Глава 24

   — Здається у мене перейми! — круглими оченятами вона дивилась на свого чоловіка і вся тремтіла.
   — Ти упевнена? — перелякано та схвильовано запитав він.
   — Якщо б ти відчував теж саме, що і я… ти б цього не питав! — задихала важко Дана, знову хапаючись за живіт.
   — Треба їхати до лікарні. — Сказав Кирило.
   Туня та Паскуале були в шоці і водночас усміхались. Цікаве закінчення вечора. На наречену це справило таке враження, що вона сама вирішила присісти. Від хвилювання її серце калатало, а ніжки, які добряче набрякли майже не тримали.
   — Що з тобою Туню? — запитала Дилія, яка опинилась посеред двох вагітних.
   — Трішки розхвилювалась… ось і все. — Засміявшись, вона додала: — Треба завезти Дану до лікарні. Вам так не здається? — іронічно запитала Туня.
   Зойки Дани підтвердили слова подруги. Кирило допоміг дружині сісти, промовляючи тремтячим голосом:
   — Все буде добре… не хвилюйся… я принесу твоє пальто. — Поцілувавши її у чоло, він пішов на пошуки одежі.
   Паскуале присів біля дружини, і ніжно торкнувшись животика, запитав:
   — З тобою точно все добре, кохана? — його люблячий погляд дивився у глиб її очей.
   — Так, коханий… усе добре. — Цмокнувши його у губи, запевнила вона.
   — Хто на машині? — запитав Кирило, який забіг до зали.
   — Я. — Промовив Паскуале.
   — І я. — Додав Олексій.
   — Треба відвезти Дану до лікарні. — Одягаючи на себе куртку, сказав Кирило. — Швидка так «швидко» не приїде.
   — Я відвезу. — Мовив Паскуале.
   — Так, так… він завезе. — Додала Туня.
   — Стоп! — зупинив балаканину Олексій. — Ми з Дилією відвеземо вас.
   — Звісно, звісно. — Турботливо усміхнувшись, Дилія підійшла до Олексія.
   — Тоді, я одягаюсь і заводжу авто… чекаю вас там. — Серйозно сказавши це, Олексій подумав, як добре, що він сьогодні не пив нічого міцного.
   Дилія підійшла до Туні та Паскуале, та промовила:
   — Вітаю, мої любі! Нехай Аллах освітлює ваш шлях і розфарбовує долю у кольори веселки! Люблю вас. Я щаслива, що змогла розділити ваше свято. — Поцілувавши у щічки нареченого та наречену, Дилія усміхнулась.
   — Дякую, дякую моя сестричко. — Навзаєм обійнявши Дилію, сказала Туня.
   — Дякуємо. Від щирого серця дякуємо. — Усміхнувся широко Паскуале і теж обійняв подругу.
   Попрощавшись з нареченими, з гостями, Дилія підійшла до батьків.
   — Люблю вас, мої рідні. — Обійнявши по черзі батьків, Дилія додала: — Коли прилечу до Парижа, подзвоню.
   — Люблю тебе моя донечко. — Мама провела долонею по щічці Дилії.
   — Дякую Аллаху, що дав тебе побачити сьогодні. Люблю тебе. — Тато ніжно усміхнувся.
   Доки Дилія прощалась з батьками, Олексій підійшов до наречених:
   — Вітаю, ще раз! Хай ваше кохання не знає меж! Щастя вам!
   — Дякую, друже. — Паскуале обійняв свого названого брата.
   — Дякую, Олексію. — Туня поцілувала в щічку хлопця і додала: — Ми з Паскуале бажаємо цього і вам з Дилією.
   — Дякую. Щиро дякую. — Він вдячно додав: — Ти наш Купідон. Дякую за те, що познайомила нас.
   — Це моя робота! — засміялась вона.
   Дана знову голосно зойкнула і голосно промовила до наречених:
   — Щастя вам! Люблю вас!
   — І ми тебе! — Туня поцілувала у чоло подругу і промовила: — Хай Бог допомагає! Ми вболіваємо за вас!
   — Дякую. — Усміхнулась Дана.
   — Дякуємо вам, що зробили незабутнє свято! — засміявся Паскуале.
   Дана та Кирило засміялись і весь зал підтримав їх. Чим голосніше почала зойкати Дана, тим швидше почали збиратись Олексій та Дилія.
   Вже через декілька хвилин, вони були у авто і їхали до лікарні – щоб бути свідками, ще на одному святі життя.

   Сидячи у холі лікарні, Дилія та Олексій тихо сміялись з того, що відбувається.
   — Прилетіла на весілля, а потрапила ще й на пологи. — Цілуючи чоло своєї Пташечки, сміючись говорив він.
   — Це щоб я нічого не пропустила. Немовля знало, коли треба народжуватись. Чудовий день! Я така щаслива! — Дилія ще ближче притулилась до Олексія. — Це ж диво! Ми чекаємо на гарну новину. Чекаємо на нову маленьку людину.
   — Ти будеш гарною мамою. — Олексій тепло усміхнувся.
   — Олексію,… — вона нерішуче почала: — а ти хочеш у майбутньому дітей?
   — Звичайно! — не роздумуючи, відповів хлопець і почув, як Дилія з полегшенням зітхнула. — Колись і у нас будуть діти.
   Це те, що Дилія так хотіла почути.
   — Я дуже цього хочу. — Вона подивилась йому у вічі і тихо попрохала: — Поцілуй мене.
   — Тобі не треба просити. — Він нахилився і їхні губи поєднались у найніжнішому поцілунку.
   Олексій притиснув Дилію так міцно до своїх грудей, що вона відчувала, як калатає його серце, після їхнього цілунку.
   Минуло декілька годин в очікувані на Кирила, а він все не виходив і не виходив з пологового залу. Часу в Дилії залишалось не багато, через три години вона мала летіти до Парижа, і хоча вони з Олексіє планували не так закінчити свій вечір, вони б нічого не хотіли змінювати.
   — У мене донька! Донька! — з червоними очима від сліз, з тремтячими руками і з величезною батьківською любов’ю у серці викрикнув Кирило. — Я батько! Я батько прекрасної, здорової дівчинки!
   Дилія та Олексій підхопились на ноги і в ту ж саму мить обіймали щасливого татка.
   — Вітаємо тебе, Кирило! Нехай буде здорова та щаслива! — Олексій похлопав по спині хлопця.
   — Дякую, дякую. — Молодий татусь витирав сльози радості.
   — Хай Аллах подарує їй гарну долю! — радісно усміхаючись крізь сльози, промовила Дилія.
   — Дякую, дякую, вам друзі, що розділили з нами найважливішу подію у житті… народження нашої доньки. — Він засміявся, і досі не вірячи своїй радості, знову промовив: — Я татко! Уявляєте, у мене донька?!
   Парочка засміялась з реакції Кирила.
   — Як почувається Дана? — запитала Дилія.
   — Слава Господу, все добре, ніяких ускладнень. — Він скуйовдив долонями темно-русяве волосся і полегшено зітхнув.
   — Слава Аллаху! — Дилія підняла очі доверху.
   — Кирило, нам треба йти друже… У Дилії літак через декілька годин. — Пояснив Олексій.
   — Мені так хотілось побачити Дану і маля. — Зітхнула Дилія, розуміючи, що сьогодні не вийде цього зробити.
   — Можливо я домовлюсь, щоб ти побачила їх. Одягнеш халат і всю атрибутику і… — Кирило одразу після цих слів побіг у якийсь кабінет.
   Дилія запищала від радості, а потім подивилась довкола, чи бува вона не наробила зайвого галасу. Ніхто не скаржився – отже не наробила.
   Через декілька хвилин, Кирило повернувся з халатом, бахілами і шапочками, відавши це все друзям, він почекав, щоб вони одяглись, а потім повів їх коридором. Дійшовши, до палати в яку щойно посилили молоду маму та дитинку, Дилія розчулилась.
   — Можна зайти? — запитала Дилія, шмигаючи носиком.
   — На декілька хвилинок. — Відповів Кирило.
   — Ура! — ці слова мали б бути голосними, але Дилія їх майже прошепотіла.
   Кирило відчинив двері і в ту ж мить Дана широко усміхнулась відвідувачам. Вона була стомлена, коси забрані у хвостик вологими, але це все було не важливим… вона сяяла, в її очах було нове почуття – материнська любов, яка змінює цей світ на краще.
   — Вітаю, Дано! Здоров’я та щастя малечі! — не заходячи до кімнати, поздоровив Олексій. — Дивлячись то на Дану то на крихітку у її руках.
   — Дякую, Олексію… дякую. — Майже одними губами подякувала Дана, щоб не налякати маленький клубочок біля свого серця.
   Дилія нерішуче увійшла і Кирило закрив за нею двері. Дівчина геть розчулилась від дивовижної карти, Божої благодаті та чуда під назвою нове життя.
   — Привіт… — поцілувавши у чоло Дану, вона промовила: — Вітаю. Хай Аллах береже твою донечку і вас. — Дивлячись у вічі Дани, а потім на маля, яке мружилось від світла, Дилія усміхнулась, а по щоках полились сльози. — Вона прекрасна.
   — Дякую, моя хороша. Дякую за все. — Дана широко усміхнулась і позіхнула.
   — Як назвете красуню? — поцікавилась Дилія, дивлячись, як маленькі зморшкуваті пальчики тремтять від незвичного середовища.
   — Марія. — Усміхаючись, Дана подивилась на крихітку.
   — Гарне ім’я… Святе ім’я. — Дилія торкнулась щоки Дани і лагідно усміхнулась.
   — Дякую, щиро дякую. Я дуже щаслива, що ви були поруч з Олексієм. — Дана стиснула долоню Дилії. — Бажаю, щоб і ви відчули це щастя. Щоб Господь подарував вам це чудо.
   — Амінь. — Дилія відчула, як її серце залоскотало від думки мати від Олексія немовля. Вона цього дуже бажає. — Маю йти… мені на літак через… — Дилія подивилась на годинник і додала: — через дві години.
   — Вже? — Дана була шокована.
   — Так. — Знизила плечима дівчина. — Я дуже рада, що провела цей день ось так… на весіллі однієї подруги і на пологах у іншої подруги.
   Дана зігрілась теплом від слів «подруга».
   — Дякую і гарного польоту, подружко. — Потягнувши за руку Дилію, щоб та нахилилась, вона поцілувала її у щічку і отримала такий же поцілунок навзаєм.

   Їдучі у аеропорт, Дилія та Олексій обговорювали все, що сьогодні відбулося. День насичений подіями: зустрічами, весіллям, пологами, - все це буде у їхній пам’яті назавжди.
   Олексій зупинив авто і повернувся до Дилії.
   — Я скучив… іди до мене. — Простягаючи руку під спину коханої, він пригорнув її до себе.
   — І я скучила, коханий. — Її очі дивились у глиб зелених очей Олексія, доки його губи не торкнулись її вуст.
   Ніжний, повільний та лагідний цілунок – демонстрував усі пережиті за сьогодні події, кажучи… і у нас все це буде. Довгий і такий багатогранний поцілунок давав їм змогу обмінятись теплом свого серця, своєї душі.
   Відсторонившись, але будучи все так само близько, Олексій запитав обпікаючи її гарячим диханням:
   — Як ти гадаєш, наступні вихідні у тебе будуть вільними? — усміхнувся він.
   — Ти приїдеш? — її очі засяяли надією.
   — Так.
   Дилія накинулась на його губи палким, нестримним поцілунком, цим самим відповідаючи на його запитання. Їхні язики сплелись так само, як і важке дихання – поєднуючись в одне ціле, як і їх серця. Пристрасть захопила їх, так само, як і сьогодні в кабінеті Паскуале… вікна в автівці запітніли від шквалу зітхань та гарячих поцілунків, які набирали обертів. Олексій притягнув Дилію і посадив її на свої коліна, вона лише зойкнула і знову віддалась тому, що називається пристрасть. Руки Олексія досліджували її талію, стегна, ніжки… доки зовсім не знахабніли, діставшись своїми гарячими долонями до її перс. Дівчина застогнала, але у цю мить звуки її задоволення і шоку загубились під його губами.
   Задзвенів телефон – нагадуючи, що літак через двадцять хвилин.
   — Олексію… Олексію… коханий… — трішки відсторонившись, вона зупинила його дії. Це було начебто через літак, але вони обоє знали правду… вона ще не могла собі дозволити більшого.
   — Диліє… — видихнув він її ім’я і відкинув голову на спинку крісла. — Моя, Диліє… Божеволію від тебе. — Він знову подивився на неї: — Не хочу тебе відпускати. Чому я маю відпускати тебе так далеко?! Чому?
   — А я божеволію від тебе. — Вона провела своїми теплими пальчиками по його щоці. — Не хочу летіти, але потрібно… — з її великих шоколадних очей закапали сльози. — Я вже скучаю.
   — Не плач, Пташечко. Скоро побачимось і я знову буду тебе цілувати. — З цими словами він ніжно поцілував її у шийку.
   Дилія засміялась від лоскоти.
   — Цікаве місце… — зашарівшись, промовила Дилія.
   — Що ти маєш на увазі? — його погляд хотів дізнатись відповідь.
   — Коли ти мене сюди цілуєш…
   — Що тоді? — тепер його погляд знав відповідь, але серце хотіло почути її зізнання.
   — Коли ти мене цілуєш у шийку… саме сюди, — вона вказала пальчиком за вушком, — там де талія проходить струм… усе тіло оживає. — Її щічки були червоними, від зізнання.
   — Ось тут, струм? — запитавши це, він торкнувся її талії і палко поцілував.
   Коли його губи зупинились, очі подивились у глиб чорних очей.
   — Так… — солодкий стогін вирвався з грудей. Її голос тремтів, як і тіло.
   — Ммм… Диліє… Диліє… хочу взнати усі містечка – де буде проходити струм. — Мовивши це, він голосно ковтнув.
   — Олексію… — вона впала на його груди головою і ніжно сказала: — Кохаю тебе.
   — І я тебе кохаю, моя Пташечко. — Він поцілував її у скроню.
   Погладжуючи її коси, вони просиділи ось так ще п’ять хвилин… безцінних хвилин, а потім на них чекали стіни аеропорту і прощання… яке так хотілось відтягнути.
   Цілуючись перед реєстрацією, Олексій відчував її сльози на своїх щоках. Чому? Чому вони мають через це проходити? Чому мають проходити через біль розлуки? На це була лише одна відповідь – випробування їхнього кохання.
   Дилія затремтіла у його руках і подивившись у його очі, бачила те, що відчувала сама, - величезне кохання, надію та сподівання. Але в цьому погляді можна було також прочитати хвилювання, сум, тривогу і безпорадність.
   Дівчина знову, вставши навшпиньки, наче ліана обвила його шию руками і притиснулась до його губ, які  цю ж мить узяли її у полон жадання та пристрасті. Усі клітинки тіла благали не зупинятись, продовжувати найпрекрасніше дійство, - але звернення дівчини до пасажирів змусило їх прийти до тями… і знову опинитись у реальності.
   — Я чекатиму на тебе. До зустрічі. Кохаю тебе. — Поцілунок за поцілунком, такі швидкі, але безцінні.
   — Я скоро приїду, Пташечко. Кохаю тебе. — Обіймаючи останній раз і даруючи її медовим губам свій поцілунок, – Олексій мав відпустити Дилію.
   Відходячи від Олексія на кілька кроків, Дилія знову повернулась, і не витримавши побігла до нього, поцілувавши його ще раз, вона усміхнулась крізь сльози і знову побігла до реєстрації.
   Олексій важко ковтнув, стримуючи клубок у горлі і пекучі сльози.
   Через короткий проміжок часу він стояв біля вікна, а вона сиділа у літаку.
   Зціпивши пальці у вузол, Дилія відчувала, як її щоки омивають солоні сльози.
   — До зустрічі, коханий. — Прошепотіла вона, дивлячись в ілюмінатор.
   Стоячи біля величезного вікна аеропорту, Олексій гадав, що це дежавю.
   — До зустрічі, кохана.
   Літак злетів, забираючи його серце з собою… Серце Дилії залишилось з ним.