Розділ 17 Слайдермижик

Розділ 17

Слайдермижик

— Що це було? — питає Артем, згрібаючи коштовні дрібнички, які знайшов на мілині в річці. — Мене сонячний удар вхопив?

 — Можливо. Мене мама теж попереджала, що не можна у полудень на вулиці гратись. — відповідає Саманта. — Полудниці – вони такі.

 — Що за Полудниці? — і собі допитується Денис. — Це типу бабки Йожки такі? Схоже, я теж попався.

— Ми усі тут попалися. — підморгую до Кнопи я, натякаючи, що ми-то з нею усе розуміємо, а от хлопці досі – ні. 

— Заспокойтеся, хлопці, це ж не кінець світу, краще додому ходімо, водички поп’ємо. А ще їсти хочеться, аж у шлунку бурмотить. Краще б ви замість скарбу риби наловили. Ми б її тут посмажили, і далі гралися у золотошукачів. Тепер доведеться дієтнічати, як Аліска.

— Натко, тобі знову усе не так. То скарб просила знайти, тепер їжу вимагаєш. Давай, я тобі ящірок наловлю, а ти їх на вогні зготуєш. Дене, я додому не хочу, а ти? Якщо мама дізнається, що я на річці був, більше не випустить.

— А як вона дізнається, якщо ти їй не розкажеш? — зауважує Денис. — Ми тебе не видамо. Правда, Натко? 

 — Добре, гайда за ящірками, тільки, цур, ти ловиш зелених, а я – коричневих. — легко погоджується Артем.

— Скельце від пляшки залиш, я ним вогнище розпалю. — прохаю я. — Зараз пошукаю паліччя, щоб потім зола була. Риба краще смакує печена, а не смажена, правдо, Саманто? Тільки я в колючки не піду, там Бабай сидить.

— Ха-ха, Натко, — сміється Артем. — вічно ти зі своїми жартиками. Мені вже Бабай наснився. Виліз на місток і всіх ящірок до мішка позапихав. Жаднюга! 

— І мені те саме наснилось! — дивується Денис.

 Він такий потішний, коли кривить носа, бо тоді у нього на носі геть усі крапочки ластовиння танцювати починають.

 — Та йдіть вже, досить брехати. — відмахуюсь я.

Усе. Приятелів на лови відправила, тепер можна з Кнопою про сновидіння поговорити.

 Та спочатку  роздивлюся оцього рогатого жука, що мені на коліно виліз. Коричневий колір – не мій улюблений, я червоний полюбляю, це, якщо ви пам’ятаєте. Зараз спіймаю жука, а вдома голкою на дерев’яну дощечку наколю, засушу, і піде у колекцію.  

Упс. Не зчулася, як уголос думати почала. Обережно беру комаху двома пальцями і саджу на долоню.

— Натко, що це ти задумала? — врізається у мій план Саманта. — Щоб ти знала, це – жук-олень, дуже рідкісний вид і, до речі, безпечний. Не треба його у колекцію.

Ось! Знову ходяча енциклопедія завелася. Жука їй шкода. Що б їй такого сказати, щоб відчепилась?

— Та який він рідкісний, Кнопо. Тут таких ціла хмара. Не заважай. Від того, що я одного жучка візьму, нічого жахливого не станеться. Ніхто навіть не помітить, хіба що ти.

— Не тільки я, а й Верховний Предок! — Саманта від хвилювання аж заїкатися почала. Щось я раніше не помічала за нею заїкавки. Добре, що Артем з Денисом її не чують, а то б уже скористалися моментом, щоб висміяти подругу. Доведеться зробити відволікаючий маневр:

— Кнопочко, не хвилюйся, не чіпатиму я твого бідосю, нехай повзе до свого Верховного Предка, а якщо хоче, навіть до Верховної Матері.

Давлюсь сміхом і демонстративно опускаю долоню з жуком у траву, роблячи вигляд, що виконую прохання, а сама повертаюсь до Сіми боком і непомітно кладу рогача у кишеню. Де це видано, щоб таким експонатом нехтувати. Зі змією не вийшло, хоч жуком розживуся. Здається, спектакль подіяв і Кнопа від мене відчепилась. Мені залік. Як вважаєте?

Спекотно тут, я вам скажу. Тіні від дерев майже зникли, так само, як і хлопці у пошуках нашого сніданку. Чує моє серце, що сьогодні вони без улову залишаться, а все з Кнопиної подачі, бо вона Верховному служить.

— Саманто, а правда, що Полудниці існують? — знічев’я обвожу рукою круг себе, щоб відволікти увагу подруги від моєї кишені, у якій по-зрадницьки вовтузиться жук. Потім зриваю зелене товсте стебло трави та кладу до рота. 

 — Правда. Як і те, що ми тільки що у Австралії побували. — цілком серйозно відповідає Кнопа, уважно стежачи за моїм ротом. — Виплюнь зараз же, а то отруїшся! – різко викрикує, а тоді коротко, в своєму стилі, пояснює: 

— Це болиголов.

 — Хрр-тьху! — від несподіванки я сіпаюсь, але одразу спльовую гірку слину. 

Жахаюсь. Ще отруїтися не вистачало. Треба бути обережнішою, добре що Кнопа попередила. Зараз би чимось рота прополоскати.

— Дякую, Сем, що б я без тебе робила. Рота б прополоскати, а то загірчитись встигла.

— Добре, що тільки загірчитись, а не на швидку допомогу. — з притиском лупить подруга по моєму самолюбству.

 Потім підходить, обережно витягає жука з моєї кишені і відпускає на волю. От же ж засада, все-таки помітила. І нічого бо від неї не приховаєш. Добре, я такого пізніше зловлю, коли Стража-Сіма не бачитиме.

— Кнопо, а що буде, якщо випити води прямо із річки?

— Нічого хорошого, Натко. — вмикає виховательський тон Саманта, а далі пояснює:

— У річковій воді повно бактерій, вірусів і паразитів, від неї можна лямбліозом заразитися. Краще ходімо додому, чистою водою з крану горло прополощеш. Річкова вода не підходить, це, звісно, якщо ти не збираєшся шлунком мучитися і цілий тиждень з туалету не вилазити, а ще швидку викликати.

— Ну от, знову. — я ще раз зло спльовую під ноги. Знаю, що плюватися негарно, але вибачте, не стрималася. У роті пече, ніби у мене на язиці котлету смажать.  

— Ну чому у цьому світі так багато заборон? Невже не можна зробити так, щоб усіма благами природи можна було користуватися без страху захворіти? Бурульки взимку не їж, бо горло застудиш. Жуків-рогачів не чіпай, бо вони рідкісні. Річкову воду не пий, бо лямбліоз підхопиш. А що тоді можна? Он, навіть Страшки навидумляли власних табуреток.

Ой, знову вголос подумала. Невже Кнопа знову причепиться? Так і є.

— Не табуреток, а табу. Це різні слова, Натко.