Розділ 12 Гномик

Розділ 12

Гномик

Відчуваю себе колобком, якого ось-ось зжере лисичка. Точніше, колобесою. Я ж дівчинка, а значить, колобок має бути жіночої статі. Давно хотіла поцікавитись у Крисі Копитівни, чи бувають колобки дівчачого роду. Ви як думаєте? Я вважаю, що це серйозне питання. Тільки вирішитися воно повинне саме сьогодні, а не у вересні, коли у школі навчання розпочнеться і про це доведеться питати у нової вчительки. А що, як вона не захоче відповідати, і до директора відправить? Чекати два місяці з хвостиком, а у мене стільки часу немає, мені вижити на язиці у лисички треба. 

Я не сплю, і навіть не дрімаю, чого не скажеш про Артема з Денисом. Заглядаю у їхні скляні очі і розумію, що зіниці не реагують на світло. Повільно воджу рукою туди-сюди перед нерухомими обличчями друзів і жахаюсь. Таке враження, що на сільському трасформаторі дріт коротнуло і по всьому селі електрика пропала. Не розумієте, про що я? Добре, поясню інакше. На колесо водяного млина річкові водорості намотались і від того млин перестав молоти зерно на муку. Типічна аварія, одним словом. І навіщо ми годинами у гру “Амонг ас” зависали, от хлопці і зависли. А що, як це надовго? Треба їх розбудити, хоча, де гарантія, що я сама не сплю. 

Думай, Натко, думай. Сама заварила цю кашу, тільки куштувати разом доведеться. По правді сказати, кашовар з мене так собі, на трієчку. Я готувати їсти не вмію. Цим зазвичай мама та сестра займається, хоча Аліску на передачу “шеф-кухар” рано записувати. Я тільки знаю, що до кашки свіженьке м’ясце підсмажити треба, ось тоді всім сподобається. Крім Аліски. Вона смажене не їсть. А ще копчене, гостре, солодке, солоне, і далі до ночі по списку. Може голий рис жувати, та і то парений. Вигідна у мене сестра, еге ж? Правда, мама так не вважає. Каже: якщо організм росте, йому повноцінне харчування потрібне, а не дієта. Так і до лікарні недовго потрапити, коли шлунок зіпсується. 

У шибку з розгону врізається пташка і хаотично б’є крильми об запилене скло. А ось і свіже м’ясце підоспіло. Будемо його до хати впускати, чи з’їмо прямо на вулиці? Якось негігієнічно, згодні? 

Я гостинно відчиняю кватирку і впускаю гарнір. Придивляюсь уважніше, але знову не розумію: це ворона, чи грачиха? Звісно, якщо є грак, то повинна і грачиха бути. Логічно? Сто разів у Крисі Копитівни питала, але запам’ятати різницю не можу. Я ж казала: у мене пам’ять, наче у золотої рибки. 

Ей, грачихо, ти куди мою коштовність потаскала? Я розумію, що нахабство – друге щастя, але ж і совість треба мати. Та не лупай ним об підлогу, це ж камінь, а не волоський горіх, не розколеться. Почекай, доки кашка довариться, тоді і поснідаємо тобою всі разом. Я ще грачатину не куштувала. 

Гм… чи це все-таки ворона? Якщо чесно, то мені все одно. Спочатку нехай віддасть те, що вкрала, а потім розберемося. 

Я кидаюсь до пернатої злодійки, але перечіпаюсь через ніжку столу і падаю на підлогу, попутно зачіпаючи ногу Артема. Яка ж вона холоднюча, наче з криги зроблена. Так не піде. У мене часу мало, а тут назріло аж три болючі питання: по-перше, хто пробив дірку у стелі і звалив скриню; по-друге: чому хлопці на статуетки крижані перетворилися, і по-третє: як з ворони гарнір зробити. Навіть не питайте, звідки я знаю, що це саме ворона. Я так вирішила, і крапка. 

Блискуча спинка пташки швидко орієнтується і всідається на вершечок прочинених дверей. Треба кватирку зачинити, а то втече. У–у-у, яким холодом дихнуло, наче з Північного полюсу. Навіть ворона не витримала, принаду на підлогу випустила, і та кудись закотилася. Я пірнаю під стіл і виринаю з протилежного боку з перлиною у зубах. 

— У-кра-ли! Укра-ли! — каркає ворона. Мафіозі з неї слабенький виявився, навіть чорний капелюшок не допоміг. Пора будити мирних жителів. 

Ворона лупає очицями і розчаровано клацає пустим дзьобом. З неї такий дон Карліоне, як з мене царівна Жаба.

Нарешті мафія поснула, бо падає на підлогу і задирає лапи. Я їй не вірю, щось тут нечисто. 

Виглядаю у вікно, і не можу зрозуміти, де я. Дерева якісь дивні, ростуть кронами донизу, а посеред двору купа черепів навалена. Так, а де мій череп? Та не мій, а той, що Артем з Денисом роздобули. 

Цап-царап, цапиний череп. 

Ціпу-ціпу, сотий левел. 

Вуті-вуті, кам цур мі, 

Колобок Лисичку з’їв!

Ритуальний череп зривається зі столу і вилітає через прочинену кватирку. Я ж точно пам’ятаю, як її зачиняла. Кватирку. Слово таке ж смішне, як і моя ліва п'ятка. “Форточка” було б зрозуміліше, так ні, воно іншомовне і не має до української мови ніякого відношення. 

Тим часом, як я борюсь з очищенням власного словникового запасу від русизмів, череп займає центральне місце на вершечку страхопудної купи родичів і по-змовницьки ворушить білими ріжками. От і справжній мафіозі, а я ж була переконана, що цап – не зрадник. 

Неправильний череп, неправильні дерева, неправильна ворона, неправильні друзі, і взагалі, тут усе навкруг неправильне. 

Упс! Купа ворушиться і з-під неї вигулькує стіжок білого кучерявого волосся, слідом кирпатий ніс, а вже потім очі на пів-обличчя. Так, десь я вже бачила цю приблуду. Дайте подумати. Ні… Теж не те... А, згадала, це домовичок Кузя із мультику про бабу Ягу. Він ще свою скриньку із казками шукав, та не міг знайти. Невже біля мене його скриня? Не схоже. Вона ж здоровенна, наче вагонетка з вугіллям, у яку бідну карликову конячку-поні запрягали та примушували тягти, доки не ґигне. Домовичку явно не по розміру. Цікаво, а перед тим, як у мене у дворі з’явитися, Кузя у бутіку міста Південного побував? Такий моднявий вигляд має. Фіолетовий легенький топ і жовті легенси із квітами тільки Кнопа носить.

Стоп, Кнопа! Це ж вона. Приїхала, а мені нічого не сказала, так виходить? Вирішила сюрприз зробити. У неї вийшло, я у захваті. Такої ефектної появи навіть я не змогла б утнути. Ви теж згодні, що моя подруга дуже вчасно повернулася, а то я уже дуріти почала з її артефактом.  Зараз піду, скажу їй, нехай забирає свою цяцьку і не морочить мені голови. На вулиці літо, у школі канікули, а я тут маю таємниці розгадувати.