Розділ 13 Фокус-покус

Розділ 13

Фокус-покус

Скриня у дві пари рук відчиняє ляду і легенько клацає. 

— Вилазь, Натко, ми тебе знайшли. — радісно вигукує Артем. — Думаєш, як під стіл заховалася, то ми тебе не знайдемо? 

Який стіл, я ж у скрині сиджу, думаю я. 

Я всідаюсь на попці, розминаю руки-ноги і бігаю очима по спальні у пошуках Кнопочного бабая. Це ж він мене повинен був знайти, а не хлопці. Нічогенько так цапиний череп постарався, я навіть задоволення від хованки отримала. Та все одно, черепу тут не місце, тож скажу друзям, щоб віднесли його туди, звідки взяли.

 А ось і Кнопочний гномик. Я хаотично махаю кулаками, щоб його відігнати. Не знаю, що у нього на думці, але рішуче випалюю:

— Чур мене! Не підходь, почваро, а то вдарю. Ти мене ще не знаєш, я така. 

— Що з тобою, Натко? Це ж я, Саманта, а ти кого побачила?

Я протираю очі, запорошені пилом, і починаю наводити різкість на уявному біноклі:

— Якщо ти справді Кнопа, то скажи те, що тільки ми з тобою знаємо. Наприклад, що було у листі, який ти мені надіслала?

— Артефакт, що ж іще. Тільки т-ссс, окрім нас тут ще двоє. Побалакаємо, коли зайвих вух не буде. 

— Припустімо, що це правда, але як ти тут опинилася? Ти ж зараз маєш бути у тітки в Києві, по Макдональдсам ходити, картоплю-фрі їсти, та колою запивати. Невже у цьому магія цапиного черепа винна, і він тебе додому повернув? Щось мене не віриться. Такого не може бути. 

— Не віриш? — непорушно втуплює у мене свої серйозні очі Кнопа. — Я і сама не вірю, що вибралася з павутини київських проспектів. Трохи не вмерла в місті. Так за селом скучила, що аж плакала, ось тітка і привезла мене назад. Тепер задоволена? 

Кнопа куйовдить білу кучеряву кульбабу волосся на голові і занепокоєно киває у бік Артема із Денисом. Типу, а вони що тут роблять, це ж наша персональна таємна база, і окрім нас, сюди ніхто не має права заходити. 

Як їй пояснити, що я і сама цього не знаю, усе само собою сталося. І взагалі, нехай буде одна таємниця на всіх, хіба Кнопі шкода?

Хочу, щоб Кнопа хлопців не боялася і подружилася з ними, але цього складно буде досягти, бо є одна проблема. Вони їй проходу ще з дитсадка не дають, байстрючкою обзивають, і ще інші дурнуваті прізвиска дають, натякаючи на її екзотичну зовнішність. 

Я довго не могла зрозуміти, що мається на увазі під словом “байстрючка”. Це що, типу кущ такий колючий, що його треба оминати, щоб руки-ноги не наколоти? Тож одного разу запитала у мами, що це означає. Мама серйозно пояснила, що мова не про колючки, а про дитину, яка росте без батька, а потім наголосила, що мені ще рано такими питаннями перейматися, бо ще мала. А яка я мала, уже все розумію, навіть більше, ніж Аліска. Правда. 

Розуміти-то розумію, тільки як натягти на вуха те, що скриня щезла і на стелі немає ніякої дірки. Точно бачу, що сиджу під столом, ось про що хлопці казали. Щось я неуважною стала, треба виправлятися. 

Вилазю з-під столу і кидаюсь Саманті на шию, наче не два тижні, а сто років не бачилися:

— Як же я рада тебе бачити, Кнопо! Хот-дог привезла? Я такий у ларьку Південного бачила, та мама не купила. Сказала, що то – фаст-фуд і нездорова їжа, а мені страх, як скуштувати хочеться. 

— Перехочеться. — рубає мою рожеву мрію Саманта. — Краще давай вибиратися звідси по-тихому, підемо до тебе додому і ти віддаси мені те, що я тобі на зберігання віддала. 

Потім Сіма нахиляється і шепоче мені на вухо:

— Артефакт треба десь у лісі заховати, бо у мене тітка Ольга сидить. Я не хочу, щоб вона його знову побачила. 

Денис з Артемом, котрі досі терпляче перечікували, доки ми з Кнопою натішимося зустріччю, щось запідозрили, тому скривилися одне до одного. 

Денис вигукнув:

— Що на вухо, те брехня!

Артем підтримав друга:

— Справді, Натко. Так не робиться. Якщо не розкажеш нам, про що ви шепотілися, ми образимося і більше з тобою дружити не будемо. То що, тепер, як Кнопа приїхала, нашій дружбі кінець? 

О, хлопці мене уже ревнувати до подруги почали. Хоч розірвись, справді. 

А у вас такого не було? Що порадите, адже справді, так і до сварки недалеко. Хто ж тоді буде мої найсміливіші забаганки виконувати? Таких відчайдухів, як Арті з Деном, у селі днем з вогнем не знайдеш. Справжньою дружбою дорожити треба, але і Саманту відфутболювати не хочеться. Вона ж не м’яч для биття. 

Шість пар очей односчано вп'ялися поглядами у мою персону. Стривайте, не шість, а вісім. Це, якщо приплюсувати ще одні, ті, що на Кнопі. Вона щойно витягла їх з кишені і додала до своїх стаціонарних моніторів. Не розумієте, які? Та окуляри, звісно, які ж іще. Мій дідусь Рома так завжди питає: де мої другі очі, я хочу свіжу пресу почитати. 

Мда. Ситуація. Треба щось негайно вирішувати, а я ще від хованки у скрині не відійшла. Ну добре, дірки у стелі немає, а як щодо ворони? Вона під дверима має валятися лапками догори. Упс. Пташка також щезла. Визираю у вікно, щоб перевірити дерева. Дерева, як дерева, нічого дивного. Ростуть, як треба, кронами угору, і помітьте, ніякої купи черепів у дворі. Так, зрозуміло. Привиділося. Що далі? 

Денис першим не витримує довгої паузи і ображено дує губи:

— Натко, я так і не зрозумів, кого ти обираєш: нас з Арті, чи Кнопу? Або, або, чуєш? Кнопа нам не товариш. Нехай котиться у свою Австралію, чи звідки там її татусь родом. 

Я спостерігаю, як очі Саманти наповнюються слізьми від згадки про тата, проте вона стійко витримує удар і відпасовує назад Денису:

—  І поїду. Мій тато – відомий австралійський художник, щоб ти знав. 

— Еге ж, розтуляй кишеню ширше. — шкіриться Денис. — Ти хоч ім’я і адресу його знаєш, а то поїдете на село до дідуся. 

Кнопа не хоче показувати сльози, тож нахиляє обличчя в підлогу і глухо вичавлює:

— Натко, роби як тобі краще, тільки спочатку віддай мені мою річ, і я піду. 

— Овва. — стискає кулаки Артем. — Навіщо чекати, Кнопочко, я тобі теж можу відсипати на горіхи, аби ти тільки донесла.