Глава 30

  Львів.
   Олексій сидів на канапі, погладжував Синая і міркував, як подзвонити Дилії. Чи захоче вона з ним розмовляти? Чи захоче вислухати? А головне – чи захоче пробачити? Навряд… Забагато він хоче, після того, як усе зіпсував і відмовився від них.
   Ось, як буває… Хтось, щось не те почув, перекрутив і все перевернулось «з ніг на голову».
   Що ж робити? Що?
   З цими думками… страхами… і запитаннями без відповідей, Олексій просидів до глибокої ночі.

   Париж.

   Дилія сиділа на дивані, упершись спиною об подушки, які підставила для неї Розалі. Свої нещасні руки вона тримала майже в повітрі, щоб ні до чого не доторкнутись. Опіки були змащенні спеціальною маззю і від цього добряче пекли в той момент, як нога собі спокійнісінько покоїлась на подушці, хоча… іноді її пронизував нестерпний біль.
   Почувся стукіт у двері і Розалі, підвівшись з крісла, пішла відчинити неочікуваному гостеві.
   Знову постукали.
   — Іду! Іду! — крикнула Розалі, узявшись за дверну ручку. Через секунду двері були відчинені і дівчина здивовано дивилась на хлопця.
   — Вибачте, — Олексій заговорив на англійській мові. — Міг би я побачити Дилію? Я… — він не встиг договорити, бо Розалі його перебила:
   — Я знаю, хто ти. Ти той, хто образив мою подругу! «Знаменитий» Олексій!
   Олексій ошелешено дивився на француженку, яка була гостра на язик і одягнена так, наче щойно позувала для обкладинок журналу. Атласний комбінезон синього кольору і яскраво-червона помада.
   — Так, я Олексій. — Усміхнувся він. — А ти, напевно, Розалі?!
   — Так.
   — Я приїхав побачити Дилію, тому якщо твоя ласка…
   — Тобі пощастило… — вона пропустила його у коридор. — Я не можу дивитись, як вона страждає від того, що ти накоїв. Вона, як свічка, яка от-от перестане гріти. Але ж вона не така – це Дилія, нестримний вогник, який запалює і зігріває усіх своїм теплом. Поверни її – або будеш мати справу зі мною! Зрозумів?! — Розалі насупилась, але на її обличчі відображався біль і хвилювання за подругу.
   Олексій відчув, як клубок болю підкотив до горла, чуючи слова Розалі. Він змусив страждати свою Пташечку… свою кохану.
   — Сподіваюсь, що все буде добре, іншого варіанту я не хочу розглядати.
   — От і добре. — Вона показала на вітальню. — Проходь, вона там.
   — Дякую. — Олексій пройшов по коридору і опинився у вітальні і мову відняло.
   Дилія обернулась і ахнула, побачивши Олексія. З її величезних, темних очей немов два струмочки, полились сльози. У той момент, як Олексій скаженів від побаченого.
   — Олексію… ти приїхав?! — з надією на краще, Дилія дивилась на Олексія. Вона лише мріяла, щоб він у цю ж мить підійшов і обійняв її.
   — Так, приїхав,… але бачу, що дарма. — Дивлячись на те, як у ніг Дилії сидить Леонард і перев’язує їй ніжку, промовив Олексій.
   — Ти не так все зрозумів! — злякано намагалась пояснити Дилія, але Олексію було байдуже. Він поклав величезний букет червоних троянд на стіл, і розвернувшись пішов геть. — Олексію! Олексію! — кричала вона, але йому було байдуже.
   Леонард і Розалі не розуміли української, але мова жестів, інтонація і погляди двох закоханий могли розповісти усе. Леонард зрозумів, що Олексій не так все зрозумів і одразу підвівшись, побіг за ним.
   — Зачекай, друже! Зачекай! — крикнув у слід Олексію хлопець.
   — Я тобі не друг! — зціпивши кулаки, Олексій намагався не вдарити нахабу.
   — Леонард, коханий… ти тут, а я тебе шукала. — Вийшовши із кухні, Адель поцілувала в губи Леонарда.
   Олексій здивовано дивився на цю картину. То, що?... Його Пташечка і досі належить йому? Вона і Леонард… не разом?! Олексію здалось, що серце перестало битись, коли він побачив Дилію, яка дозволяла себе торкатись, а зараз – це ж саме серце калатало з новою швидкістю. Він має побігти до неї… зараз… не гаючи ні хвилини…
    — Вибач, друже! — ляснувши Леонада по плечу, промовив він.
   — Ти і досі тут? Біжи до неї! — усміхнувся хлопець.
   Олексій усміхнувся навзаєм і побіг назад до вітальні.
   — Олексію… Олексію… ти повернувся?! — тремтячий голос і сльози в очах зробили її такою беззахисною.
   — Я бовдур! Я ідіот! Я не заслуговую навіть стояти у цій вітальні, але все ж таки я тут… бо не можу без тебе жити. — Він присів навпочіпки і продовжив, дивлячись у її шоколадні очі: — Я знаю, що тобі важко пробачити мені. Проте… можна я хоча б поясню, що сталося?
   Дилія похитала головою у знак згоди.
   — Я слухаю.
   — Журналіст, який писав… — він замовк, знаючи, що нагадуючи Дилії про статтю, робить їй боляче, але йому треба їй все пояснити, — статтю він почув теревені якихось відвідувачів, які побачивши, що я говорю з Меланією… — він зітхнув. — Подумали, що ми відновили стосунки. Журналіст це почув і вирішив не перевіряти факти, от як вийшла ця безглузда ситуація. Учора я зустрічався з ним і він пообіцяв надрукувати статтю, яка все пояснить. — Він так швидко говорив, нібито боявся, що Дилія не повірить і не захоче його слухати.
   — Чому? — тремтячий голос Дилії хмаринкою зависнув над Олексієм.
   — Що чому, моя Пташечко? — він хотів торкнутись її долоні, але Дилія забрала її і сховала під плед.
   Олексій важко зітхнув, він заслужив на це.
   — Чому ти мене покинув? Чому не почав доводити, що все це безглуздя?! Що я тобі потрібна… Ти ж обрав інший шлях – ти мене покинув. — Дилія заплакала дужче.
   — Не знаю. Я не знаю, що сказати, але я знаю, що не витримав без тебе навіть перші секунди після розмови. Потім, я гадав, що помру без твого голосу, сміху, без твого «кохаю». — Він голосно ковтнув, щоб стримати сльози, але це навпаки не допомогло. — Я не можу без тебе. Я кохаю тебе, моя Пташечко. Прости мені. Прости. — Його зелені очі наповнились сльозами.
   — Я боюсь, що якщо ти зробив це один раз, - зробиш і інший. Коли будуть проблеми – ти тікатимеш від них… і від мене. Я більше не витримаю такого болю. Не витримаю, якщо ти мене покинеш. — Дилія уся тремтіла, а руки під пледом пекли вогнем, як і її душа.
   — Ніколи… чуєш? НІКОЛИ! Я ніколи тебе більше не полишу – бо просто помру від болю бути без тебе. — Він витер рукавом свої очі.
   — Обіцяй. — Дилія хотіла лише одного – його обіймів і, щоб він пообіцяв завжди бути поруч.
   — Обіцяю! Обіцяю! Ти мене прощаєш? — на його обличчі з’явилась усмішка.
   — Невже ще не дійшло?! Авжеж! Авжеж! — Дилія вийняла з під пледа руки і забувши про опіки, хотіла обійняти Олексія, але зойкнула, як тільки торкнулась його шиї. — Ай! Ай!
   — Що? Що таке? — Олексій не розумів, що коїться.
   — У неї руки в опіках і нога підпухла. — Пояснила Розалі.
   — Що? Як це сталося? — Олексій перелякано запитував усіх довкола.
   — Я випадково узяла гарячу каструлю… вона обпекла мені руки і впала на ногу. — Тихо мовила Дилія, наче боялась, що її насварять.
   — Кохана моя… Пташечко, моя. Покажи рученята. — Він обережно узяв її долоньки зовнішньою стороною до верху і подивився на пухирці, оброблені маззю. — О, Боже! Мила, моя… Пташечко… Мені так шкода, що я не був поруч. — Він ніжно торкнувся губами подушечки пальчиків, там де не було пухирців, щоб не зробити їй боляче.
   — Нічого… все пройде… Мені вже краще. — Усміхаючись його цілункам, мовила Дилія.
   — Ніжка дуже болить? — його пронизував біль від того, що він не в змозі допомогти їй.
   — Вже краще.
   — Ви можете побути наодинці, в кімнаті Дилії. — Запропонувала Розалі, яка за цей час виплакала сліз на десять років вперед.
   — Дякую, Розалі. — Усміхнувся Олексій.
   — Завжди рада. — Розалі усміхнулась навзаєм.
   Дилія намагалась поставити ноги на підлогу, але Олексій їй не дав цього зробити. Узявши її на руки і піднявши з дивану, він запитав:
   — Де твоя кімната?
   — На другому поверсі. — Сказала Дилія.
   Зовсім не вагаючись, Олексій попрямував до сходинок. Підіймаючись з Дилією на руках, він поцілував її шийку і почув, як вона тихо зітхнула. Нарешті сходинки були у минулому. Штовхнувши спиною двері у кімнату Дилії, він увійшов до неї. Поклавши свою кохану на ліжко, він пішов зачинити двері. Зробивши це, Олексій повернувся до Дилії і подивився у її очі. Він не знав, що може дозволити собі, а що ні? Чого бажає вона? Він сподівався того, що і він. Розчинитися у ній… цілувати… обіймати… вдихати найсолодший, найрідніший аромат любого тіла, волосся…
   — Диліє… — видихнув він її ім’я і земля пішла з під ніг.
   — Олексію… — Дилія ніжно усміхнулась.
   — Можна біля тебе лягти? — він і досі стояв біля дверей.
   — Ні, не можна.
   — Я розумію.
   — Треба. — Усміхнулась вона.
   Олексій з полегшенням видихнув і за кілька кроків здолав дистанцію між ними. Знявши взуття і пальто, він обережно ліг біля неї, дивлячись де знаходяться її долоньки. Вмостившись поруч, він просунув руку їй під спинку і притягнувши до себе, тихо прошепотів:
   — Я так сильно скучив… так сильно… — він вдихав її аромат.
   — І я, і я дуже скучила. — Вона обережно обійняла його.
   — Якщо я тебе зараз не поцілую… збожеволію. — Зізнався він і одразу ж торкнувся солодких вуст Дилії.
   Голосне зітхання, яке з полегшенням рознеслося по кімнаті, дало змогу зрозуміти обом, як їм бракувало одне одного. Як вони сумували.
   Губи сплітались у ніжному, цнотливому і чуттєвому цілунку, доки руки тішились теплом тіл. Обоє гадали, чи можна витримати стільки щастя – щоб не збожеволіти і залишитись при нормальному глузді.
   Рука Олексія потонула в густому волоссі Дилії, тримаючи її за потилицю, він покривав її смачні губи цілунками. Іншою ж рукою він проводив пальцями по чутливій шкірі шийки і відчував, як пульсує маленька вена. Олексій вивчав кожен вигин, кожну западинку її плечей… шиї…
   Ті відчуття, які охоплювали їх, можна було порівняти з тягучим, солодким медом – який хвилею охоплював кожен нерв їхніх тіл. Задихаючись від пестощів коханої людини, усвідомлюєш, що знаходишся під впливом незвіданої енергії, яку, якщо не віддавати вибухнеш на купу маленьких конфетті. Саме ця енергія, і диктує, що робити, як торкатись… Ця енергія називається – коханням… пристрастю… бажанням… і усім водночас.
   Дилія застогнала, коли його язик посмілішав, а руки притиснули її так сильно, що здавалось вибили з легенів дихання. Вона зраділа, що не втратила навички – відповідати йому тією ж пристрастю… тією ж взаємністю. Її жвавий язичок затанцював з його і це був просто вибухове поєднання. Олексій обережно поклав її на ліжко і опинився зверху над нею, цілуючи кожен сантиметр її обличчя, він тремтів від задоволення. Її руки обвили його шию, а здорова ніжка сама собою обхопила його талію. Дилія віддалась своїм емоціям і навіть не помічала, де знаходилась її ніжка, або наскільки голосно вона зітхає. Проте, - це добре помічав Олексій і йому здавалось, що він потрапив у Едем. Він обхопив її струнку ніжку своєю долонею і стиснув її, відчуваючи жар солодкого, шовкового тіла. У цю мить він подумав, як добре, що вона у шортиках.
   Дилія відчула, як його руки досліджують її стан, і лише після цього усвідомила, у якій компрометуючий позі вони знаходяться.
   — Олексію… зачекай… прошу… — її дихання збивалось і вона ледь промовляла слова, відчуваючи його цілунки знову і знову на своїй шкірі. — Олексію…
   — Диліє… Моя, Дилія… — він задихався від бажання її коштувати… він втрачав голову біля неї.
   — Олексію… Олексію… — вона уперлася хворою ніжкою об ліжко і зойкнула від болю. — Ай!
   — Пташечко, що таке? — він відсторонився, але все так само нависав над нею.
   — Нога…
   — Вибач, вибач, моя Пташечко. — Він обережно підвівся і допоміг сісти їй. Обійнявши її, він промовив: — Ти найдорожче, що у мене є. Я кохаю тебе.
   Дилія усміхнулась його словам і з очей закапали сльози полегшення. Він знову поруч… Він її.
   — А ти для мене найдорожчий. — Вона притулилась до нього і прошепотіла, бо сльози не давали змоги говорити: — Я кохаю тебе, мій Олексію.
   Він на мить заплющив очі, і просто насолоджувався її словами… вбирав їх у себе. Він мріяв почути знову ці слова.
   — Не плач, моя Пташечко… Ми разом. Назавжди. — Олексій нахилився і зібрав своїми цілунками її сльози.
   Дилія захихотіла від ніжних доторків.
   Посунувшись до узголів’я ліжка, вони обійнявшись декілька хвилин, просто мовчали, насолоджуючись одне одним.
   — Олексію… — вона хотіла запитати те, що її цікавило, але це було важко зробити.
   — Так? — усміхнувся Олексій.
   — Це точно не Меланія все влаштувала?
   — Ні. — Упевненість Олексія була наче сталь.
   — Ти упевнений? — перепитала вона.
   — Так. — Знову впевнено повторив Олексій.
   — Ти був у неї? — її серце стиснулось.
   — Так. — Він голосно ковтнув. — Диліє… тобі не треба думати чи хвилюватись за те, що я бачився з Меланією. У нас давно все скінчено. Я тобі казав.
   — Так, але…
   — Ніяких, але не може бути! Зрозумій - я кохаю тебе. Належу тобі. Мені потрібна лише ти. — Палкий поцілунок у цю ж мить довів це.
   Дилія, задихаючись під губами Олексія, застогнала, запрошуючи його продовжити солодкий танець.
   Неохоче відірвавшись одне від одного, вони намагались набрати повітря.
   — Смачно. — Усміхнулась Дилія.
   — Неймовірно смачно. — Підтвердив Олексій. — Через кілька хвилин продовжимо.
   — Ловлю на слові. — Засміялась вона, а потім серйозно, але не дуже рішуче запитала: — Чому ви з нею розійшлись?
   — Я знав її, ще коли ми були зовсім юними. Я працював у тата, а Меланія влаштувалась на роботу до одної компанії, яка займалась ювелірними прикрасами. В той час ми вже жили з нею разом, – знімаючи невеличку квартиру. Все було добре аж три роки, доки їй не набридло. Не набридло: знімати квартиру, заробляв я по її міркам замало, а ще не купляв діамантів. Вона змінювалась на очах – з милої дівчинки вона ставала ще тією штучкою. Щось її змінювало, але на той момент я був закоханий і не розумів, що відбувається. Зрозумів лише тоді, коли мене поставили перед фактом. — Він хмикнув і продовжив: — Я знайшов лист на подушці. Там було сказано, що вона пішла до іншого. І що між нами все скінчено.
   Дилія уважно слухала, але врешті решт запитала:
   — Ти більше нічого до неї не відчуваєш?
   — Диліє, як ти взагалі могла це запитати?! Я забувся про почуття до неї, ще в той день, коли вона залишила на подушці листа. Зустрівши тебе, я зрозумів, що все те, що було до тебе – це було закоханістю, не коханням. Я чекав на тебе, щоб відчути, що таке справжнє кохання. 
   Дилія витерла плечем сльозу, яка покотилась по щоці.
   — Олексію… моє кохання. — Вона з полегшенням зітхнула. Дилія почула те, що бажало її серце.
   — Кохана моя, Пташечко. — Олексій витер своїми пальцями її сльози, бо свої бідні долоньки вона тримала на колінах.
   — Ти знаєш, до кого вона пішла?
   — Так, до свого боса. З яким зустрічалась вже на той час два місяці.
   — Як вона так могла?! — Дилія обурилась. — І чому ж вони зараз не разом?
   — Бо він одружився на іншій. З якою був заручений у той час.
   — Ого!
   — Він не обманював Меланію. Вони навіть не зустрічались. Їй хотілось більшого, а головне, що вона дійсно закохалась у нього. Проте… вийшло, як вийшло.
   — Тому ти такий ревнивий… — прошепотіла вона. — Я не така.
   — Я знаю. Це я псих. — Сумно усміхнувся він.
   — Дякую, заспокоїв. — Дилія щиро засміялась.
   — Я боюсь.
   — Чого саме?
   — Що ти… що ти…
   — Я не знайду іншого. Я кохаю тебе. Ми одне ціле, як можна зрадити самій собі. — Дилія дивилась йому у вічі і бачила сльози.
   — Я знаю. Просто ти моє все.
   — А ти моє – все! — вона поцілувала його у щічку, де була сльоза.
   — Кохай мене так сильно, як я тебе.
   — Кохаю, ще більше. — Вона поцілувала його у губи і почула, як він з полегшенням зітхнув. Він був наче дитя, який потребував любові і хотів запевнитись, що його люблять попри усі не бездоганності.
   — Диліє… моя Диліє. — Він притиснувся до неї ще міцніше і тихо заплакав.
   Вона поклала свою голову на його, і поцілувавши у коси, промовила:
   — Я твоя. Твоя. Назавжди.
  
   Пройшло майже дві години від тоді, як вони знову зустрілись… і тонули в обіймах і цілунках одне одного. Згодом вони почули голос Леонарда, який оголосив, що чекає усіх на обід.
   Увійшовши до вітальні, Дилія офіційно познайомила Олексія з усіма своїми друзями і вони одразу знайшли спільну мову.
   Обід був неперевершеним. У Леонарда – дар від Бога. Кухня, це його святе місце. Коли усі вдосталь по-поїли, - почалось прибирання посуди. Нарешті, Олексій залишився у вітальні наодинці зі своєю Пташечкою.
   — Диліє, я зняв номер у готелі. Я дуже хотів би побути з тобою наодинці. Тільки ти і я. — Прокашлявшись, він додав: — Запевняю… нічого окрім цілунків і обіймів не буде. Я просто хочу побути з тобою. — Він підморгнув. — З мого вікна видно Ейфелеву вежу.
   — Добре. — Не роздумуючи ні хвилини, відповіла Дилія.
   Олексію сподобалось, що вона не вагалась.
   — Тоді…
   — Тоді?
   — Можемо їхати.
   — Можемо. — Вона подивилась на себе і сказала: — Лише переодягнусь… якось…
   — Я можу допомогти. — Його обличчя засвітилось усмішкою.
   — Розмріявся. — Засміялась Дилія. — Можеш віднести мене до спальні, а Розалі мені допоможе переодягнутись.
   — Якщо б не твої рученята… і хвора ніжка… Я б… розстібував блискавку на твоєму одязі. — Його зелені очі у раз потемнішали.
   Дилія облизала губи і відчула, як жар обхопив її тіло.
   Він підвівся, підхопив її на руки і поніс до кімнати, не змушуючи її ще більше червоніти.

   Дивлячись у вікно, Дилія усміхалась. Перед нею наче на долоні Ейфелева вежа. Через хвилину її усмішка стала, ще ширшою, Олексій підійшов позаду і міцно обійняв її за талію. Вона нахилила голову назад і подивилась вверх, а він одразу цим скористався. Поцілунок був швидким, але наполегливим.
   — Скільки ти будеш тут? — запитала Дилія, облизавши губи після смачного цілунку.
   — Завтра ввечері буду вже в літаку. — Важко зітхнувши, Олексій ще сильніше стиснув її в своїх руках.
   — Так швидко. — Сум забринів у її голосі.
   — Знаю. Але у нас є цих два дні. Ми знову разом. — Вдихаючи аромат її волосся, він насолоджувався цією миттю.
   — Так. У нас є цей час – і це найголовніше. — Вона повернулась у його руках і запитала: — Що ти хотів би зробити, доки тут?
   — Є дещо, що я б хотів зробити, але я пообіцяв, що будуть лише цілунки і обійми. — Він хитро усміхнувся, а Дилія почервоніла. — Моя, Пташечко… люблю, коли ти червонієш.
   — От, вже! — вона насупилась.
   — Я хочу прогулятись по Парижу, хочу цілувати тебе під Ейфелевою вежею, їсти круасани і знову…
   — Що знову?
   — Цілувати тебе.
   — Чудовий план! — сказавши це, вона накинулась на губи Олексія.
   — Але ж я забувся…
   — Про що? — здивувалась Дилія.
   — У тебе болить нога.
   — Якщо ти мене будеш підтримувати, я зможу трішки прогулятись.
   — Я невпевнений. — Похитав він головою.
   — Що до чого? — засміялась вона. — Ти не впевнений, що будеш мене підтримувати… чи, що я в змозі іти?
   — Що до другого. — Засмівся Олексій.
   — Пішли. Я дуже хочу… — благально подивившись на Олексія, дівчина закліпала віями.
   — Ну добре… добре, але коли буде важко ти скажеш. Добре? — брови зійшлись на переніссі.
   — Обіцяю!

   Обіймаючи Дилію під Ейфелевою вежею, Олексій шепотів їй, як сильно її кохає. Це була остання зупинка їхнього недалекого, але неймовірного маршруту. Перед цим вони: сиділи у кав’ярні і смакували кавою з круасанами, потім сиділи на лавці у парку і довго-довго цілувались… і от тепер вони роблять те ж саме, але під вежею.
   — У нас зустрічі відбуваються у цікавих місцях. — Засміявся він. — Весілля Туні та Паскуале на пару з пологовим будинком, а тепер ми в Парижі!
   Дилія засміялась.
   — Цікаво, де буде наступна? — Дилія потерлась носиком об його борідку.
   — Знаю точно, що вона буде на новорічні свята. — Олексій ніжно поцілував її у носик, який щойно грайливо терся об нього.
   — Так. — Дилія зітхнула. Вона вже відчула біль неминучої розлуки, яка триватиме кілька місяців.
   — Ну, що пішли до готелю? — торкнувшись її волосся, яке гарно спадало на плечі, запитав хлопець.
   — Так. — Усміхнувшись його діям, Дилія додала. — Пішли.
   Він обійняв Дилію за талію так, як за поранену долоньку тримати її не міг.
   — Стій! — зупинивши Дилію, він усміхнувся своїй ідеї.
   — Що таке? — дівчина дивилась у його сяючі, зелені очі і намагалась розгадати, що у нього на думці.
   — Сфотографуймося навпроти вежі. — Запропонував він.
   Дилія запищала:
   — Звісно! Яка чудова пропозиція! — вона була у захваті.
   Повз них проходила пара, яку вони і попрохали їх сфотографувати.
   У пам’яті, яка одна на двох… у душі, яка одна на двох… у серці, яке одне на двох… - будуть жити чудові спогади цієї зустрічі, а нагадуванням цього дня буде чудова світлина.