2.

- Як ти могла запізнитися на моє весілля? - невдоволено бурчить Оля, коли мені таки вдається наблизитись до неї через величезний натовп запрошених гостей. Здається, її батьки, як і батьки нареченого, запросили сюди всю еліту нашого міста. 

- Пробач! - міцно її обіймаю. - Мене на роботі затримали, а потім не впускали у ресторан, тому що запрошення вдома залишилося. 

- І чому я не здивована? - хмикає Оля. До речі, вона справжня красуня! Висока і струнка блондинка зі світло-блакитними очима. Я завжди ставила собі питання, чому ми дружимо. Оля з багатої родини, а я - зі звичайної. Але коли ми познайомилися на першому курсі універу, обоє зрозуміли, що доповнюємо одна одну. Я не така ефектна особа, ріст у мене нижче середнього. Очі зелені, а волосся довге, густе і темно-русяве. Нічого особливого в мені немає, хоча Оля завжди говорить, що я себе недооцінюю. - Почекай! - повертається до розмови подруга. - І як тобі вдалося пройти сюди? Охорона в ресторані доволі жорстка. 

- Це точно! - хмикаю, пригадуючи тих бугаїв. - Мені допоміг один чоловік. Його звати…

- Ладо, і ти тут? - біля нас зупиняється Денис Григоренко - двоюрідний брат Олі та моя особиста проблема. Цей хлопець любить тринькати гроші батьків і псувати мої нерви. - Мати чудовий вигляд. Хоча мушу сказати, що рожевий не твій колір.

- Дене! - сердито випалює Оля. - Залиш свої спостереження при собі! 

- Як скажеш, сестричко! - на щастя хлопець нас залишає і запрошує на танець брюнетку в коротенькій сукні. 

Ден гарний хлопець, наче модель з глянцевого журналу. Блакитноокий блондин, який розбив не одне жіноче серце. Тільки от мене йому не підкорити. Між нами неприязнь з першого дня знайомства. І якщо для нього я лише незначна перешкода, то він для мене ще той головний біль. 

Олю кличуть гості, щоб зробити спільне фото, а я прямую до фуршетного столу, тому що шалено голодна. Поснідати не вдалося, а обід я також пропустила.

Офіціанта з шампанським вперто ігнорую, тому що взагалі не п'ю. Для мене алкоголь - це величезне зло, яке руйнує життя людей. Не розумію тих, хто знаходить у ньому щось хороше.

Наївшись досхочу всіляких закусок, відчуваю, як починає хилити в сон. Гості танцюють у центрі зали, і Оля зі своїм чоловіком Андрієм також зараз там. Я дуже щаслива за подругу, адже зі своїм тепер уже чоловіком вона зустрічалася ще зі школи. Це було кохання з першого погляду, яке не міг розбити ні час, ні люди.

- Чому сумуєш, Ладо? Ніхто на танець не запрошує? - несподівано поруч з'являється Денис, а я то сподівалася, що він зник кудись у компанії тієї брюнетки. - Так давай я це зроблю!

- Здурів? - шиплю крізь зуби, коли він хапає мене за руку й тягне в центр зали. 

Не можу його відштовхнути, адже навколо дуже багато людей. Доводиться зціпити зуби й сподіватись, що ця мелодія закінчиться дуже швидко. 

- Розслабся, Ладо! Ти схожа на робота зараз, - хмикає Денис і кладе свою руку мені на талію, а іншою огортає мою долоню. 

- То знайди собі іншу партнерку для танців, - бурчу. 

- Не хочу іншу, - Денис нахиляється до мого вуха, і я відчуваю його подих у себе на шиї. Стає неприємно від його близькості й хочеться негайно втекти. - Хочу дізнатись, чому ти така неприступна. Набиваєш собі ціну? 

- Не хочу пов'язувати своє життя з недоумками, - кажу тихо. 

- Колюча, - мої слова хлопця зовсім не зачіпають. Навпаки, наче підігрівають інтерес до мене. - Мені подобається.

На щастя, мелодія закінчується, і я швидко відступаю від Дениса на безпечну відстань. Чомусь навіть не сумніваюсь, що сьогодні він не дасть мені спокою, саме тому швидко виходжу в коридор, а тоді в дамську кімнату.

Жіночий туалет у цьому ресторані за розмірами більший за усю мою квартиру. Навколо багато дзеркал, у яких я можу бачити дійсно жахливу сукню, яка зараз на мені, і шалено перелякані зелені очиська. Вони у мене і так великі, а зараз просто на пів обличчя. 

Вмиваю обличчя холодною водою, щоб трохи заспокоїтись, і розумію, що не хочу повертатись у зал. Знаю, що Оля образиться, але ризикувати напоротись на Дениса не хочу. Сьогодні він наче з ланцюга зірвався, і не факт, що далі не буде гірше. 

У коридорі нікого немає, і я обережно ступаю туфлями мармуровою підлогою. Хочеться втекти й нарешті опинитись у своїй невеличкій квартирі на околиці міста. Тішить те, що завтра вихідний і можна буде спати весь день. 

Тільки от покинути ресторан так і не вдається. Зупиняюсь практично на порозі й розумію, що не можу так вчинити з Олею. Саме тому вигадую інший план. Вирішую заховатись в одній з гостьових кімнат, які тут також є і про які мені розповідала Оля. Повертаю за кут і бачу декілька масивних дерев'яних дверей. Відчиняю перші з них і розумію, що розібрати щось доволі важко. В кімнаті темно і, швидше за все, хтось закрив вікна важкими шторами.

Доводиться допомагати собі ліхтарем на телефоні. Проходжу всередину й тихо причиняю за собою двері. Дійсно бачу, що вікна зашторені й що тут є диван. Для мене це просто подарунок долі, адже можна відпочити й через кілька годин повернутись на свято. 

Знімаю з ніг шалено незручні туфлі й залізаю на диван з ногами. От він здається мені дуже зручним, практично ідеальним. Вимикаю світло на телефоні й, підклавши долоню під щоку, миттєво засинаю.