Глава 22

   — Кажеш нема чого розповідати?! Ти зазвичай вже б подивилась у телефон, а зараз ні. — Його брови злетіли до гори, підкреслюючи слова.
   — Зараз подивлюсь, щоб заспокоїти тебе.
   — Не мене, а себе. — Усміхнувшись, він зник за стінкою.
   Діставши з кишені мобільний, Дилія глянула на екран:
      Viber
_____________________________________________________________________________  
   Пташечко, вибач за минуле повідомлення. Дилія, кохана, будь ласка дай я все поясню. Якщо можна, і це не буде заважати роботі, я наберу тебе?
_____________________________________________________________________________  
   Дилія швидко відповіла:
      Viber
_____________________________________________________________________________  
   Я зараз зайнята, але через три години у мене буде обід.
_____________________________________________________________________________  
   Телефон знову завібрував.
      Viber
_____________________________________________________________________________  
   Я наберу тебе, рівно через три години. Кохаю тебе.
_____________________________________________________________________________
   Дилія хотіла стриматись, але не змогла. Як вона може не написати йому, що кохає? Її серце кричить про ці почуття. Так, вона сердиться, але кохати ж не перестала.
      Viber
_____________________________________________________________________________  
   І я тебе кохаю.
_____________________________________________________________________________  

   Львів.

   Олексій полегшено усміхнувся, читаючи останнє смс Дилії. Він знав, що не заслужив зараз на її м’який характер, але саме цього він і чекав.
   Відкинувшись на кріслі, він подивився знову у телефон і прочитав те, що написала Меланія від його імені Дилії.
      Viber
_____________________________________________________________________________  
   Ти не вчасно. У мене важлива нарада з Меланією. Як буде час відповім.
_____________________________________________________________________________  
   Олексій уявити не міг, що Мел до такої ницої поведінки опуститься. Вона була колись така хороша, ніжна і весела, а зараз її не впізнати. Хлопець видихнув і заплющив очі. Як йому пояснити Дилії, що ніякої «наради» чи чогось іншого у нього з Меланією і бути не може. Як же важко на відстані пояснювати важливі речі. Не бачачи улюблених очей, не бачачи реакції на його слова і не мати можливості торкнутись – це неабияк важко. Цих би проблем не було, якщо б вони були поруч… хоча, були б якісь інші непорозуміння. Це життя.
   Розплющивши очі, він подивився на годинник – пів на першу. Ще трішки почекати. Три години і він все пояснить Дилії. Трішки згодом він подзвонить до Мел і втокмачить у її голівку, що між ними ніколи більше нічого не може бути.

   Париж.

   Готуючи буябес,27 Дилія намагалась сконцентрувати свою увагу на страві і не повертатись у думках до дивного листа Олексія, але,… як виявилось – вона їм не головнокомандуючий.
   — Диліє, Диліє? Ти мене чуєш? — торкнувшись руки дівчини, Леонард зупинив її над каструлею.
   — Що? — налякано запитала вона.
   — Подивись, що ти робиш?! — тихо мовив він. — У тебе в руках ціла морквина… і це ти так її хотіла кинути у суп?
   — О, Аллах! Яка я не уважна! — Дилія розсердилась на те, що не могла тримати свої емоції під контролем. Вона приїхала сюди навчатись, а не «падати обличчям у калюжу». — Дякую, Леонард.
   — Диліє, будь уважнішою… сконцентруйся. Є лише ти і кухня. — Усміхнувшись він додав: — Дядько за усім спостерігає… тому…
   — Ти правий, правий. Є лише я і кухня! — повторивши ці слова, вона широко усміхнулась Леонарду.
   Кохання це найвища нагорода з небес, яка водночас забирає здатність нормально думати. Такий собі бонус.
   Дилія випрямилась, узяла ніж і почала чистити моркву, яку щойно мало не кинула до каструлі цілу-цілісіньку.

   Львів.

   Олексій стукав пальцями по столі у себе вдома і чекав на час, коли можна буде зателефонувати Дилії. Здавалось, що ці години – тягнуться вже цілий день. Облизавши губи і голосно ковтнувши, він узяв до рук телефон. Повна бойова готовність. Хоча… Ніяких хоча! Пора.
   — Алло. Привіт, Пташечко. — Ніжно мовив Олексій.
   — Привіт, Олексію. — Стримано відповіла Дилія. У цю саму мить її руки і голос тремтіли.
   — Пташечко, моя кохана… Ти не так все зрозуміла, я тобі усе поясню.
   — Спробуй.
   — Це писав не я. — Повідомивши першу новину, Олексій видихнув.
   — Це вже цікаво. — Нервово засміявшись, Дилія запитала: — І хто ж мені написав?
   — Меланія. — Друга порція правди швидко вилетіла з його вуст.
   — Ти знущаєшся? — закипіла Дилія, і підвищила голос.
   — Не кричи. — Він додав: — Не люблю, коли дівчата кричать.
   — Ой, вибачте будь ласка. Може мені, ще в Меланії вибачення попросити? — риторично запитала вона і додала: — Олексію, мені боляче і не втямки, як так сталося, що вона без твого відома взяла твій телефон і написала мені смс. — Вона заплакала, не маючи змоги більше тримати цей суцільний клубок нервів у собі.
   — Не плач, ще цього бракувало. — Бовкнувши те, що насправді не так мало прозвучати, він загнав себе цим у кут. — Я не те хотів сказати.
   — Я криклива істеричка. Ось якої ти про мене думки?! Супер! Легше всього винною зробити дівчину. Як це схоже на чоловіків! — Дилія не могла говорити тихіше, її татарське коріння, той вогонь лише розпалив усе довкола. — Ти напартачив, а я маю ще й подякувати?
   — Перекрутила усе на світі. — Майже заричав він. — Я не казав, що ти істеричка і рюмса, я просто хотів, щоб ти заспокоїлась. — Його тон змінився, ставши грубішим. — Якщо я зараз не можу до тебе достукатись і ти не можеш усе спокійно вислухати – поговоримо потім.
   — Ще поклади слухавку і тоді я взагалі з тобою говорити не буду. — Попередила вона і з її очей полився струмок пекучих сліз. Він мав її заспокоїти, мав зрозуміти, що з нею коїться, як болить душа, а він… він почув лише, те, що йому не сподобалось -  сльози і начебто крик. Він обійшов головне – її біль, її розпач і хвилювання.
   Олексій чув лише себе… так само, як і вона.
   — Я не збирався класти слухавку. — Стиснувши щелепу, Олексій намагався стримувати гнів.
   Дилія намагалась чітко говорити, але сльози видавали її.
   — Добре, якщо ти хочеш ми поговоримо потім.
   Її тремтячий голос змусив його задуматись – де суть цієї суперечки? Хто виграє, а хто програє? Якщо він і вона продовжить – вони обоє програють. Хто буде переможцем, то це лише Меланія і її підступ. Він кохає свою Дилію, і подзвонив для того, щоб пояснити їй увесь ідіотизм ситуації, а вийшло навпаки.
   — Кохана моя, вибач мене. — Переступивши через те, що всі називають гордістю йому стало легше. Він не відчув себе приниженим… навпаки. Кохання – це головне. Суть відносин – підтримка та повага до почуттів свого партнера. Він чув лише себе. Якщо б він був на її місці, як би він вчинив? Можливо він би тижнями не говорив з нею, а вона написала, що кохає його попри те, що їй боляче. — Меланія зайшла за документами і попросити білет на аукціон. Вона колекціонує прикраси і взнала, що у нас буде те, що їй потрібно. Ми говорили декілька хвилин, коли ти написала, вона видно мені збрехала… закашлявшись і попросивши води. Олени сьогодні не було і я вийшов, щоб принести склянку води. Коли увійшов до кабінету, віддав склянку, а через хвилини дві попросив її залишити мене, бо є невідкладні справи. От і все. Я перед тобою не завинив. Моє сумління чисте, так само, як і кохання.
   Дилія заплакала, ще голосніше і промовила:
   — Це, що для неї іграшки? Як вона так могла? Підступна дівка!
   Для неї це був напевно перший досвід обізвати когось «дівкою», бо почувши, як вона зам’ялась, Олексій засміявшись, промовив:
   — Не хвилюйся, я поговорю з нею. Вона більше не посміє нас чіпати.
   — Ні, не треба. Не хочу, щоб ти з нею зустрічався. Пообіцяй мені. — Крізь сльози попрохала Дилія.
   — Обіцяю. — Він ще ніжніше звернувся до неї: — Дилія, ти моє життя. Мені ніхто крім тебе не потрібний. Я вірний тобі і так буде завжди.
   — Мій, коханий… Я собі теж вже не належу. Я кохаю тебе.
   — Я тебе більше кохаю. Щоб там не було далі, знай що мої почуття до тебе найщиріші. Мені тебе подарували небеса. Я ніколи не кохав по-справжньому, поки не зустрів тебе. Довіряй мені. Якщо, тебе буде щось хвилювати – поговри зі мною і ми все вирішимо. Добре?
   — Добре, але не підпускай до себе Меланію. Вона підступна.
   — Намагатимусь. — Він теж не зміг стриматись: — А ти не підпускай до себе Леонарда.
   — Я з ним готую на одній кухні, ми друзі і це все.
   — От і ми з Меланією минуле одне одного і це все.
   — От і добре. Бо в тебе є я.
   — А в мене є ти.

   Париж.

   Минув тиждень за роботою на кухні і Дилія нарешті звикла до цього неймовірно цікавого хаосу. Французька з усіх сторін, жестикуляція була одним цілим, про щоб не йшла мова, аромат неймовірних спецій та здоби, а головне усміхнені та щасливі обличчя. Дилія заздрила їхній нації – вони могли дозволити собі бути щасливими, радіючи кожному дню. Згадавши те, що заважає бути щасливими українцям, дівчина засумувала. Гарний, щирий, але такий бідний народ. Як жити, не думаючи про завтра, якщо воно таке хитке. Вона теж ніколи б не подумала, що поїде з Криму… з рідного гніздечка…
   Просигналив вайбер і Дилія усміхнулась. Вона точно знала, що це Олексій.

   Viber
   01.11.2018
_____________________________________________________________________________  
   Привіт, подружко! Я так скучила! Як ти?
_____________________________________________________________________________  
  Дилія у друге усміхнулась. Несподіванка! Їй писав не Олексій, а Туня. Дівчина одразу відповіла:
   Viber
_____________________________________________________________________________  
   Привіт, моя рідненька. У мене все добре, зараз на кухні. Вибач, що і досі немала часу написати, але знаю, що Олексій вам все розповідає. Знаючи це, мені легше. Я теж скучила. Як ти почуваєшся? Як дитя?
_____________________________________________________________________________  
   Дилія сховала за спину телефон, коли проходив один із кухарів, а потім знову подивилась у екран, щоб взнати, що пише Туня.
   Viber
_____________________________________________________________________________  
   Знаю, знаю, моя мила і все розумію. Я і сама тільки зараз змогла тобі написати. З дитинкою все гаразд - з нами обома все добре. Дилія, моя мила, ми з Паскуале дещо зробили – купили на твоє ім’я квиток. За два дні наше весілля і я дуже сподіваюсь, що ти зможеш прилетіти. Білет туди і назад. Якщо не вийде, ми зрозуміємо. Проте, хочу щоб ти знала, що ми тебе дуже чекаємо. P.S. Олексію ми нічого не говорили.
_____________________________________________________________________________  
   Дилія очманіла! Що ж їй тепер робити? Вона б дуже хотіла побачити Олексія і потрапити на весілля Туні. Проте… чи відпустять її на один день? Це треба буде вирішити.
   Viber
_____________________________________________________________________________  
   Туня, моя мила сестричко))) Навіщо ви витрачали стільки коштів?! Я дуже намагатимусь, але нічого не обіцяю. Вердикт скажу вже завтра. P.S. Олексію, нічого так і не кажіть. Маю бігти. Люблю тебе. Паскуале привіт. Па-па*
_____________________________________________________________________________ 
   Відповідь не змусила на себе чекати.
   Viber
_____________________________________________________________________________  
   Я дуже, дуже сподіваюсь, що усе вийде. Ми чекаємо на тебе. Люблю тебе. Передам обов’язково. P.S. Звичайно не розповімо. До зв’язку. Па-па*
_____________________________________________________________________________ 
   Сховавши телефон до кишені, Дилія гадала, як попросити… ні, заблагати, щоб її відпустили на день.
   Помивши руки, вона встала біля плити, де працював Леонард і начеб то дивилась, що він робить.
   — Що? Чому так дивишся? — Леонард примружився.
   — Та, так нічого. — Вона не могла навіть рота відкрити, щоб попросити про вихідний. Це якось не ввічливо і нахабно з її боку просити про таке, – будучи тут трохи більше тижня. Проте… її подруга виходить заміж, їй треба спробувати і хоча б запитати: — Леонард,… моя подруга, моя найкраща подруга виходить заміж. Я б хотіла злітати додому лише на день, як ти думаєш твій дядько дозволить?
   Леонард подивився на неї, наче вона інопланетянка.
   — Не знаю. — Знизив плечима він і кинув на сковорідку нарізану цибулю. — Я спробую поговорити з ним. Коли весілля?
   — Дякую, дякую, Леонард! Через два дні. — Її широка усмішка осяяла все навкруги.
   — Не дякуй… поки що. — Усміхнувшись навзаєм, він промовив: — Подай сіль.
   Дилія наче метелик закружляла по кухні. У неї є шанс побачити Олексія, хоч невеличкий, але все ж таки є. Ці дванадцять днів без нього – це просто нестерпно. Вона так сильно сумує за ним. Все, щоб вона не робила, якби себе не навантажувала роботою – про сум їй не вдається забути. Усі думки поряд з Олексієм, там де і її серце.

   Львів.

   Домовившись випити кави у сусідньому кафе, Олексій, стояв посеред галереї свого друга і чекав, коли той вийде до нього. Паскуале ще рано вранці подзвонив до нього і попросив зустрітись. Ось він тут.
   — Привіт, друже! Вибач, що змусив чекати. Купа дзвінків. — Підійшовши до Олексія, Паскуале потиснув йому руку.
   — Ну, що ти друже, все добре. — Потиснувши навзаєм руку Паскуале, Олексій усміхнувся. — Можемо йти?
   — Так. Тільки пальто накину. — Мовив Паскуале, беручи з крісла одежину.
   Через декілька хвилин друзі прямували до кафе.
   — Ну, що готовий до одруження? — брова Олексія злетіла до верху і він засміявся.
   — Я б навіть сказав, що хочу прискорити цю подію. — Широко усміхнувшись, Паскуале запитав: — А ти, брате, не плануєш найближчим часом запросити нас на весілля? — серйозно запитав він.
   — Усе можливо. Я неймовірно кохаю Дилію, наші відносини розвиваються… і звичайно плани, що до одруження є. — Він зітхнув. — Проте, треба щоб Дилія довчилась і ми дійсно були разом. Кожного дня бачили одне одного.
   — Цікавий підхід. — Засміявся Паскуале.
   — Чому? — Олексій здивовано поглянув на нього.
   — Можна чекати завжди, слушної нагоди чи вирішення якихось питань, а коли починати жити? Завжди щось буде таке, що піде не за планом. Я б не хотів чекати, щоб Туня довчилась, а лише потім робити їй пропозицію. Я без неї життя не уявляю, тому мені було б не під силу зволікати з пропозицією. — Паскуале зітхнув, згадуючи той біль розлуки, який їм довелось пережити з Тунею. Не маючи змоги знайти одне одного, взнати, як і де його кохання – це було безпорадно нестерпно. — Просто ти так сказав, нібито, коли ви на відстані, то це все не враховується. Ви так само кохаєте, спілкуєтесь, вірні одне одному, пізнаєте, що до вподоби, а що ні – все так само, як би було тут. Головне витерпіти, набратись мужності і подолати це випробування.
   Слухаючи свого друга, Олексій по іншому подивився на ситуацію.
   — Ти правильно говориш, друже. Дійсно, яка різниця, як ми зараз зустрічаємось – головне, що ми разом. Час дійсно дуже швидко біжить – іноді ми цього не розуміємо, зоставляючи все на завтра. — Олексій задумався про Дилію і саме в цю мить, йому прийшла чудова думка, що до її подарунка.
   — Переставай іноді думати головою – це не завжди на користь стосункам. Я б сказав – це взагалі не на користь стосункам. Почуття і розум – це як білі і чорні шахи, але домовитись можна. Нічия. Коли ти з Дилією, байдуже поруч вона чи ні – опирайся на серце і його прохання. Жінки тільки так і роблять. Туня мене багато чому навчила: коханню, вірності, альтруїзму, якщо так можна вимовитись, дослухатись і чути. Жінки уміють слухати і дуже поважають, і ще більше кохають тих, хто уміє прислухатись до них. — Він засміявся і промовив: — З тебе сто баксів. Я не працюю безкоштовним, сімейним психологом.
   Олексій підтримав його сміх і додав:
   — Готівкою, чи на картку?
   — Готівкою і зараз. — Усміхнувшись, додав: — Бо потім шукай тебе з моїми грошима.
   — Дякую тобі, друже. Я ціную твої поради. — Серйозно сказав Олексій, відчиняючи двері у кафе.
   — Завжди радий. — Заходячи за другом у приміщення, Паскуале ляснув Олексія по плечу.
   Всівшись за перший ліпший столик, вони замовили каву.
   — Ти по телефону казав, що у тебе якась новина і пропозиція. — Олексій уважно дивився на ліпшого друга.
   — Так і новина і пропозиція. Сподіваюсь ти погодишся. — Паскуале радісно продовжив: — Я хочу відкрити художню школу. Звичайно, це буде вже після нового року, але плани вже треба потроху втілювати у життя. Хотів би, щоб ти теж долучився до цього.
   — Нічого собі новина! Гарна ідея! — Олексій радісно усміхнувся. — Проте, як я тобі можу допомогти з художньою школою? — запитав він.
   — Хочу, щоб ми обидва мали на цю школу права. Два директори. Ти чудово розбираєшся у картинах, ти допоміг Туні і ти той кому я довіряю, як самому собі. Я буду безмежно радий, якщо ти погодишся.
   — Несподівано і водночас дуже приємно. — Олексій провів долонею по волоссю і додав: — Це для мене честь, але якщо ти не проти… я спочатку хотів би поговорити з Дилією.
   — Моя школа! — засміявся Паскуале.
   — Хоча я впевнений, вона зрадіє за нас усіх і буде вражена новиною. — Олексій був задоволений такими поворотами долі. Чому б не взятись за таку гарну пропозицію?!
   — Тоді чекатиму твого рішення. — Паскуале вирішив виправитись: — Вашого рішення.
   — Дякую, друже. — Щиро подякував хлопець.

   Париж.

   Дилія усміхалась та щиро раділа новині, яку розповів їй Олексій.
   — Тоді… ти за те, щоб я погодився? — запитав Олексій.
   — Звичайно! Це ж супер пропозиція! — раділа Дилія.
   — Дякую за підтримку, моя Пташечко. Я знав, що тобі ця новина сподобається, але все одно хотів спочатку обговорити все з тобою. — Намагаючись слідувати порадам «психолога» Паскуале, він додав: Ми ж повинні вирішувати усе разом.
   Дилія відчувала себе центром всесвіту, його всесвіту. Олексій згоджує з нею свої плани, запитує і ділиться думками – це і є одне ціле.
   — Мені дуже приємно, що ти поділився і запитав моєї думки. — Усміхнено сказала вона. Треба вміти дякувати за такі прояви довіри, та те, що твою думку цінує кохана людина.
   Олексій пишався собою і своїми діями. Порозуміння приходить тоді, коли все обговорюєш і ділишся своїми думками зі своєю половинкою.
   — А мені приємно, що я можу тобі розповісти будь що. — Це дійсно дуже безцінне почуття – довіра.
   — Я кохаю тебе, Олексію. — Прошепотіла Дилія.
   — І я кохаю тебе, моя Пташечко. Гарної ночі. Хай тобі наснюсь я.
   — Навзаєм. До завтра. Цілую. — Усмішка була, наче приклеєна.
   — Цілую твої смачні губки. — Облизавши губи, він усміхнувся, згадуючи їхні миті за цим дивовижним заняттям.
   — От і як мені тепер покласти слухавку і йти спати? — риторично запитала Дилія.
   — Так, як і мені… сам себе роздразнив. — Засміявся він.
   — От-от… — Підтримавши його сміх, вона знову повторила те, що благало сказати серце: — Кохаю тебе.
   — Кохаю тебе, Пташечко.
   На цих дивовижно солодких словах, вони обоє неохоче поклали слухавки.
   Дилія лише сьогодні познайомилась із власницею квартири Розалі, тобто з кузиною Леонарда. Дівчина увесь цей час відпочивала у своєї подруги за містом і лише декілька годин тому повернулась до власного житла.
   Дилія одразу помітила схожість між родичами – вони обоє, як супер моделі. Сяючи блакитні очі, підкреслені стрілочками і тушшю, брови гарною дугою – наче грайливо зваблювали усіх, хто був у зоні риску її чар, губи трішки пухкіші ніж у кузена, акуратний ніс, шкіра наче бархат і усю цю красу доповнювало довге русяве волосся. Одягнена на ній сукенка – була занадто відвертою, або ж Дилія на її фоні була одягнена занадто цнотливо.
   Увійшовши до кухні, де на неї чекала Розалі, Дилія мило усміхнулась.
   — Побалакала з коханим? — повівши грайливо бровою, запитала вона.
   — Так. — Дилія трішки ніяково поводилась, бачачи господиню будинку у шовковій нічній сорочці, яка ледь прикривала її стегна, чого не скажеш про пишні груди, там взагалі важко було щось прикрити.
   — Давно ви з ним разом? — макнувши палець у розтоплений шоколад, вона облизала його і прицмокнула.
   Дилія трішки заздрила такій розкутості, а особливо тим речам, які Розалі дозволяла собі носити.
   — Декілька тижнів.
   — Що? І ти приїхала сюди, лишивши хлопця після декількох тижнів? — її блакитні очі засяяли і вона засміявшись, додала: — Мабуть ти ще та штучка, якщо хлопець тебе одразу зголосився чекати. Завжди знала, що скромна одежа – це лише маскування. Кицюню, що ж ти там такого у ліжку виробляєш?
   Дилія закашлялась у той час, коли пила воду. Розкутість не лише в одежі, але і у манерах та поведінці. Дилія ну ніяк не очікувала на такі запитання. Цим самим, Розалі – підштовхнула Дилію до міркувань. Вона залишила Олексія… якщо бути відвертою – голодним. Та ще й та Меланія ходить околяса. Дилія прогнала свої безглузді думки і сама до себе мовила «Олексій її кохає».
   — У нас ще… нічого…
   — Не було? — запитала вона, випередивши Дилію.
   — Так. — Засоромившись, мовила дівчина.
   — Він тебе точно обожнює! Кохання… — зітхнувши, Розалі уперлася ліктями об стіл, і уся її пишна краса третього розміру вляглася на стільницю.
   — І я його кохаю. — Усміхнулась Дилія, все так само червоніючи.
   — Такого хлопця є за, що кохати… повір. — Підморгнувши, вона додала: — У мене велиииикиииий досвід у цих справах, я знаю, що говорю. — Бережіть те, що маєте.
   — Бережемо. — Дилія замріялась про губи Олексія.
   — А коли збираєшся йому подарувати себе?, — як ні в чому не бувало, запитала Розалі.
   — Я ще про це не думала. — Знову її щічки набули червоного кольору.
   — А от він точно про це думав… і мріє. — Її пальчики знову були у шоколаді, а потім потрапили на язичок.
   — Знаю. — Тихо сказала Дилія.
   — Сподіваюсь, ти на такий випадок… купила гарну білизну, щось спокусливе? — її очі спалахнули вогнем, згадуючи останнього коханця.
   — Ні. — Чесно відповіла Дилія.
   — Що?! Це треба виправити. Підемо по магазинам. — Вона випрямилась. — Твій коханий буде в захваті! До речі, як його звати?
   — Олексій. — Дилія промовила, дивлячись на те, як Розалі грається пальчиком у мисочці з шоколадом. — Я навіть не знаю… стосовно магазинів… білизни.
   — Це не обговорюється! Я не запитувала. — З цими словами вона узяла тарілку, а коли проходила повз Дилії, вільною рукою ляснула дівчину по сідниці.
   — Ай! — Дилія ошелешено скрикнула.
   Зоставшись одною на кухні, Дилія не могла і досі прийти до тями від вибухово-сексуальної енергетики Розалі. Проте, Дилія розуміла, що вона права – і треба ставати з дівчинки – спокусливою жінкою. З цими думками Дилія пішла до своєї кімнати, вляглася у ліжко і ще довго-довго міркувала над словами Розалі.
__________________________
27Буябе́с (фр. Bouillabaisse) — страва французької кухні; рибна юшка із часником та прянощами.