17.04.1911

Вагітна. В мене під серцем живе маленька квіточка, тендітна дівчинка. Я це відчуваю, хоча всі кажуть, що ніхто не може про таке знати. Лише Клавдія посміхається, чуючи здогадки служниць та схвальні промови наших гостей офіцерів про те, що у Степана Нікольського нарешті буде довгоочікуваний син – Евген, на честь його діда. Вона завжди каже мені слухати своє серце, навіть коли розум радить протилежне.

Мій чоловік настільки впевнений у тому, що я вагітна хлопчиком, що навіть слухати нічого іншого не хоче. Що ж, думаю він буде дуже здивованим після народження дитини. Трохи згодом, звичайно.

Моя вагітність проходить чудово, хоч іноді паморочиться голова та важко дихати. Не знаю, що буде далі, адже животик тільки починає рости, поступово руйнуючи мені всі шанси вдягати гарні корсетні сукні із маминою ручною вишивкою. Але то нічого, дитина наповнює мене такою ніжністю та любов’ю з середини, що навіть обличчя Нікольського кожен день переді мною не може зруйнувати мій гарний настрій.

Хоча фізично важко, морально я ніби купаюся у любові та щасті, я часто розмовляю с донечкою, кличу її моєю квіткою. Коли Степан дізнався про дитину, він ніби трохи заспокоївся. Щедро заплатив лікарю, який нарешті поїхав із нашого маєтку та більше не буде проводити наді мною ніяких принизливих процедур. Замість нього приїхало ще з десяток повитух та нянечок, які мають вчити мене бути матір’ю. Абсурд. Зате він більше не приходить до мене вночі, ми більше не сваримось, а бачимось у вітальні за обідами, що мене повністю влаштовує.

Нікольський навіть не проти того, щоб я возила продукти у село для дітей робітників, хоча раніше вважав це марнотратством. Він майже не торкається мене, лише іноді цілує у лоба та тримає руку на животі. Я можу це терпіти, зрештою, це його дитина.

Вчора я навіть особисто їздила до селища із харчами. Юзефполь просто оживає навесні: скелясті яри укриваються спочатку смарагдовою ковдрою із трави, а потім поступово змінюють вбрання на цвіт конюшини, барвінку, бархатців та чабрецю. Проїжджаючи поля, я завжди прошу зупинитись ненадовго, щоб надихатись ароматами пряних трав та відчути все це розмаїття та красу української землі. Тут немає царя, немає тих жахливих пліткарок із їх чоловіками офіцерами. Лише тепле сонце лагідно зігріває обличчя, а весняний вітер обіймає за плечі.

Дарина, вона просить називати її Одаркою, – дівчина, яка допомагає годувати сільських діточок та приймає продукти, виглядала особливо нарядно. Вона постійно торочила мені про якогось молодика, що зовсім недавно приїхав до сусіднього села. З її щебету я зрозуміла, що він був красенем, колишнім військовим, що служив разом із Одарчиним односельчанином в імперському флоті, коли була війна із Японією. Мав серйозне поранення у ногу, однак вже майже повністю здоровий, а тому дівчина планувала краще познайомитись із ним на вечорницях.

Уявляю, яку популярність зараз мають молоді чоловіки серед наших дівчат. Країна ще досі не оговталась після війни, потім революції, тож молодих родин у районі дуже мало. Самі матері з дітьми та старці. Цікаво, що ж цей колишній військовий забув у Юзефполі? В нас завжди багато чоловічої роботи, однак молоді люди все частіше тікають на заробітки до міста.

Готували ми із Дариною разом, потім наче маленькі пташенята прилетіла сільська малеча на обід. Дивитись як худенькі та замурзані дітки із задоволенням їдять пиріжки та рогалики було дуже приємно. Більшість із них ніколи не побачать своїх батьків та дідусів знову, бо ті так і не повернулись із війни або десь залишились на заробітках. Вдома чекають люблячі дружини, наморені щоденною важкою працею та неприкаяні діти, що мріють про краще життя.

Скільки людей, скільки життів покладено на вівтар амбіцій та рішень однієї людини, царя. Я вже так звикла слухали піднесені хвалебні промови від Нікольського про великі жертви на які він готовий задля правителя, що тільки тут із простими людьми розумію – лише вони справді приносять жертви. А що граф Степан?

Аристократичні родини тільки й роблять, що розмовляють про стратегічні рішення за випивкою на терасах, про чергові побори із селян та про важливість підтримки бойового духу в армії. Гидко. Брехливо та жорстоко. Вони ж справді вважають себе людьми вищого сорту. Кращими за інших, за правом народження. То чому ж мені так хочеться, щоб увесь цей світ імперських офіцерів та царських прислужників згорів у праведному вогні разом із царем?

Так, я теж частина цього світу через свого чоловіка, але я так не хочу цього. Відчуваю, що світ змінюється, що зовсім скоро стануться грандіозні зміни, і ми з донечкою будемо їх невід’ємною частиною. Боже, бережи нас, якщо ти є. Моя квіточка має жити, будь-якою ціною.