12.01.1915

Вчорашній день потрібно записати, запам’ятати усе, що відбулося, бо я ще й досі не можу почати мислити нормально. Чорти потягнули мене до того маєтку Озерних, а можна ж було туди не їхати, знайти інший вихід із нашої фінансової скрути. Вже нічого не повернути назад. Та мабуть і добре, що все склалося саме так.

Все почалося із того, що я отримала листа від матері, в якому йшлося про зустріч моїх батьків із Оленою Озерною. Моя давня знайома із цікавістю розпитувала про мене та просила передати привітання і запрошення на чай, бо ж вона із дітьми зовсім скоро мала від’їздити до Франції. Маєток Озерних був доволі небезпечним на фоні періодичних пограбувань у губерніях, тому переїзд для їхньої родини справді був непоганою ідеєю.

Я вхопилася за цю ідею, бо ж в нас уже майже закінчилися дрова та харчі, а в Озерних точно мали ще бути грандіозні запаси, які вони точно не могли б забрати із собою. Тому я домовилась із Клавдією, щоб вона пригледіла за Женьою, а ми із дідом Павлом рушили до Озерних. Маєток розташовувався відносно недалеко від нашого Юзефполя, але засніженим шляхом їхати треба було близько 3 годин.

Впевнена, що Андрій був би проти цієї ідеї та напевне нагримав би на мене, однак Вільний знову був на якомусь з’їзді соціалістів-революціонерів, тож вибору було мало. Я бачила у цьому справді гарне рішення наших питань, адже ситуація із харчами ставала дедалі складнішою.

До Олени Озерної ми доїхати просто чудово, а сама господиня була несподівано привітною та милою.

- Привіт, Ніно! Господи, скільки вже пройшло часу, як ми не бачились? Чула про ваше розлучення із Степаном, так шкода. Де ти ще знайдеш такого файного чоловіка, - дивно було чути її українську, але я швидко зрозуміла, що вона боїться своїх прислужниць. У селі казали, що тих, хто тюкав своїх робітників за українську мову, грабували першими, тож місцева еліта мусила трохи адаптуватись до нових умов.

- І тобі доброго дня, так якось вже переживу, дякую за турботу! В мене до тебе справа. Якщо ти плануєш переїзд, то чи можу я купити в тебе трохи дров чи може борошна?

- А, ну, та має бути усе. А за які це гроші ти плануєш то все купувати? – здивовано спитала Олена Озерна.

- Купувати. Не за гроші. Ти ж колись хотіла купити мої коралі та сережки із перлинами із золота? Так от тепер вони твої, якщо дозволиш продуктів набрати, - вимовила і якось легше стало, бо раніше навіть думка віддати бабусині коралі мене вбивала. Ну то нічого, головне аби діти були в теплі та ситі.

Очі Олени загорілися, я точно знала, що вона погодиться. Але не встигла вона щось сказати, як з подвір’я почувся свист та вереск. Через вікно ми поміти зграю людей на конях, усі вони були із замотаними обличчями, а в руках тримали палиці та рушниці. Господи, невже це Андрієві бандити? А сам Андрій, де він? Саме зараз? Чому я цього не передбачила? Я ж точно знала, що мусила тут бути.

Хлопці бадьорим кроком забігли в маєток, перелякавши усіх слуг, а сама господиня ніби заціпеніла. Вона боялася, а я дивилася на все це, ніби десь здалеку. Хвилин за 10 усі мешканці та «гості» маєтку Озерних вже були у вітальні. Один із чоловіків вийшов уперед та мовив:

- Панно, якщо ви просто розкажете, де і що у вас тут цінне, ніхто не постраждає, а ми швиденько візьмемо усе необхідне та поїдемо собі, наче нас і не було, - після цього він голосно розсміявся, за ним гомін та регіт покотився по всій братії цих «добрих та ввічливих бандитів».

- Та ви, як ви… Що ви собі дозволяєте в моєму маєтку? Ви знаєте, хто мій чоловік? Ваші голови летітимуть!!! – я точно не очікувала від Олени такої агресивної поведінки, та мабуть і вона сама не знала, що так буде себе поводити.

- Ну то я так розумію, пані, що ви обираєте другий варіант? – із цими словами кремезний дядько кивнув головою, не мовивши ані слова до своїх товаришів, після чого вони взяли схопили нас обох, зав’язали руки та повели в невідомому напрямку.

Ми йшли коридором у напрямку кабінету Озерного, я вже була тут колись давно. Там за столом сиділо кілька людей, а один із них мій Андрій. Чоловік помітив мене та його обличчя одразу побіліло. Він дочекався, поки нас із Оленою посадили на стільці, а тоді мовчки піднявся, прихопив мене під лікоть та вивів із кімнати. Озерна боялася, що залишилася одна, тому почала кричати, та я вже не могла розібрати слів. Здається за столом сидів один із есерів, що були в нас вдома, та я точно не розгледіла. У голові пульсувало від страху. Чому Андрій мене кудись веде?

- Неллі, Господи-прости, що ти тут робиш??? – я бачила таку люту ненависть в його очах, що мені справді стало страшно. Чи може я бачила в його очах страх? Хіба може він боятися мене, за мене…

- Я, я… просто це моя знайома, я планувала купити в неї трохи продуктів, бо наші запаси закінчуються, а дітей годувати треба, - його погляд став м’якшим, а долоня торкнулася мого чола, потім ледь торкнувся його губами.

- Чому ж ти не попередила? Я сам би вирішив усі питання. Приїхала сама в далечінь! – злість знову набирала обертів.

- Не сама, а з дідом Павлом! – тепер уже я ставала злою.

Ми стояли і дивилися одне на одного, поки до кімнати не зайшов ще один чоловік суворого виду.

- Вільний, ти що виробляєш? Нам забороняєш до дівчат чіплятись, а сам по куткам графських панночок мнеш… - після цієї фрази він схопився за скулу, бо Андрій миттєво зреагував, підстрибнув та ударив хлопця.