Серцем знаю

27.06.1914

До сьогоднішньої ночі я була така щаслива жити у своїх побутових проблемах, які поглинали мене з головою і навіть трохи засмучували. У Євгенії почалася дивна цікавість до рослин – вона швиденько з’їдає усі квітучі пагони, які зустрічаються їй на шляху і весело сміється, коли я із криком намагаюсь зупинити бандитку. Немає сумнівів у тому, що українські польові трави смачні та запашні, однак ввечері у дитини розболівся живіт і тої ночі не спав ніхто у будинку.

Я бачила, як Валентина із Гнатом мовчки відправилися на сіновал, щоб хоч трохи поспати, пізніше за ними відправилась і Клавдія. Лише Андрій робив вигляд, що усе нормально та дрімав на тапчані під вікном.

А кілька днів до цього коза Квітка мала привести на світ кількох козенят, але перший цап йшов копитцями уперед, тож породіллі було ой як не весело. Рев стояв на все село, та ми усі бігали навколо бідної тварини, поки Андрій не направив козеня так як мало бути

Це все таке щастя, таке щастя мати звичне життя, коли ти знаєш, що робитимеш уранці та ввечері, можеш планувати. Відколи Нікольський надіслав мені із Парижу документи про розлучення та передав право власності на маєток Євгенії, я точно була у гармонії, бо ж не потрібно було більше мучити одне одного. Я досі була графинею Нікольською, зате не мусила догоджати чоловікові, з яким мене об’єднувала лише дитина.

Трохи образливо було те, що він не написав мені нічого особисто, зате знову писала Вів’єн, вона сповістила щасливу звістку – у Степана Нікольського нарешті буде син. Чесно кажучи, я була дуже щаслива за Степана, в той же час було трохи образливо за Женю. Однак потім я бачила, як вона гралася із Андрієм і розуміла, що все сталося саме так, як мало статися.

Тепер же мені наснився дивний сон, серцем знаю, що він віщий. Після того дивного візиту есерів, вони вдруге приходили до нас в дім, тобто до Андрія. Звичайно ж він погодився співпрацювати, потім часто їздив з ними у справах, і ці неприємні пани, Григор’єв та Скворцов, були частими гостями в нашій хаті. Однак я більше не бачила ніяких важливих передбачень про них, взагалі ніяких віщих снів, до сьогодні.

Привиділося мені зовсім чуже місто із чудернацьким транспортом, що їде без коней. Я знала про машини, але мені досі не доводилось бачити такі чудеса техніки насправді. До того ж я не знала людей, що в них їхали. А потім пролунали постріли, і чоловік із чудернацькими вусами у світлому капелюхові впав замертво.

Хтось закричав «Франца-Фердинанда вбито!», а далі я побачила чорні землі в полях, перериті окопами та скроплені кров’ю, над головою летіли снаряди, деякі розривалися в польоті, а інші потрапляли у цілі. У повітрі стояв гуркіт, пил та летючі уламки. Мені було зовсім незрозуміло, як саме вони бачили, де свій, де чужий. Здавалося це продовжувалось нескінченно. Знову десь лунали крики, в окопі лежали тіла вбитих, поряд хтось намагався перев’язати роздроблену кінцівку, а поміж всього цього деякі чоловіки сиділи із скляними очима та заціпенінням.

Я бачила очі цих людей, кожного. Впізнавала в них юнаків із Юзефполя, дорослі чоловіки та зовсім юні хлопці. Мені хотілося витягнути їх звідси, заховати від світу, від царя, який відправив цвіт народу українського на війну через власні амбіції та дурість.

Нікольський із офіцерами часто з розумним виглядом ставали навколо столу із картою Європи та розставляли олов’яних солдатиків із прапорцями. Про щось сперечалися та зрештою напивалися із криками про бойову славу, честь царя, благородну війну.

Честь, благородство… От цього я точно не побачила у своєму сні. Тільки зневіра, голод, холод, страх, смерть… Так цар хоче домогтися прихильності та любові від народу?

Я кричала, я просила усе це зупинити. На полі бою нема царів, вони із генералами сидять у кабінетах та вважають живих людей олов’яними солдатиками. Безіменними, непотрібними і водночас такими необхідними на полі бою. Господи, чому це відбувається?

А далі мене скував справжній страх, бо на горизонті з’явилась червона кривава хвиля. Вона плавно розтікалася полями, вкриваючи мальовничі лани із стиглою пшеницею, закриваючи собою небо. Звуки війни замовкли, але ця гнітюча тиша була ще страшнішою. Під кривавими потоками вже не було видно ані неба, ані зерна, ані світла.

Тож буде війна, але за нею прийде щось страшніше? Я відчувала це саме так.

Мабуть я кричала так голосно, що розбудила Андрія, бо ж прокинулася я від його рук на моїх плечах. Він ніби витягнув мене із мороку. Побачив, що я відкрила очі, та міцно обійняв:

- Неллі, моя Неллі. То був лиш сон, все добре, я з тобою, - і стало мені так затишно від його слів, але я знала, що мій сон – правда.

- Андрію, цей сон справдиться. Йде війна, страшна та кривава, я бачила Семена, Петрика та навіть Віталія в окопах посеред темряви та смутку. Я не знаю як це попередити, - від розпачу опускалися руки.

Андрій лише дивно подивився на мене та міцніше обійняв.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше