05.02.1912

Я ненавиджу Степана Нікольського. Я хочу, щоб він більше ніколи не підходив до мене та моєї дитини. Перший місяць життя Євгенії дався нам важкувато, але з моїм чоловіком домовитися ще важче. Замість того, щоб заспокоїти дитину, що плаче вночі, він влаштовував мені додаткові істерики та викликав дюжину лікарів, кожен із яких намагався поставити діагноз страшніший за попереднього.

Вони ніяк не могли зрозуміти, що моїй дитині просто потрібен спокій та здорова мама. Із цим теж були проблеми. Мої груди стали важкими та чутливими наче бутони півоній. Від найменшого дотику вони саднили та пекли, моє тіло горіло від температури, а дитина залишалася без молока матері. Я хотіла сама годувати свою маленьку квіточку, хоча саме це бісило Степана найбільше, бо ж він знайшов нам годувальницю.

Відбувало щось дивне, адже Нікольський звільнив половину слуг, включаючи Клавдію, за кілька днів після народження доньки. Він ніби спеціально забирав з мого життя усіх, хто був мені важливим. Мені була дуже потрібна моя подруга та наставниця, але чоловіку байдуже.

Коли жар тримався вже майже третю добу, я ледь могла говорити, та лише кликала Клавдію. Євгенія у цей час майже не їла, хоча годувальниця прикладала її до грудей майже постійно. Нарешті Клавдія прийшла до мене, вона принесла із собою якісь трави для чаю, а коли жар спав після її дивного напою наказала принести мені дитину.

Над моєю головою постійно фиркав якийсь лікар, що вважав за необхідне пустити мені кров для полегшення стану, але після того як в нього полетіла дерев’яна ложка (бо ж її запустила Клавдія!), обурений чоловік вийшов із кімнати.

Клавдія зітхнула із полегшенням:

- Ну-ну, дитинко, все буде добре. От від чаю вже краще стало, правда? Там і фенхель цілющий, і трохи кропиви, липа для смаку, ще деякі магічні трави з наших запашних українських полів. Мені ще треба буде розтерти тобі груди, то буде боляче, зате зможеш малечу сама годувати. Подивись на неї, яка вона в тебе чудова, щічки рум’яні, красуня як мама…

Далі Клавдія ще щось говорила та стискала мої болючі груди, я плакала і дивилася на сплячу дитину, а пекучий біль потроху відпускав мене. Я буквально відчула, як моє тіло звільнялося від напруги через молоко, що теплими потоками розтікалося по долоням Клавдії. Ще кілька хвилин і я навіть не помітила, як на моїх руках опинилась мала, а потім і присмокталася до грудей із такою жадібністю та голодом.

Я плакала, але цього разу вже не від болю, а від щастя та єднання зі своєю дитиною. Як можуть жінки добровільно відмовлятись від цього? Я не знаю.

Але я точно знаю, що я не хочу забувати цей момент мого життя. Я точно знаю, що хочу щоб Нікольський Степан зник із нього назавжди. Ми з Євгенією краще справимось без нього.