Серце в подарунок

Розділ 9.

 - Ден, коханий! Що ж я наробила!? -  німий біль стискав моє серце. Сльози гарячими струмками текли з очей, - Він не пробачить мене... 

 - Кохана!  Не плач! Заспокойся! -  Саша кинувся до мене, і підняв мене на ноги, він дивився в мої очі, - Що, ж ти з собою робиш!? Зоє!? 

 Його гарячі губи цілували моє обличчя, а руки міцно обнімали талію. Я намагалася пручатися, та схоже, Сашині обійми міцніші за сталь. 

 - Відпусти! Я маю наздогнати його! - я відчайдушно билася руками об його груди. 

 -  Зоє! Послухай мене! Забудь про Дена! Назавжди! Я не відпущу тебе! - Саша різко притягнув моє обличчя до свого. 

 - Ми робимо величезну помилку. Саша, я не можу за тебе вийти ! Я не кохаю тебе... Ти заслуговуєш на щастя, а я не можу тобі його дати. В нас немає майбутнього!  

 - Зоє, мого кохання вистачить на нас обох! Не проси мене зробити неможливе! Мене зробиш щасливим тільки ти! - Саша знову намагається мене поцілувати, але мені вдається відвернутися. 

 - Шкода... Мені треба було розповісти раніше... - треба розповісти Саші про хворобу, це точно спустить з небес на землю, - Я... Я хвора, Сашо... Дуже хвора...

 - Кохана... Що, ти таке кажеш... Що з тобою? - тремтячим голосом запитав Саша. 

  - В мене важка вроджена вада серця. Дефект міжпересердної перегородки. Мені гіршає з кожним днем... Я в будь-який момент можу знепритомніти, або одного прекрасного ранку не прокинутися взагалі... Я не зможу виносити вагітність.  Зараз мені краще, це ефект терапії, але це ненадовго. Ось тепер ти знаєш все... Сашо знайди собі нормальну, здорову дівчину... І будь щасливим, - Олександр стояв наче викопаний з непорушним виразом обличчя. Ось, що і треба було довести... Рожеві окуляри впали з його очей, та розбилися на дрібні уламки. 

 - Тримай... - я зняла обручку з пальця, взяла руку Саші і поставила її на долоню хлопця, - Пробач... Мені дуже шкода, що не сказала раніше... 

Ще раз глянувши на спантеличеного моєю правдою Сашу, я кинулася тікати. Я бігла, що було сили... Мої легені пекло вогнем, та я не думала зупинятися. Дарма, що  такого фізичного навантаження, серце може не витримати. Та мені все одно. Без Дена - життя мені не потрібне... 

Їдучи в метро на заняття, я знову задумалася над тим, що можливо не варто було говорити Дену про свої почуття. Зробила тільки гірше і собі, і йому... Дружили б з ним  і далі. На, що я взагалі сподіваюсь, я  б зіпсувала  життя - обом як Саші так і Дену. Саша дуже хороший хлопець, може трішки божевільний, але досить милий... А, Ден - Ден ідеал... У всіх значеннях цього слова. Він заслуговує тільки найкращого, а не на ходячу історію хвороби, як я. Треба знайти Дена, і попросити пробачення... І відпустити... 

Біля входу в універ я зустріла Олю, яка весело розмовляла по телефону, мабуть, зі своїм хлопцем Антоном. Я помахала їй рукою, а вона жестом покликала мене до себе. Підійшовши до неї ближче, я ще кілька хвилин слухала її щебет з коханим. Вона світиться від щастя. Ну хоч в когось все добре! Завершивши свою розмову, Оля кинулася мене обіймати. 

 -  Зоє! Я так за тобою скучила! - таке враження, що вона зараз задушить. 

 - Олька! Я так рада тебе бачити! І я скучила! - ми обмінялися поцілунками в щічку. 

 - Сонце! Я на тебе майже образилася! Не дзвониш, не пишеш...Зой, що відбувається? - Оля ображено надула губки. 

 -  Я лайкою всі твої фото в Instagram! Та фотка де, ти в білій облягаючій сукні, просто бомба! Оль, ти в ній розкішна! -  я знала, що подрузі цікаво знати мою думку. 

 - Дякую люба! Але все одно, мені не подобається твоє мовчання! Мені здається, що ти від мене, щось приховуєш? Зоє ти, плакала? -  стривожено запитала подруга. 

 - Не виспалася, от і все, - відмахнулася я. 

 -   Е, ні! Подружко, мене не проведеш! Очі на мокрому місці! Тебе хтось образив!? Ти тільки скажи, я розберусь! -  ці нотки войовничості в голосі Олі мене насторожували. 

  -  Оль, скоріше це я образила... -  сумно промовила я. 

  - Сонце! Кого, ти могла образити? Ти найдобріша людина, яку я тільки знаю! -  Оля поправила мені волосся. 

 -  Дена... і ще одну дуже хорошу людину... -  я витерла непрошену сльозу. 

 -  Зоє, тільки не плач! Чим же ти могла образити Дена? Він же шаленіє від тебе. - подруга здивовано глянула на мене. 

 - Тим, що одного з'явилася в його житті! - приречено промовила я. 

 - Я не розумію! Можеш нормально пояснити! -  не відставала подруга. 

 -  Олька, скоро заняття почнеться. Давай після поговоримо. А зараз, пішли до аудиторії, бо спізнемося на пару. 

 -  Ну пішли! Але від розмови ти не відкрутишся! -  вона взяла мене за руку і потянула до аудиторії. 

На занятті, мене почав мучити біль в грудях, і стало важко дихати. Я підперла рукою голову, бо відчула, що ось - ось впаду на парту. 

  - Зоє.Тобі погано? -  прошепотіла Оля. 

  - Все нормально. - відповіла я. 

  -  Ти бліда немов смерть. Яке нормально? -  Оля знервовано поглянула на мене. 

 -  Зоя, в тебе все добре? -  до мене підійшла Ольга Дмитрівна, в якої ми були парі з кримінального процесу. 

 - Ольга Дмитрівна! - сказала подруга, - Зоя погано себе почуває. Можна ми вийдемо з нею на вулицю? - запропонувала вона. 

 -  Зоє, ти геть бліда. Може треба в лікарню? -  занепокоїлась викладачка. 

  -  Якщо дозволите, я вийду  на свіже повітря- я ледь могла розмовляти. 

  - Звичайно! Олю, проведи Зою. 

Як тільки ми з подругою вийшли з корпусу мені стало геть погано, я почала втрачати свідомість. 

 - Зоє! Зоє! Хто небудь допоможіть! -  останнє, що я почула...