31.05.1911

Альтанку було завершено, тому Андрій збирався поїхати із нашого маєтку назад у село. Після тої ситуації на ставку він постійно уникав мене та доволі дивно поводився, коли я була поряд. Здебільшого, розгледівши мене на горизонті, Андрій або йшов у приміщення для слуг до діда Павла або зніяковівши розвертався до мене спиною та поринав у шліфування деревини. Щось відбувалось із ним, а я мов навіжена намагалась хоча б одним словом перекинутись із людиною, в яку була закохана.

Моє життя здається мені в’язницею. Нікольський постійно гуляє, їздить до друзів, мандрує за кордон, не звертаючи на мене ніякої уваги, лише розмістивши в одному будинку зі мною десятки нянечок, повитух та лікарів про всяк випадок. Андрій зовсім поряд, але він чужа людина, ми не можемо бути разом. Я навіть не впевнена, що він зацікавлений у мені насправді. Ми ніколи про це не говорили, ми взагалі не говоримо.

У село почали приїздити дивні люди, говорять, що вони представники соціалістичних об’єднань робітників та селян. Клавдія говорить про них із гордістю, мовляв ці люди борються за справедливість для народу, за добробут для майбутніх поколінь, проти свавілля царської влади. Нікольський зі своїми друзями відгукується про соціал-демократів зовсім не так радісно, як наша кухарка. Він бачить у них жалюгідних голодранців, що бісяться з жиру замість того, щоб працювати на благо імперії. Офіцери в унісон погоджуються зі Степаном, а потім вони довго п’ють за царя та бажають йому довгих літ життя.

Альтанка дуже сподобалась друзям Степана, тож він вирішив замовити у Андрія ще декілька елементів інтер’єру: фасад вітальні, великий письмовий стіл та його кабінет. Я бачила, що Андрію зовсім не хотілося залишатися в нашому домі, однак Степан вмовив його підвищенням платні, після чого задоволений собою продовжив пиячити та грати в преферанс. На щастя для мене, так багато роботи для столяра як Степан в Юзефполі більше ніхто не міг запропонувати.

Цікаво, що Андрій ніколи нічого не говорив про свої політичні погляди, але ж я знаю – він воював за царя у свій час. Я знову продовжувала своє існування за прогулянками по саду, поїздками в село з продуктами для дітей та в мріях про Андрія. Це було якесь замкнене коло, з якого немає виходу. Час плине, скоро народиться моє маля. Андрій залишається в нашому маєтку, а це означає, що я принаймні зможу кожен день бачити його. Знати, що він поряд зі мною, хоча й лише подумки.