12.

Мені важко зібрати себе докупи після усього, що сталося цими вихідними. Повернувшись у будинок, де ми повинні були ночувати, я ще довго не могла заснути й прокручувала в голові слова Олега та самого Алекса. 

Єдине, що точно зрозуміла, - треба триматись на відстані від цього чоловіка. Його світ надто жорстокий і мені в ньому не місце. 

На щастя, Денис більше не робив спроб дістатися до мене. Здається, він перепив і заснув не зрозуміло де. Наступного ранку ми зібралися і поїхали назад у місто. І якщо Оля була щасливою та сповненою позитивних емоцій, то я відчувала себе вичавленою, наче лимон. 

Усю неділю щасливо проспала, а от в понеділок розпочався важкий тиждень. Працювати доводилося кожного дня після завершення пар. Тішило те, що Власова я практично не бачила. Поки що я не знала, як буде краще реагувати на нього, але тримати дистанцію треба однозначно.  

Денис, своєю чергою, практично мене не помічав. Оля говорила, що у нього зараз якісь проблеми з батьками, тому діставати мене у нього просто не було часу. 

Цього тижня мені довелося працювати й у суботу. Але, на відміну від інших днів, сьогодні я вийшла на роботу о десятій і мала залишатися тут до дев'ятої вечора. Я часто шукала поглядом Власова, хоча і казала собі, що не варто цього робити. Шукала, але не знаходила. І можливо, це було на краще. 

Жанна дозволила мені виходити в зал і приймати замовлення у гостей. В принципі, меню я вивчила, і боятись було нічого. Так я думала до того моменту, поки в залі не з'явилася знайома мені особа…

Артем Власов прийшов у ресторан так, наче тут місце зборів таких же божевільних, як він сам. У чорній футболці з зображенням якогось рок-гурту, темних джинсах з дірками на колінах і розкуйовдженим темним волоссям. 

Від багатих гостей, котрі прийшли сюди в костюмах і краватках, Артем дуже сильно відрізнявся. Він зайняв столик біля вікна, закинув ногу на ногу і почав шукати поглядом офіціанта. Так вже вийшло, що обслуговувати його довелося саме мені. Я дуже сподівалася, що він мене не згадає. Не хотілося, щоб люди навколо почали звертати на нас увагу. 

Поки наближаюся до нього, тримаючи у руках меню, намагаюся триматись. Цей хлопець дуже схожий на свого брата. І не тільки поглядом. Від нього просто-таки несе силою та впевненістю. І мені це поєднання дуже сильно не подобається. 

- Доброго вечора! Мене звати Лада! Я буду приймати у вас замовлення, - випалюю скоромовкою і кладу на стіл меню. 

Артем тим часом бере його в руки й несподівано впирається у мене поглядом. Розглядає прискіпливо, наче намагається щось пригадати, а я практично не дихаю, дуже сподіваючись, що у нього погана пам'ять на обличчя. 

- А ми не бачилися раніше, Ладо? - питає зацікавлено. Дивно, але голос у нього дуже приємний. Повна дисгармонія з образом поганого хлопця. 

- Ні. Точно ні, - випалюю швидко. - Покличте мене, коли будете готові зробити замовлення. 

Вже збираюся йти, але несподівано до нас наближається Олег. Він похмуро окидає Артема поглядом, а тому хоч би що. 

- Алекс чекає на тебе у кабінеті, - говорить стримано.

- А мені й тут непогано, - фиркає Артем. - Скажи братові, щоб вилазив зі свого барлогу. Повечеряємо на людях. 

- Артеме… - загрозливо цідить крізь зуби Олег, а в мене складається враження, що молодший Власов любить грати на нервах. - У кабінет. Негайно!

- Пробач, Ладо, - хлопець таки підводиться на ноги та вдавано зітхає. - Здається, я сьогодні без вечері залишуся. 

Олег мовчки киває мені, щоб поверталася до роботи, а сам проводить Артема з залу. Видихаю з полегшенням, коли ці двоє зникають, і продовжую працювати. Хочеться вірити, що Артема більше не побачу. Досить з мене старшого Власова, котрий і так заполонив усі думки. 

До завершення зміни часто шукаю поглядом Артема. Складається враження, що він може таки повернутися у зал. Але, на щастя, цього не сталося. Переодягнувшись, прямую до виходу, на ходу прощаючись з іншими офіціантками. Попереду два вихідних і можна буде хоча б на деякий час забути про все і всіх. 

На вулиці темно і доволі прохолодно. На щастя, дощу поки немає, але варто поспішити, тому що осінь дуже непередбачувана. Тільки от встигаю зробити лише крок у напрямку зупинки, коли абсолютно несподівано з-за повороту виходить Артем. Від страху роблю крок назад і наступаю на камінець. Тіло веде вбік і, напевно, я б таки впала, якби не руки хлопця, котрі міцно обхоплюють мою талію. 

- Спіймав! - задоволено вигукує, а я від переляку зовсім забуваю, що варто тікати від цього хлопця.

- Відпусти! - здатність нормально мислити повертається доволі швидко. Вибираюсь з рук хлопця і відступаю на крок. 

- А я тебе згадав, Ладо! Ти приходила на мій бій з братиком. Спиш з ним? - набір слів, який вилітає з рота хлопця, схожий на якусь дурню. Мене просто розриває від того, що він верзе. 

- Пішов ти! - не збираюсь виправдовуватися перед ним і щось пояснювати. Швидко повертаюся і прямую у бік зупинки, але Артем, здається, ще не всю дурню сказав. 

- Яка гаряча! Тепер розумію братика! - кричить мені вслід. Від обурення завмираю на місці, і почуття справедливості так невчасно прокидається.