7.

У місто повертаємося вже в такій звичній напруженій тиші. Олександр розглядає щось у своєму телефоні, і світло від екрана падає йому на обличчя. Я намагаюся не розглядати його, але однаково роблю це. Це наче якась незрозуміла сила, котра раз за разом тягне мене до цього чоловіка. 

У моєму дворі, як і завжди, темно. Напевно, це на краще, адже бабуся не зможе побачити, з ким я приїхала. Не хочу чергових запитань, на які немає відповідей. 

Коли автомобіль зупиняється, охоронець Олег виходить на вулицю і відчиняє для мене двері.

- Дякую вам! - повертаюся обличчям до Власова і, коли наші погляди зустрічаються, відчуваю шалене тремтіння по всьому тілу. Він неймовірний, і поруч з ним мені важко залишатися собою. 

- До зустрічі, Ладо, - ледь помітно киває, і я покидаю салон. На язику так і крутиться сказати, що ніякого іншого разу не буде, але я мовчу, адже знаю, що час у Власова дуже дорогий. 

За вечерею розповідаю бабусі, що треба шукати нову родину для репетиторства. Як би сильно мені не подобалася Ілона, платила вона добре і з усім можна було миритися. 

- А може, це на краще, - несподівано говорить бабуся. - Ти й так з останніх сил намагаєшся поєднувати роботу і навчання. Подумаєш, буде трохи менше грошей. Хіба нам вперше? 

Не хочу сперечатися з нею. Розумію, що бабуся говорить це для того, щоб підтримати мене, тому й не сильно зважаю на ці слова. Роботу однозначно треба шукати, тому що однієї зарплатні з клубу недостатньо на усі наші потреби. 

Наступного ранку мене будить шум дощу. Краплі гупають об вікно, і від холоду хочеться з головою сховатися під ковдру. Проблема тільки в тому, що сховатись не вийде, адже треба вставати та йти в душ. Лекції ніхто не скасовував, а ще сьогодні нічна зміна в клубі. 

Поки біжу на автобусну зупинку, кросівки промокають. В автобусі повно-повнісінько людей, і поки їду в універ, мені тричі стають на ноги й двічі б'ють під ребра ліктями. В результаті в універ заходжу роздратованою на весь світ. 

- Треба було тебе забрати, - Оля розглядає мене з голови до ніг. Ми якраз зустрілися біля аудиторії, але заходити всередину не поспішаємо. 

- Не говори дурниць. Ти живеш на іншому кінці міста, - фиркаю. Я ніколи не користувалася тим, що Оля багата і має власну машину. І в майбутньому не планую цього робити. 

- І то правда, - зітхає. - До речі, які плани на вихідні? У Вадима день народження і ми збираємося святкувати за містом. Ти їдеш з нами! І це не обговорюється. 

- Ну якщо не обговорюється… - знизую плечима. Насправді я планувала провести вихідні вдома. Допомогти бабусі з прибиранням, закупити продуктів і просто відіспатися. Та ображати Олю відмовою також не хочу. Знаю, що їй важливо, щоб я була поруч. 

День минає у звичайному ритмі. Єдина темна пляма - це Денис, котрий підловлює мене в коридорі саме в той час, коли Оля відходить поговорити зі своїм чоловіком телефоном. 

- Як справи, Ладо? - він сідає на підвіконня, біля якого я стою, і зацікавлено мене розглядає. 

- Були чудово, поки ти не з'явився, - бурчу. Вже збираюся піти геть, але Денис діє звично для себе. Зістрибує на землю і хапає мене за руку. 

- Оля запросила тебе на днюху Вадима? - питає. - Я також там буду. 

Ну ось, здається, дарма я погодилася. І чому одразу не запитала про цього божевільного? 

- Добре, що попередив. Тепер мене точно там не буде! - відповідаю і вириваю свою кінцівку. 

На останню пару Оля не з'являється. У неї термінові справи, важливіші за навчання. 

А от я намагаюся навчатися добре, адже у мене стипендія. Коштів на платне навчання немає, тому доводиться витягувати хороші оцінки з останніх сил. Після пар планую поїхати додому, трохи відпочити й у клуб. Але коли покидаю стіни універу, плани змінюються. 

Дощ припинився, але темні важкі хмари все ще нависають над містом. Прямую до зупинки, обійнявши себе руками, і намагаюся не дивитися в бік Дениса, котрий якраз сідає у свій автомобіль. Сподіваюся, сяду в автобус швидше, ніж він мене наздожене.

Та коли зовсім близько зі свистом гальмує величезний чорний позашляховик, налякано відстрибую назад. Серце гупає об ребра, і від шоку не можу поворухнутися. Тим часом передні пасажирські двері відчиняються, і на вулицю виходить Олег, охоронець Власова.

- Ладо, Олександр Іванович хоче вас бачити, - говорить стримано.

- Мене? Навіщо? - я дійсно не розумію. Навіщо Власову мене бачити?

- У нього до вас є одна розмова. Це не займе багато часу. Їдемо? - Олег чекає на мою відповідь, але у мене складається враження, що навіть якщо відмовлюсь, він силою затягне мене в цю машину.

Трохи розгублено киваю і чекаю, поки Олег відчинить для мене двері. Коли ж сідаю у салон, помічаю Дениса, котрий сидить у своєму автомобілі й, опустивши скло, хмуро стежить за тим, що відбувається. 

Охоронець повертається у салон, і машина зривається з місця. Я не знаю, куди ми їдемо і навіщо. Єдине, що знаю, - скоро відбудеться чергова зустріч з Власовим. Зустріч, під час якої я знову буду робити дурниці. 

Як не дивно, мене привозять до знайомого ресторану, де я вперше зустрілася з Власовим. Олег проводить мене всередину до знайомих дверей, за якими знаходиться кабінет Олександра. Я поки що не бачу його, але серце вже пришвидшує своє биття, а долоні пітніють.