Розділ 15 Баобаб

Розділ 15

Баобаб

— Ук-ук-ук. — укає Артем.

— Ок-ок-ок. — окає Денис.

— А-а-аах. — ахає Саманта.

— А-а-аах. — ахаю я. 

Всі ми сидимо на гілці дерева, стовбур якого роздутий, наче бочка. Так і хочеться дослідити кишеньки-ніші, якими помережане чудернацьке дерево. Здається, всередині найближчої кишеньки заховалася змія. Чи не та сама, шкірку котрої нещодавно у гайку пропалило Магічне серце? Ні, то була інша. Тепер настав час випробувати змію на зубок. Їсти хочеться, аж страшні коліки від голоду у животі, які не дають зосередится на панорамі дикої пустки. 

— Ок-ок-ок. — клацає великим міцним дзьобом ворон-Денис, киваючи вороні-Саманті, і запрошує до гнізда. 

— А-а-аах. — відповідає Кнопа, і раз-по-раз стріпує пір’ям синьо-фіолетового та синьо-зеленого відтінку, розмірковуючи, чи погоджуватись, чи ні, на вмовляння кавалера. 

І чому я не здивована?

Загострюю зір і починаю роздивлятися чашу-гніздо, зроблену із паліччя, трави та пір’я. У гнізді 5 яєць, і коли встигли? Два блідо-рожевого, два блакитно-зеленого та одне з плямками темно-коричневого і чорного відтінку. Останнє щось мені нагадує, тільки поки не розумію, що саме. Треба вполювати і з’їсти змію, тоді до мене пам’ять повернеться. 

— Це – трьохока змія, дуже отруйна, тому не раджу. — чую каркання з верхньої гілки бочкового дерева. — Якщо з’їси її, то навічно залишишся у сновидінні Саманти. 

 Я підіймаю голову і силкуюсь розгледіти господарку голосного каркання. Не дивно, що це теж ворона. Напевно, місцева, думаю я.

— Я така ж місцева, як і ти, Натко. — хрипко озивається перната сусідка. — Мене Світляк прислав, щоб ти біди не наробила.

— І тут від нього спокою нема, — каркаю я. — Зараз не час для шкільних занять. У нас канікули, якщо що. Погризу змію, і у мене в голові уся картинка вляжеться. 

— Не їж, це небезпечно. Навіть не торкайся її. — талдичить своєї ворона. — І взагалі, це сновидіння Саманти, а ти з друзями вторглася на його територію. Великий Ігноратор цього не стерпить і скоро вас дістане, якщо я не прикрию ваші походеньки. Магічне серце з тобою?

— Зрозуміло, що нічого не зрозуміло. — відкаркуюсь я.  

А-а-аах, – наче один набір звуків, а скільки у ньому різного змісту. Китайська мова відпочиває.

— Натко, дякуй, що Страшків тут нема, бо вони всі зайняті сновидіннями місцевих аборигенів, інакше твоя китайська мова зараз же і скінчилася б. — невдоволеним голосом повчає перната вихователька. Вона мені Крисю Копитівну нагадує. Та теж полюбляє повчати та одягатися у все біле. 

— Крисю Копитівну не чіпай, то свята людина. — читає мої думки ворона. — Якби не вона, та такі, як вона, то всі діти на землі невігласами залишилися. Май повагу до вчителів та вихователів, Натко. 

Ну от, я знову винна. Крисю Копитівну не чіпай, трьохоку змію не їж, у Кнопине сновидіння не лізь, то що тоді можна?

— Багато чого. 

Ворона повеселішала, клацнула дзьобом і глипнула на мене оком у білій, як молоко, райдужці. — Наприклад, можна сказати, де ти поділа Магічне серце. Без нього діла не буде. 

— Тобто? 

— А сама не бачиш? Саманта з Денисом у батьків граються, потомство висиджувати збираються, а Артем зараз у бійку полізе, бо йому пари не дісталося. А все через тебе. Ви ж не за цим сюди потрапили, правда?

 Трьохока змія на палець висунулась з кишеньки стовбура і нагострила роздвоєного язика. Здається, і вона тут не просто так, а шпигує. А шпигунам біля мене не місце. 

Я зриваюсь із гілки, розправляю крила, і гепаюсь вниз. Добре, що біла сусідка була насторожі і вчасно мене підхопила, щоб я додолу не впала. Невже знову повчати буде?

— Мати крила і вміти ними користуватися, – то велика різниця і ціла наука, і тут без Магічного серця не обійтися. — завчено каркає ворона і допомагає мені повернутися на насиджене місце. 

— Ну так поясни мені, як це робиться. Я вже починаю нервуватися, а коли я нервуюся, то перестаю слухати. 

— Прекрасно, — задоволено мовить ворона. — Перше правило засвоїла. Світляку подякуй, це він тебе уму-розуму навчив. Тепер перейдемо до другого правила. Воно говорить: не все те золото, що блищить. 

Ха. Це не вороняче правило, а людське, хто б казав, думаю я. Отут нестиковочка, бо як я знаю, ворони хапають усі блискучі речі, без розбору. 

— Менше слухай людей, а більше – власне серце. Це третє правило, і воно витікає із першого.

Ворона явно увійшла у смак і користується моментом, щоб мене зовсім заплутати. Щось забагато правил для одного разу, а у мене мозок не резиновий, так що а-а-аах, вихователько, я затуляю вуха. У мене на цей випадок своє правило є. Пам’ятаєте?

Чорна ворона на бочці сидить.

Лупає оком і клацає дзьобом.

Якби я могла до змії підлетіть, 

Я б з’їла її, не зморгнувши і оком.

Ворона не знає, що я – не ворона.

Що діти – не птахи, і змій не їдять. 

Фантазія – крила дитячих польотів, 

і діти літають не тільки у снах. 

— Браво, чудовий експромт, але чогось не вистачає. — мізкує ворона, але потім сама себе зупиняє. — Ми відволіклися від теми. Схоже, настав час застосувати заборонений у педагогіці, прийом. 

Невже бити буде, кривлюсь я. Нехай тільки посміє, я їй розкажу, хто такий великий Макаренко і як він вчив віддавати серце дітям. Ворона відчуває зміну у моєму настрої і змінює тон зі строгого вчительського на мамин, заспокійливий:

— Натко, послухай. Я раджу тобі заспокоїтися. Якщо і далі будеш пручатися, то я умиваю руки, себто, обтріпую крила, і лечу об’їдати паразитів з бика Бантенга, а ти – як собі знаєш.

— А, значить, тобі можна паразитів їсти, а мені – ні? — справедливо зауважую я. Де той бик Бантик, я теж хочу скуштувати смакоти. 

— Не Бантик, а Бантенг. — поправляє мене ворона. — Це  латинська назва і означає «бик яванський». І хоча Бантенг водяться в Індокитаї, Малакке і на острові Калімантан, через скорочення лісів і полювання вони майже скрізь вимерли, так що в основному бик населяє острів Ява, де налічується близько 400 цих тварин. А тому, що Бантенг занесений до Міжнародної Червоної книги, його розводять і тут, у національному парку “Какаду” в Австралії.