Глава 29

   Львів.

   Олексій стиснув пальці на переніссі, а потім протер втомлені очі. Ніч… безсонна ніч… думки… купа думок, - саме так пройшли останні години.
   Встаючи з ліжка, у якому не виспався, він почимчикував до кухні зробити каву і дати поїсти Синаю. Доки він насипав корм Синаю, а той радісно виляв хвостом, кава Олексія збігла, залишаючи плями на плиті. Вилаявшись собі під ніс, хлопець набрав Паскуале і домовився про зустріч, яка мала відбутись лише за тиждень. Йому треба було відволіктись, попрацювати і поспілкуватись, а можливо і розповісти про те, що вони з Дилією більше не разом.
  
   Їдучі на зустріч, Олексій все гадав, що зараз робить Дилія… Чи плаче вона? Чи може на роботі? А може її втішає «Француа»? Олексій стиснув кермо так сильно, що вени здулись на руках. Ні! Ні! Ні! Дилія не така, вона не може ось так одразу впасти в обійми до іншого. Пташечка кохає його… хоча… після їхньої розмови вона навряд чи думає про нього. Що вона робить зараз? Лише одна думка…
   Зупинивши авто, він вийшов з нього і пішов у кафе, де на нього чекав Паскуале.
   — Привіт, брате! — піднявши руку, щоб Олексій його побачив, привітався він.
   — Привіт, друже. — Знявши куртку і повішавши на стілець, Олексій сів навпроти Паскуале.
   У мить до столика підійшла офіціантка і запитала, що принести новому відвідувачу. Олексій замовив міцну каву.
   Знову залишившись наодинці, Паскуале запитав:
   — Тебе, що вантажівка переїхала? Що за вигляд?
   — Щось таке. — Відповів коротко він.
   — Повір я знаю, як це, коли щось важке падає на тебе… — засміявся Паскуале, — Стенд, виявився занадто непідйомним.
   — Ти ще жартуєш?! — Олексій похитав головою. — Як Туня? Як ваш медовий місяць?
   — Туня на канапі, а я… я: офіціант, Джин, фокусник, масажист, уся рідня в одній людині, а ще повинен одразу реагувати на слова: «не те», «ось це», «невже не зрозуміло», «дякую, вже не треба». — Він сміявся і Олексій підхопив його сміх.
   — Вагітна жінка, це цілий феномен. — Знизив плечима він.
   Олексій сміхався офіціантці, яка принесла каву. Зробивши ковток, він зітхнув.
   — Я задоволений, що можу це все робити. Не хочу уявляти, що було б, якщо я не знайшов свою Туню. — Паскуале побілів згадуючи ті часи, коли він шукав її.
   — Розумію. — Хоча, що він там розуміє? Він покинув свою Пташечку. Сам… добровільно.
   — Як у вас справи з Дилією? — Паскуале дивився уважно на друга, який мовчав. — Щось не так?
   — Трішки посварились. — Збрехав Олексій. Зараз він не хотів про це говорити. Він добре знав, що Паскуале скаже йому, що він бовдур… і ще знав, що він буде правий.
   — Не хвилюйся, помиритесь. Таке теж буває. — Заспокоїв він.
   — Так, так… звичайно. — Олексій усміхнувся і запитав: — Ну, що до справи? Обговоримо художню школу?
   — Залюбки!

   Париж.

   Дилія стояла над сковорідкою і помішуючи соус, тихо плакала. Душа боліла так сильно, що себе контролювати вона зовсім не могла. Треба було послухати Розалі і зостатись дома.
   — Що таке, Диліє? — схвильовано запитав Леонард, побачивши на обличчі Дилії сльози.
   — Нічого.
   — Знову він?
   — Нічого, не сталося… — тихо схлипуючи, промовила вона, не піднімаючи голови.
   — Нумо я скажу дядьку, щоб він дав тобі вихідний? — провівши рукою по її тендітному плечі, запропонував хлопець.
   — Ні, ні не треба, але я дуже вдячна за турботу. — Нарешті піднявши голову, Дилія усміхнулась.
   — Шкода, що щось у тебе не так з тим… тим… Оле.. Оле..
   — Олексієм. — Промовила Дилія і ще дужче заплакала.
   — Ну, ну… не плач. — Приголубивши її, він промовив: — Усе налагодиться… побачиш. Ми ж бовдури. Звикай. Проте, ми завжди повертаємось, де нас кохають і де сприймають такими, якими ми є.
   Дилія засміялась крізь сльози, обнімаючи за талію свого друга.
   — Дякую, але навряд чи… він повернеться до мене.
   — Повернеться. Пригадаєш моє слово. — Запевнив Леонард. — Не знаю, як сказати…
   — Що?
   — Я…
   — Що?
   — Я закохався! Її звуть Адель. Дуже хочу вас познайомити. Хотів сьогодні, але… я розумію ти не в тому настрої.
   — Я так рада за тебе! — Дилія щиро раділа цій новині. — Сьогодні ж познайомиш! Я приготую вечерю!
   — Дійсно?! Я такий радий! — він ще міцніше стиснув її.
   — На сьому, добре?
   — Так.
   — Домовились. А тепер, нумо працювати! — Дилія усміхнулась і сказала: — Дякую, тобі.
   — Ти ж моя найкраща подруга. — Поцілувавши її у чоло, Леонард розчулився і промовив: — До роботи! — не любив він виказувати своїх емоцій.
   — Так!

   Коли Дилія повернулась з роботи, її чекала ванна з пінкою, яку Розалі влаштувала для неї. Купу разів подякувавши подрузі, вона із задоволенням пірнула у ванну з неймовірним ароматом полуниці.
   Насолоджуючись гарячою водою, Дилія розмірковувала, що приготувати на вечерю в честь знайомства з Адель. Проте, в голову лізли лише думки про розмову з Олексієм. Знову виступили сльози, але вона у ту ж мить їх витерла мокрими руками.
   Пів годинки промайнули, як п’ять хвилин, і от вже Дилія чаклувала над вечерею. Розалі дивувалась Дилії, з якими темпами готувалась та, чи інакша страва.
   Доки Дилія готувала, Розалі накривала на стіл для неї, це теж перша зустріч з обраницею кузена.
   Дилія підплигнула, коли у кишені задзвенів телефон. Звичайно, це був не Олексій… вона вже ніколи не почує тієї мелодії, з якою телефон сигналізував, що це її коханий.
   Вона підняла слухавку і радісно промовила:
   — Привіт, таточку!
   — Привіт, моя крихітко. Як ти? Вже прийшла з роботи? — турботливо запитав тато.
   — Так, вже прийшла. Готую вечерю. — Вона на мить замовчала, а потім додала… вірніше збрехала: — У мене все добре. А ти як? Як мама?
   — Я дзвоню, як раз розповісти тобі дещо… мама наполягла. Я навіть не знаю, як розповісти тобі про це. — Він важко зітхнув.
   — Що? Що сталося? Не лякай мене так? — Дилія сіла на стілець, бо ноги перестали слухатись.
   — Йдеться про кафе. Розумієш, якщо я не зможу віддати гроші за нього через пів року, у нас його не буде. Ісмаїл і так довго чекав… я просто хотів, щоб ти знала, щоб підготувалась, що скоро кафе перестане належати нам.
   Дилія відчула біль батька.
   — Ми щось вигадаємо. Ось побачиш. Я рада, що ти зі мною поділився. — Втішала Дилія, хоча розуміла, що їм не знайти таких грошей, щоб віддати їх Ісмаїлу. Саме з сином, татового друга і мала вона познайомитись перед тим, як зустріла Олексія. Ісмаїл гадав, що можна було б поєднати не лише родини, але і бізнес. Дилія добре пам’ятала, як дядько Ісмаїл говорив, що їм з Надіром треба познайомитись і придивитись одне до одного. — Таточку, ми щось вигадаємо. Все у нас буде добре. — Дилія усміхнулась в слухавку, щоб тато почув її начебто гарний настрій.
   — Звичайно, моя крихітко… звичайно. — Так само підбадьорював він її, як вона його.
   — Таточку, я дуже вас люблю. — Дилія не могла зараз розповісти про те, що у вони з Олексієм вже не разом. Одна новина краще другої.
   — І ми тебе любимо, наша крихітко. — Усміхнувся тато. — Хай Аллах тебе береже.
   — Амінь. — Сказала вона.
   Тато позіхнув і Дилія зрозуміла наскільки він виснажений.
   — На роботі все добре?
   — Просто чудово! Я неймовірно рада, що я тут! — щиро казала вона.
   — Я радий це чути. Це моя втіха.
   — Татку, бережи себе. Відпочивай більше. — Дилія турботливо говорила до батька. — Ти ж знаєш, як я за тебе хвилююсь.
   — Знаю, знаю, крихітко. Обіцяю, що буду більше відпочивати. — Запевнив її тато, проте він і вона добре знали, що це не правда.
   — Тоді до завтра. Матусі привіт. І гарної вам ночі. — Попрощалась вона.
   — Дякую. І тобі, моя хороша, гарної ночі.
   — Дякую, таточку. Па-па.
   — Па-па.
   Поклавши слухавку, Дилія схопилась за голову. Ну як же так? Чому все так сталося… з Олексієм? Чому все так сталося з кафе? Дилія знову тихо заплакала. Як допомогти батькові? Як допомогти собі?
   Дилії треба було узяти себе в руки. Гості от-от прийдуть, а вона ще не приготувала вечерю і не переодягнулася. Треба хоч на декілька годин начепити на себе «маску» радості. Так вона і зробила.

   Вечір проходив дуже гарно: весела компанія, смачна їжа, французьке вино… все просто супер, не враховуючи того, що у Дилії в голові купа запитань без відповіді.
   Дилія усміхнулась, дивлячись на те, як Леонард цілую в щічку свою бездоганну супутницю. Адель – це сама чарівність: довгі каштанові локони, зелені очі, густі та довгі вії, грайливі брови, пухкі губки, які нафарбовані рожевим блиском і ямочки на щічках,… а фігура, - це просто «пісочний годинник» - ідеальна форма. Леонардо вибрав красуню під стать собі. Це половинки одне одного.
   Дилія засумувала, згадуючи свого ідеального чоловіка, який вже не був її. Облизавши губи, вона наче відчула смак його цілунків, вхопила аромат його тіла і тепло обіймів. Вона так скучила за ним. Він так потрібен їй. Проте… вона не потрібна йому.
   — Диліє, ти так смачно готуєш – пальчики оближеш! — смакуючи десертом, розхвалювала Адель.
   — Дуже дякую, Адель. — Усміхнулась Дилія, начепивши ту ж саму «маску» радості.
   — Ей! А як же мої десерти? — насупився Леонард.
   — Я не можу їх порівнювати – ви обоє готуєте по-різному, але однаково смачно. — Беручи ще одну ложечку заварного крему, вона усміхнулась і на щічках з’явились ямочки.
   — Авжеж, їх же навчає мій батько – сам Матіс! — широко усміхнувшись, Розалі засяяла.
   — Тоді, я наступного разу повинна скуштувати десерт від самого Матіса! — очі Адель загорілись від одної думки, про смачні десертики.
   — Обов’язково! — наполягала Розалі.
   Ось за такими гарними розмовами продовжувався вечір. Дилія раділа за друзів, і водночас її охоплювала туга за себе і Олексія.
   Години летіли не помітно і звана вечеря добігла до свого кінця.

   Львів.

   Олексій стояв перед дверима Меланії і добряче в них грюкав. Це вже була десята вечора, але йому було байдуже. Він цілий день намагався дозвонитись їй, але слухавку за явною причиною вона не брала. І ось, він стоїть тут і гамселить у її двері.
   — Та іду… іду вже! — почувся невдоволений голос Меланії. — Хто там?
   — Мел… відчиняй! — гаркнув Олексій.
   — Не буду. — Почувся голос за дверима.
   — Або ти відчиняєш, або буде гірше. Ти ж знаєш, я не жартую. — Продовжував він.
   Почулось клацання замка і двері відчинились.
   — Що? Що таке? — вона перелякано зойкнула, коли Олексій безцеремонно пройшов у її квартиру.
   — Ти знаєш, що?! Я не думав, що ти опустишся так низько Мел… Навіщо ти мені псуєш життя? Ти сама від мене пішла… — він не міг контролювати себе і свої емоції. — Зрозумій, я кохаю Дилію! І мені потрібна вона! Проте… ти зробила все так, щоб ми посварились.
   — Якщо ти про ту статтю, то я тут ні до чого. Я б так не вчинила… ти це повинен знати. Це низько і підло. — Меланія зачинила двері і додала: — Так, я хотіла повернути тебе. Проте… проте…
   — Що? — запитавши це, він дивився уважно на Мел.
   — Проте, не таким чином. Це не я. І якщо ти так добре мене знаєш, то і знаєш те, що це не я. — Меланія схрестила руки на грудях.
   — Тоді, як так вийшло? — стиснувши щелепу, запитав Олексій.
   — Це вже питання не до мене. А тепер вибач, я чекаю на гостей. — Мел відчинила двері і вказала на двері незваному гостю.
   Олексій пройшов повз неї і промовив:
   — Я радий, що це була не ти. Не хотів думати, що ти настільки змінилась. — Сказавши це, він пішов униз по сходах.
   Доки спускався, обдумував плани на завтра і перше, що він зробить – це піде до журналіста і якщо треба виб’є з нього інформацію, яка йому потрібна.

   Дивлячись у вікно свого великого заміського будинка, Олексій згадував першу вечерю зі своєю Пташечкою… хоча… вона більше не його. Від усвідомлення цього – його душу нібито викручували, як вологий рушник. Сльози знову підступили до горла. Прокашлявшись, він пішов до ліжка, проте точно знав, що знову ніч буде безсонною.

   Стоячи біля редакції, Олексій чекав на свого «друга», який полюбляє писати неправдиву інформацію. Пів на восьму, а роботяги все нема й нема.
   Олексій хотів піти сісти на лавку неподалік, аж раптом побачив того, на кого чекав.
   — «Сюрприз, друже»! — мовив Олексій, підходячи до хлопця.
   Розгублений, але не переляканий хлопчина дивився на Олексія.
   — Вітаю, пане Пономарьов. Як Ви? — усміхнувся він і простягнув руку для привітання.
   — Ти ще питаєш? Хто тобі дав право руйнувати моє життя?! — закипів Олексій, але зрозумів, що на них дивляться.
   — Про, що Ви говорите? Я не розумію? Вам, що не сподобалась стаття? — ошелешено запитав він.
   — А вона мала мені сподобатись? Чи моїй дівчині, яка навчається за кордоном?
   — Не розумію? Меланія не Ваша наречена?! — хлопець відкрив рота.
   — Звичайно, що ні! Хто тобі наказав так написати? Кому це було потрібно? Кажи! — очі Олексія жбурляли блискавки у журналіста.
   — Ніхто… чесно… ніхто. Я чув, як одна літня пара говорила іншій, що Ви і Меланія наречені. Інші ж підтримали і наголосили на тому, що Ви давно знаєте одне одного і це було зрозуміло, що весілля не за горами. — Пояснював журналіст.
   — То це просто збіг обставин? — Олексію здавалось, що він просто спить… це все не реально.
   — Так. Я не хотів, щоб так все сталося. Вибачте. — Хлопець додав: — У наступному номері я напишу нову статтю і ми все виправимо. Обіцяю.
   — Навряд чи вдасться все виправити. — Сумно мовив Олексій.
   — Ваша дівчина… вона бачила статтю?
   — Так. — Зітхнув він.
   — Розкажіть їй правду. Вона повірить. — Хлопець, усміхнувшись додав: — Нова стаття її запевнить, ось побачите. Я ніколи не хотів бути схожим на журналістів, які вигадують історії. Я не такий.
   — Я вірю, вірю. Заспокойся. — Олексій простягнув йому руку і додав: — Перевіряй інформацію наступного разу. Ок?
   — Так, пане. Я все виправлю. Обіцяю.
   — Сподіваюсь, це допоможе. Ти гарна людина. Не змінюйся. — З цими словами, Олексій попрямував до автівки, сів у неї і поїхав до офісу.
  
   Олексій почувався препаскудно. Сидячи в офісі, він вже другу годину нічого не робив… просто думав… думав. Як виправити ситуацію? Вона ж його не пробачить? Не повірить? Чому він одразу не пояснив їй нічого? Чому не запевнив, не наполіг на тому, що у них з Меланією нічого бути не може? Натомість, він накинувся на свою Пташечку. Бовдур! Просто емоційно неврівноважений бовдур!

   Париж.