Серце сновидінь

Розділ 11 Ритуал

Розділ 11

Ритуал

Повертаю голову, і стикаюсь поглядом із Джульбарсом. Він за мною біжить і гавкає, щоб я зупинилася. Тікати, чи не тікати, ось у чому питання. Я трішки нашого псину побоююсь, відколи мені штані на задній точці попсував. О, уже наздогнав і під ноги кидається. Лащиться, чи що? Невже до Джульбарса пам’ять повернулася? Ну нарешті, а то я вже думала його гицелям потайки здати. Не знаєте, хто такі гицелі? Так це ж звіролови, які скажених бродячих псів відловлюють, а потім на бійню відвозять, щоб на сало перетопити. Вибачте, але це проза життя, бо не всім собакам щастить нового господаря чи господарку знайти. 

— Джульбарсе, не так різко, ти ж мене з ніг збиваєш. 

Кажу, а сама одним оком через плече в сторону бункера  позираю. Де там Кирило, щось його не видно. От халепа, невже сказитися після укусу встиг? Лежить там на голому камінні, казиться, а я тут Джульбарса гладжу. 

Ой. Кров на руці. Справжня, чи кетчупом вмазалася, коли вночі до холодильника по бутерброд з ковбаскою ходила? Приглядаюсь пильніше і помічаю, що у пса бік погризений, а я необережно доторкнулася до шерсті, і ось результат.

— Джульбарсе, так тебе поранено! — скрикую я. — А якщо тебе отой кликастий сказом заразив, а я від твоєї крові заразюсь? Та ні, зараза до зарази не пристає, так мама каже, коли тато повертається з чергового відрядження та віднікується від спроб мами примусити повинитися у тому, чого він не робив. 

Мені сорок уколів від сказу не впендюрять. Добре, добре, не впендюрять, а вколять. Дайте хоч тут речі своїми іменами поназивати, бо вдома мама за таке слово водою з милом мій рот вимиє. Я не хочу мильні бульбахи ротом пускати, не маленька, щоб мило їсти. 

— Ки-ри-ле! Ти живий? — гукаю, розлякуючи зграйку чорних ворон на кам’яному насипі. Чи то не ворони, а граки, хто ж їх знає. Я ж на занятті з Я-Де-Ес рогатку під партою майструвала, коли Крися Копитівна дітям про пташок розказувала. Потім рогатку помітила, і експропря… експротю… ну, ви зрозуміли, забрала. Сказала, що на випускний віддасть. Я чекала, чекала, випускний пройшов, а моя рогатка тю-тю на воркутю, тобто зникла. Випарувалася, наче вода з балії. 

Тут замість Кирила з-за насипу битої цегли з’являється високий худий чоловік у чорному костюмі і білій сорочці. Краватку не роздивилася, надто далеченько. Ой, мамочки, та це ж Слендермен. Твою ворону! 

Я ховаюсь за Джульбарса і не можу поворухнутись, так мене щупальця страху за спину вхопили. От тепер справжній треш починається, а Кирило казав, що я мультиків передивилася. 

— Натко, не бійся, це я, Степан Пилипович. — чую знайомий голос, але вірити не поспішаю. Ану, це монстр, тільки під виглядом голови громади. Мене підманює, а сам вичікує слушного моменту, щоб схопити, позбавити розуму і в ліс відвести. Я закриваю очі і зникаю під плащем-неведимкою. Плащ не спрацював, от тобі і магія. Ледве не вмерла, коли мого плеча торкнулась холодна важка долоня з довгими пальцями і кігтями зашкребла по спині. 

— Натко, не бійся, це я, Степан Пилипович, — повторює басовитий голос і чомусь зривається на фальцет. — Заспокойся, і ходімо до автомобіля. Там уже на тебе твої друзі чекають, подякувати за чудесний порятунок хочуть. Замурзані, наче чорти, проте веселі. 

Я відкриваю очі і сторожко роздивляюсь прибульця. І справді, Степан Пилипович. На ньому синій костюм в тоненьку білу смужечку, що у квадратики переплітається. Точно, як наша стара дошка у старшій групі. Замість білої сорочки темно-синя футболка, а краватки взагалі немає. То що, з переляку мені Слендермен привидівся, чи як? 

Дядько Степан занурює руку у відрощену русяву чуприну з нитками сивини і морщить високий лоб. Тонкі губи контрастують з картопляним носом і намагаються зобразити ласкаву посмішку, а коли це не виходить, починають журити:

— Не треба було вам самим сюди їхати, краще б зачекали, доки я людей підключу. Що із псом, поранений? До ветеринара треба. А ти, Натко, як? Не постраждала? Кров на руці. Де болить, скажи, я тебе на руках до автівки віднесу. 

— Я ціла, то кров Джульбарса. — видихаю страх, і вдихаю спокій. Так нас Крися Копитівна на занятті з основ здоров’я вчила розслабляти нерви. Ось і стало у нагоді. 

— Мені допомога не потрібна. Що з Кирилом, він живий? — страх за життя старшого напарника відпихає спокій і починає здавлювати горло крижаними спазмами. 

Степан Пилипович морщить і без того зморщений лоб, неквапом позирає на наручного годинника з блискучим черепом усередині і тільки після цього відповідає:

— Живий герой, тільки ногу пес вкусив. До весілля загоїться. Зараз до лікаря відвезу, не вмре, потерпить. Краще скажи, ви біля бункера нічого незвичайного не бачили? 

— Ні, а що, мали? Тільки скаженого пса, більше нічого. — стинаю плечима я. 

— Добре. Нічого, то й нічого. Так навіть краще. 

************************************ 

Три дні потому на таємній базі… 

************************************

— Ей, ти, дворогий,

     підвішений за ногу, 

     Зійди на халабуду.

     Проникни в наші душі,

     як черв’яки у груші, 

     Тебе я не забуду.

     Хлопці, а точно це те саме заклинання, з допомогою якого можна викликати неправильного гномика? — питаю у Артема, бо Денис зайнятий розпалюванням сірника. Той сирий, як зелена водорость у ріці Рудці, і не хоче запалювати ритуальну свічку. 

Сірники -- діткам не забавка, скажу я вам, а справжня халепа, тож навіть не намагайтеся повторювати – не раджу. 

Сьогодні три дні, як  друзів визволили з полону “Залізного короля” який був у таємній змові  із темною королевою на ім’я “Силосна Яма”. Не знаєте, що таке силос? Одразу видно, що не в селі живете. Силос – поживний корм для худоби, а щоб він краще і довше зберігався, його закладають у спеціальні башти чи ями. Так ось, хлопці щойно з лап монстра, а уже з іншими граються. Артем — з черепом, а Денис – з вогнем. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше