9.

- Ми працювали разом у клубі, - варто було б запитати, чому Власов запитує таке особисте, але я знову піддаюся його силі та відповідаю. 

- Чому він заявився сюди? - чергове питання, котре змушує мене остаточно розгубитися. А ще розізлитися. 

- Вам не здається, що це запитання недоречне? Чи, можливо, усі ваші працівники мають доповідати про своє особисте життя? - випалюю емоційно і лише в останній момент до мене доходить, кому я це кажу. Олександру треба тільки пальцями клацнути - і вже за секунду я знову повернуся у клуб, де всю ніч буду бігати на підборах й обслуговувати п'яних мажорів. 

- Виявляється, у тебе є характер, Ладо, - Власов ледь помітно усміхається і нахиляється до мене ще ближче. Відстань стає неприйнятно малою, а повітря різко закінчується. - Яке приємне відкриття. 

І як це розуміти? Власов вважав мене безхарактерною? Ну принаймні це пояснює його бажання мені допомогти. Побачив мій старенький дім, як я працюю на кількох роботах, щоб не померти з голоду, як кручусь з останніх сил. Ну хіба я не ідіотка? Як у мою голову могла закрастися думка, що Власов робить це тому, що я йому сподобалася? 

Такі дівчата, як я, в принципі не подобаються таким чоловікам, як він… 

І найголовніше. Чому мені так неприємно від цього прозріння? Наче не маленька вірити у казки. Та й сам Олександр далеко не принц… 

На щастя, автомобіль якраз зупиняється біля мого під'їзду, і цього разу я не чекаю, коли Олег відчинить для мене двері. Швидко прощаюся і роблю це сама. Не озираючись, прямую до під'їзду і вперше у житті за рекордно короткий термін дістаюсь свого поверху. 

- Що це з тобою? Захекана, стривожена… - бабуся одразу помічає, що зі мною щось не так. 

- Просто поспішала сильно. Я у душ, ба, - цілую її у щоку і замикаюся у ванній кімнаті. 

Обхоплюю руками раковину і розглядаю своє зображення у тріснутому в кількох місцях дзеркалі. Кілька пасм волосся вибилися з хвоста, очі великі, обличчя бліде. Так, до Жанни мені далеко, як і до тих гарних жінок, які відвідують ресторан Власова. Ніколи раніше я не думала про подібне, а зараз хочу бути іншою. Хочу, щоб Олександр поглянув на мене, як на жінку - із захватом. А не так, як сьогодні - з бажанням допомогти бідній сирітці.

Здається, Оля таки мала рацію. Мені варто триматися від цього чоловіка якомога далі. Він - не той, хто мені потрібен. Не хочу, щоб моє перше справжнє кохання було таким. Але що робити, якщо мене вже шалено тягне до нього? Я не знаю, як це пояснити, але поруч з ним я інша. Мої почуття інші. І бажання також… 

Наступного дня з острахом чекаю моменту, коли доведеться їхати у ресторан. На парах слухаю моментами й часто літаю у хмарах. Навіть Оля помічає, що зі мною щось не так, тому мені доводиться збрехати, що все це через роботу та навчання. Поєднувати ці два процеси дійсно доволі важко. 

Коли ж з'являюся у ресторані, дуже хвилююся, щоб через власну розсіяність не розбила дорогий посуд. Доводиться викинути з голови все зайве і перемкнутися на роботу. На щастя, коли йшла сюди, не помітила кортеж Власова на стоянці. Працювати, знаючи, що його тут немає, виявилося набагато краще. 

Олександр так і не з'явився до кінця робочого часу. Я ж викликала таксі, тому що в таку пізню пору автобуси вже не курсують. Те ж саме сталося і в п'ятницю. Власова не було, а я почала ловити себе на думці, що надто часто шукаю його серед гостей. 

Довелося докласти зусиль, щоб випросити у Жанни два вихідних поспіль. Вона таки відпустила, але з заявою, що наступного тижня я буду працювати взагалі без вихідних. 

Поки їхала на таксі додому, Оля написала, що вони з Вадимом заберуть мене завтра зранку о дев'ятій. Отже, треба ще скласти речі на два дні. Звісно ж, бабуся не сильно зраділа, коли я розповіла їй про плани Олі, але таки відпустила. І це тільки тому, що подруга сама розмовляла з нею телефоном. 

- І хто там ще буде? - бабуся уважно слідкує за тим, як я складаю необхідні речі в дорожню сумку. 

- Я не знаю, ба. Друзі Вадима, напевно, - знизую плечима. - Ти не хвилюйся тільки. Я подзвоню, коли заїдемо, і ще протягом дня до тебе наберу.

Бабуся тільки зітхає і йде у свою кімнату. Я знаю, що їй важко мене відпускати, адже все життя ми були тільки удвох. Але вона розуміє, що я вже не маленька. І навіть якщо у неї болить за мене серце, вона триматиме це в собі й нічого мені не скаже. 

Оля з Вадимом забирають мене рівно о дев'ятій. Дорогою до нас підтягуються ще кілька автомобілів, і серед них бачу машину Дениса. Намагаюся не панікувати надто рано, але хвилювання однаково є. 

Виявляється, святкувати ми будемо в заміському відпочинковому комплексі. Знаходиться він у глибині лісу в оточенні високих сосен. У мене подих перехоплює від краси навколо. Багато дерев'яних будиночків, тенісний корт, кінна ферма, доріжки для катання на велосипедах. І це тільки невелика частина того, що кинулось мені в очі. 

Автомобілі зупиняються  біля гарного двоповерхового будинку, повністю дерев'яного, і хлопці починають витягувати з багажників свої речі.

- Як тобі тут? - радісно питає Оля.

- Неймовірно, - кажу абсолютно щиро. 

- Зовсім недавно тут змінився власник. Нам заледве вдалося орендувати цей будинок, - пояснює подруга. - Колишній був знайомим Вадима, а нового ми ще не бачили. Навіть не знаємо, хто він.