Глава 28

   Париж.

   Дилія впала на ліжко, вмиваючись сльозами. Тіло здригалось від потоку сліз, які вона взагалі не могла контролювати. Що з нею таке? Вона завжди вміла тримати себе у руках, але зараз… зараз ні. Кохання зробило її чуттєвою рюмсою.
  Дилія знову набрала Олексія і промовила:
   — Благаю, візьми слухавку. Я хочу знати, що з тобою все гаразд.
   Аж раптом її прохання було доправлено на небеса, де її вислухали і виконали бажання.
   — Алло.
   — Алло… — тремтячим голосом промовила вона і в ту ж саму мить, з полегшенням зітхнула. — Де ти був? Чому не дзвонив? З тобою все гаразд? Тобі погано? Щось болить? Де ти? — потік запитань злітав із вуст.
   — Все добре. Зі мною все добре… я вдома. — Він не розумів, що коїться. — Чому такі дивні запитання?
   — І ти, ще питаєш? Я вся на нервах… ти годинами не береш слухавку. Як ти гадаєш, я хвилювалась чи ні? — сердито заговорила вона.
   — Дилія, я ж не мала дитина. — Буркнув Олексій. — У мене були справи… я подзвонив мамі, потім поговорив з Паскуале… двічі заснув від втоми, а телефон був на беззвучному режимі.
   — Дякую, мені легше від цього. — Вона заридала і розсердилась, ще більше.
   — А що такого? — він був втомлений і знервований від того, що затопив чужу квартиру… і до того ж виплатив компенсацію сусіду за ремонт. Дві ночі майже не спав і ще Дилія зі своїми криками.
   — Ти знущаєшся?! — Дилії здавалось, що вона дракон, який в будь-яку хвилину вибухне полум’ям. — Ти подзвонив кожному… проте не мені. Я за тебе хвилювалась.
   — Ти за мене хвилювалась, то чому не запитала, - може у мене проблеми? Я чекав на затишну розмову, а ти кричиш… і зовсім добила мій настрій. — Розсерджено говорив він.
   — Я в шоці! Ти, що глухий?! Я ж запитувала ти як? Може щось болить? Може щось сталось? Це не рахується, чи як? — вона кипіла від злості.
   — Треба було спокійним тоном запитувати. — Відповівши, він зрозумів, що бовкає дурість.
   — Наступного разу даси мені список, щоб я знала, як запитувати і про, що саме. — Дилія стиснула телефон, що він аж засвітився.
   — Ось так і зроби! — наче відрізав він.
   — Я рада, що ти здоровий і вдома. — Її голос став стриманим. — Па-па.
   — Покладеш слухавку і я її наступного разу не візьму. — Олексій пошкодував про свої слова, як тільки вони злетіли з вуст.
   — Про що ми можемо зараз говорити, якщо я не в настрої і ти теж?! — Дилія витирала сльози і задихалась від переживань.
   — Не знаю. — Видихнувши, Олексій всівся на крісло. — Я затопив сусідів.
   — О, Аллах! Як так вийшло? — наполохавшись від новини, Дилія забулась на хвилинку про суперечку.
   — Доки я спав у ванній кран зірвало. — Спокійно пояснив хлопець, вмощуючись зручніше у кріслі.
   — Вдалось зупинити воду?
   — Так. Я перекрив її, а завтра покличу майстра. — Позіхнув він.
   — Правильно. — Дилія чула його втому. — Лягай спати, вже завтра поговоримо.
   — І ти лягай. — Знову позіхнувши, Олексій встав з крісла.
   — Звичайно.
   — Гарної ночі.
   — Гарної. — Дилія так чекала на слова кохання і навмисне відтягувала час, щоб він усвідомив, що їй потрібно: — Солодких снів.
   — І тобі, солодких снів. — Він був увесь напруженим.
   Дилія не могла лягти спати, ось так… без його кохаю.
   — Я кохаю, тебе.
   — І я. Я завтра подзвоню. — З цими словами він поклав слухавку.
   Дилія сердито кинула телефон на ліжко неподалік. Як він так міг? Як? Вона цілий день за нього хвилювалась, а він так з нею грубо говорив. Подзвонив усім, усім… крім неї. Вона не в пріоритеті. З яких пір? Напевно з тих самих, як він пішов на аукціон і там була Меланія. Точно. Він напевно хоче бути знову з нею.
   Йому важко було промовити найголовніші слова… він знає, як для неї це важливо… і все одно не промовив, як завжди. Лише «і я».
   Ці думки їли мозок величезною ложкою. Дилія закрила долонями губи, сховалась у подушку і плакала до першої ночі… доки від втоми не заснула.

   Львів.
  
   Перша ночі.
   Олексій препаскудно почувався, це ж треба бути з таким важким характером… і в кого він такий? Тато і мама – завжди поступаються і одразу миряться, а він… він навіть коханій не сказав нормально про кохання.
   Синай гавкнув, нібито відчув настрій хазяїна… і погодився з тим, що він дурник.
   Як зазвичай, наша гордість псує наше життя. Саме це зараз відбувалось - наочний приклад.
   Важко зітхнувши, Олексій узяв пачку з мокрими серветками і витерши руки, кинув її до відерця. Без води, ні туди і не сюди.
   Роздягнувшись, він влігся у ліжко і довго себе мучив тим, що образив Дилію, яка за нього хвилювалась та плакала.
   Друга ночі.
   Олексій встав біля вікна, зі склянкою віскі… все думаючи і думаючи, над своєю поведінкою. Проте, так і наважився знову їй подзвонити і перепросити. Все та сама гордість.
   Третя ночі.
   Усі звикають, що батьки на все закривають очі, і на наш настрій, і на поведінку, і на слова. Згодом, знаходячи половинку, звикаєш, що вона поруч і починаєш демонструвати свій характер. Але ж – це не батьки… батьки не хлопнуть перед носом дверима, вони завжди поруч. Цього ми вимагаємо від половинок, – а це хіба правильно? Любов та кохання – різні речі. Наші половинки більш уразливі. Їхнє кохання треба годувати: ніжністю, підтримкою, вірністю і бути завжди присутнім, навіть якщо далеко… особливо, коли далеко. Кохання сильне лише тоді, коли його оберігають двоє. Кохання сильне і водночас крихке. Крихке від байдужості, недомовок і сварок. Тому люди так часто, особливо на відстані не можуть зберегти силу кохання.
   Олексій потер чоло… думки… думки вирували довкола голови, як колесо огляду. Своєю поведінкою він може зруйнувати те єдине, що йому потрібно. Він перелякався, що може втратити Дилію. Ні! Ні! Ні! Цього не буде. Не буде.
   Четверта ранку.
   Накрившись ковдрою, він потихеньку заснув.

   Олексій пив третю філіжанку кави, щоб хоч якось тримати повіки відкритими. Позіхнувши, він згадав про свою Пташечку і про те, як її образив. Треба написати Дилії, що скучив і кохає її. Він вчинив учора паскудно, коли на її слова кохання, відповів так, як відповів.
   Viber
   Кохана
   07.11.2018
_____________________________________________________________________________  
   Привіт, Пташечко. Вибач за учорашнє. Я сумую за тобою. Кохаю тебе, моя Диліє* Як ти?
_____________________________________________________________________________  
   За кілька секунд, вайбер дав про себе знати.
   Viber
_____________________________________________________________________________  
   Привіт, коханий. Усе гаразд… закоханні іноді сваряться. Особливо, коли сумують і нерви здають. Я теж тебе дуже кохаю і неймовірно скучила. Я зараз на роботі, готую креветки у соусі))))) А ти, що робиш? На роботу йдеш?
_____________________________________________________________________________ 
   Олексій видихнув… усе гаразд… його Пташечка все зрозуміла.
   Viber
_____________________________________________________________________________  
   Ммм… приготуєш їх мені, коли я приїду? Теж через годинки дві, піду до офісу.
_____________________________________________________________________________ 
   Пролунав сигнал.
   Viber
_____________________________________________________________________________  
   З великим задоволенням, от тільки зараз навчусь їх робити))) Коли ти приїдеш? Коли плануєш брати квиток?
_____________________________________________________________________________ 
   Він усміхнувшись, зробив ковток гарячої кави.
   Viber
_____________________________________________________________________________  
   Сьогодні саме планую узяти квитки, але спочатку покличу майстра. Треба владнати, щось із цим краном. Без душу – це капець!
_____________________________________________________________________________  
   Олексій дивився у екран телефона, а іншою ставив чашку до умивальника. Чашка зачекає на воду, як і він.
   Viber
_____________________________________________________________________________ 
   Без гарячого душу ранком – це, як без кави… без свіжого повітря…))))) Коханий, - мушу бігти, Шеф вже на мене невдоволено споглядає. До вечора. Кохаю
тебе.
_____________________________________________________________________________ 
   І йому треба братись до справ.
   Viber
_____________________________________________________________________________ 
   До вечора, Пташечко* І я тебе кохаю, дуже-дуже сильно*
_____________________________________________________________________________ 
   Задоволено почуваючись, Олексій сів на стілець. Все гаразд… у них все гаразд. Так буде і надалі. Скоро він до неї прилетить, зацілує… обійме… і покаже, як сильно кохає. З такими гарними думками, Олексій почав шукати у телефоні номер майстра. Десь він точно повинен бути.

   Париж.

   Дилія метушилась довкола креветок і усміхалась, як дивачка. Усе цього ранку змінилось. Сонечко забрало смуток… Олексій зізнався у коханні… день обіцяв бути вдалим!

   Вмостившись на канапі у вітальні Розалі, Дилія розслаблено зітхнула після робочого дня. На її ногах вмостився ноутбук, а поруч засідала Розалі.
   — Ну і що ми шукаємо? — запитала француженка, дивлячись у монітор.
   — Сайт Олексія і його батька. Там все про аукціони, які вони проводять. — Пояснивши це, Дилія радісно запищала, побачивши на екрані коханого чоловіка. — Мій, мій Олексій!
   — Красунчик! — підморгнула вона і підігнула ноги під себе, вмощуючись зручніше.
   — Вау! Все було так вишукано, елегантно і гарно. Не дарма фірма має назву «Здобудь найкраще»! — Дилія зачаровано переглядала світлини і читала під ними схвальні коментарі.
   — Він у тебе зірка! — усміхнулась Розалі і підштовхнула плечем Дилію.
   — Це точно! — засміявшись, Дилія промовила: — Олексій казав, що повинні бути декілька посилань унизу сторінки на інші сайти. Там якісь журнали у нього брали інтерв’ю.
   — Давай поглянемо… листай униз.
   Зробивши так, Дилія знайшла посилання.
   — Ось вони!
   — Відкривай.
   — Зараз… — Дилія натиснула перше посилання і почала відкриватись сторінка. — Мені вже не терпиться почитати, що там казав мій коханий.
   — Що таке, Диліє? — Розалі дивилась на подругу, яка перебувала в ступорі, проте з очей капали сльози. — Що? Що таке? Це з ким він?
   — Як я зрозуміла зі своєю нареченою. — Ледь вимовляючи слова, Дилія дивилась на заголовок «Аукціон – року», а далі під цим продовження: «Олексій Пономарьов зі своєю нареченою приймали гостей на святі, який можна охарактеризувати, як «поза межами часу»». Зверху над цим всім – красувалась світлина, де Меланія обіймає Олексія, а він посміхається.
   — Як це? Що ти говориш? — Розалі не могла повірити у почуте. — Це на фото Меланія?
   — Так! Так! Так! Це вона… це його наречена! Так написано у статті. І це він хотів, щоб я побачила? — Дилія не могла набрати повітря, у грудях пекло вогнем, а серце… серце, що чекає – розбив Олексій… на друзки… — Навіщо зізнавався у коханні? Сьогодні… ще сьогодні вранці він казав, що кохає… — вона дивилась на Розалі і запитувала, чи то себе,… чи то його,… чи то Розалі…
   — Диліє… цього не може бути! Щось тут не те. — Заспокоювала дівчина.
   — Розалі, як може бути щось не те, якщо ось докази. — Дилія повернула до неї ноутбук. — Хіба цього мало? Хіба мало?
   — Я не вірю.
   — Не дочекався сексу і побіг до неї.
   — Ну, що ти таке верзеш?! Причому тут секс?! — Розалі труснула головою і забрала з рук Дилії ноутбук.
   Дилія впала на коліна Розалі, і задихаючись від пекучих сліз, схлипувала від гіркої правди. Олексій знову з нею. Дилія сховала обличчя у долоні і майже кричала від болю. Невже ось така її доля? З горла знову виривається бурхливе ридання. Біль пронизує тіло – наче голки. Як припинити ці душевні муки, які ніхто не бачить, але які можуть розірвати людину навпіл? Як? Як? Як це зробити? Вона так покохала його… мріяла з ним створити у майбутньому сім’ю, а він… він зруйнував усе у мить.
   Сльози обпікали щоки та підборіддя, ніс заклало так, що вона наче рибка хапала хоч трішки повітря, але хіба це допоможе? Як тільки вона вдихала, її груди палали… з кожним вдихом, у її груди потрапляла отрута, під назвою зрада.
   Розбита на мільйон малесеньких шматочків… вона… її серце та душа.

   Її розбудив дзвінок. Заплакані очі не могли розтулитись, а тіло… тіло було втомленим і виснаженим від сліз, болю та стресу.
   Вона знала хто це дзвонить, але не розуміла навіщо?
   Опустивши ноги з ліжка, вона подивилась на годинник – восьма. Вона проспала годину. Можливо трішки більше. Узявши мобільний до рук, Дилія промовила осиплим голосом:
   — Алло.
   — Привіт, Пташечко. Як ти, серденько? — веселий, життєрадісний голос Олексія заполонив слухавку.
   — Ти знущаєшся? Тобі подобається робити мені боляче? Що я тобі зробила? Я покохала тебе усім серцем... усією душею. — Дилія відчула клубок, який застряг у горлі.
   — Дилія, що ти говориш? Що таке? Що за звинувачення? — Олексій не розумів її слів і злість починала зростати.
   — Досить! Досить! Я більше не витримаю! Запитуй це все у своєї нареченої!
   — Не розумію? Якої нареченої? — хлопець намагався вловити суть її слів, але нічого не розумів.
   — І як давно ви з Меланією заручились? Як давно ви наді мною потішаєтесь?
   — Що ти верзеш? Яка Меланія? Які заручини? — він підвищив тон, бо зовсім розгубився.
   — Коли ти сказав подивись фото на моєму сайті, - ти довго сміявся з мене? Думав, яка я буду розбита?
   — Фото? Які? О Боже! Я зрозумів. Це не те, що ти подумала! Все зовсім не так. — Він відкрив ноутбук і прогортав свій сайт, але на ньому нічого такого не було: — Де ці фото?
   — На тих посиланнях, про які ти говорив. — Буркнула вона, а сльози текли по щоках.
   — Зараз… зараз, зачекай. — Він перейшов на посилання і у нього відняло мову. — Я рознесу їхню редакцію!
   — Редакцію кажеш?! Розкрилась ваша інтрижка?! — Дилія ридала у слухавку.
   — Ти, повірила у це? Як ти могла? Це все якась нісенітниця! Це все Мел, або той журналіст… або хтозна-хто! — Олексій був у повному шоці від того, що відбувається. Єдине, що він хотів – це щоб Дилія йому повірила.
   — Усі вині, окрім тебе. Ти завжди ні в чому не винен. У тебе завжди щось не те, завжди винна я, або хтось. — Сердито говорила вона і витирала сльози.
   — Я правду кажу. — Зітхнув Олексій і сів у крісло.
   — Меланія скрізь: то у твоєму кабінеті, то за твоїм телефоном – її занадто багато у твоєму житті!
   — Супер! І це мені говориш ти?! У самої рильце в пушку! Завжди біля тебе ходить твій начебто «друг». — Він обурився і атака була кращим захистом: — Я гадав, що ти розумна дівчинка. Проте зараз, ти далека від цього. Ми погодились на ці відносини на відстані, а ще ми обговорювали, що є робота і є люди, з якими ми працюємо. — Стиснувши кулаки, наносив він словесний удар за ударом.
   — Дякую! Щиро дякую! Я тебе не просила чекати. Я знала, що тобі буде важко!
   — О, Господи! Ти знову натякаєш на секс?! При чому тут це? — Олексій ще більше розізлився і майже ричав від гніву.
   — Який ти здогадливий. — Дилія дивилась на руку, якою тримала телефон і бачила, як вона тремтить.
   — Я хотів тебе чекати, бо кохаю. От і все. — Мовив Олексій, вже більш тихіше.
   — А зараз? Зараз вже не чекаєш? — запитала вона з нотками надії. Так вона злилась, вона не розуміла, де правда, але не хотіла його втратити. Чекаючи на відповідь, вона ледь не втратила свідомість.
   — Не знаю… нічого вже не знаю. Все починалось так добре, а зараз… я не знаю. Гадаю, що… — він голосно ковтнув і прийнявши рішення за обох, промовив: — це все.
   — Я зрозуміла. — Мовила тихо вона. Серце обірвалось. Їй здалось, що вона почула, як розбились її надії та мрії на щасливе майбутнє з Олексієм.
   — Диліє… — він тихо промовив її ім’я і хотів додати, але дівчина перебила.
   — Дякую за чудові миті, я ніколи їх не забуду. Не знаю, чи ти можеш сказати те ж саме. Я бажаю, Вам щастя. Прощавай. — Дилія поклала слухавку.
   Олексій жбурнув телефон і він полетів у далекий кут кімнати. Схопившись за голову, він гірко заплакав. Що він накоїв? Ця дівчина його кохає, а він кохає її… безмежно. Його серце розривалось на купу крихітних часточок, а у душі було сум’яття, страх, розгубленість і запитання «як так сталось»?
   Сльози капали з підборіддя на Синая, який намагався пожаліти свого хазяїна. Олексій провів долонею по мордочці чотирилапого друга і згадав, як Дилія полюбляла бавитись з Синаєм і пригощати його своїми стравами. Він крізь сльози посміхнувся, і встаючи, поплентався до ванної. Йому треба був гарячий душ.
   Швидко роздягнувшись, та увімкнувши кран, Олексій встав під гарячі струмки води. Він напартачив. І це вже ніяк не виправити. Дилія не пробачить його… він її покинув з думками про те, що вони з Меланією разом. Чому між ними завжди ревнощі і третій лишній? Їм і так непереливки – вони на відстані… були… Він втратив Дилію, свою Пташечку. Цей біль, який наче порожнеча поглинає всередині все довкола – змусив його притиснути руку до грудей і скривитися від нестерпних відчуттів. Порожнеча… це єдине, що він відчував. Невже він ніколи більше її не поцілує, не побачить її усмішку, не почує сміх… невже ароматом жасмину та кориці не буде пахнути його одяг від обіймів Дилії? Невже цього всього не буде?
   Олексій направив душ на обличчя, змиваючи сльози, які не хотіли і не могли зупинитись. Навіть під гарячими краплями його тіло не припиняло тремтіти, що ж він накоїв?

   Париж.

   Дилія лежала на ліжку, не розуміючи, де реальність, аде вигадка? Невже він її покинув? Ось, так просто… узяв тай покинув. Чому навіть спробував довести їй протилежне… чому так швидко здався? Таке велике його кохання.
   Сльози вмивали обличчя, а тіло здригалось від німих ридань. Біль, порожнеча та розгубленість – оселились у грудях, стискаючи душу та серце. Їй залишалось тільки плакати, тремтіти і запитувати себе – «Чому?» Чому він покинув її? Чому вона більше не потрібна йому? Чому він забувся про клятви, які давав у аеропорту? Чому? Чому? Чому?...
   Подушка стала мокрою, коси прилипли до вологого обличчя, але втома від ридань не хотіла дозволити руці піднятись, щоб забрати прядки. Байдуже… все байдуже… Проспати б увесь біль… Проте, вона точно знала, ні сон… ні будь, що інше… не дасть загубитись цьому нестерпному болю, і не дасть відповіді на запитання «Чому?».
   Він зламав її віру… розбив серце… і змусив душу відчути біль, якого раніше ніхто не завдавав… бо вона не кохала. Тепер Дилія знала, як болить душа.

   Цілий вечір Дилія лежала у ліжку, а Розалі почувши її пояснення, просто сиділа у кімнаті поруч з нею. Нічого більше не питаючи, не наговорюючи на Олексія, і не заспокоюючи Дилію. Вона боялась, що якщо буде щось говорити, її подруга знову почне плакати.
   — Вкрити тебе пледом? — запитала турботливо Розалі пів години потому.
   — Ні.
   — А поїсти хочеш? — нерішуче запитавши, Розалі стримувала сльози дивлячись на бліду Дилію зі синцями під очима.
   — Ні.
   — А попити принести? — у Розалі стислося серце, коли Дилія знову заплакала.
   — Ні, дякую. — Сховавшись у подушку, Дилія тихо, наче мишеня заплакала. Вже не було сил на ридання, але сльози все одно лились, як дощ із неба у тропіках.
   — Диліє, не плач… мені серце крається. — Розалі встала з крісла і пересіла на ліжко біля подруги.
   — Все буде гаразд. — Сама не вірячи в це, промовила Дилія. — Все буде гаразд. — Повторила вона.
   — Звичайно. — Погодившись з її словами, намагалась підбадьорити вона. —  Я подзвоню татові і скажу, що завтра ти на роботу не підеш. Голова болить. — Провівши рукою по плечу Дилії, намагалась втішити вона.
   — Ні, не треба… я піду у ресторан. Я приїхала вчитись. — Відірвавшись від подушки, вона подивилась на Розалі. Крізь сльози, додала: — Я маю вивчитись… не маю права підвести батька. — Ледь усміхнувшись до Розалі, Дилія вдячно сказала. — Дякую тобі, що ти поруч. Ти чудова подруга.
   — Мила, моя… ну, що ти?! — забираючись на ліжко, вона обійняла Дилію. — Я завжди мріяла про сестру.
   — Вона у тебе є. — Щиро сказала Дилія.
   — І у тебе. — Розалі погладила названу сестру по спині.
   — Я так втомилась. Неймовірно втомилась. — Ледь прошепотівши, Дилія позіхнула.
   — Поспи. — Розалі все ж таки вкрила її пледом.
   Важко зітхнувши, Дилія почала провалюватись у глибокий сон. Ридання і порожнеча на душі втомила її до повного виснаження, емоційного та тілесного.

   Коли Дилія ледь розплющила повіки, було вже темно. У кімнаті вона була одна. Тіло заніміло, а сил геть не було. Вона повернула голову у бік, щоб подивитись на годинник. Пів на другу ночі.
   Дилія помітила склянку з водою, яку, як вона зрозуміла, чуйно поставила Розалі. Потягнувшись за нею, дівчина зробила декілька ковтків і поставила її на місце. Дилія відчувала себе пустою склянкою… ні на половину порожньою, ні на половину повною,… а саме порожньою.
   Олексій її покинув. Він більше не її.
   З цим болем вона сховалась під плед. Як не вистачає мами… її рук, тепла та мудрості.
   — Мамусю… рідненька, ти мені так потрібна. — Дилія заплакала, знову сховавшись у подушку, як би вона хотіла ховатись у долоні мами. — Матусю, таточку… ви мені так потрібні. — Схлипуючи, Дилія ще дужче відчула порожнечу.
   Втома… знову втома, яка схопила у тенета сну.