Серцем знаю

01.01.1917

Щастя любить тишу. Може тому я так давно не писала у щоденнику, не бачила віщих снів, а просто жила, дихала вільно та насолоджувалася життям. Боже, цей період був таким прекрасним, хоча й за порогом війна, політично-соціальні баталії та інші проблеми. От зараз, записуючи чергову сторінку з нашого з Андрієм життя, я особливо чітко розумію, що мій дар то насправді ніяке не благословення, а вічні муки, які заважають дихати вільно.

Та чи варто мені жалітися? Думаю, ні. Ті жахливі передбачення із ріками крові та червоним прапором давно не приходили у мої сни, тож я настільки захопилася подружнім життям та побутовими клопотами, що вони навіть перестали здаватися мені справжніми. А що як вони були лише навіяні моїми страхами та переживаннями? Зрештою, в них не було особливої конкретики, правда ж?

Ці кілька років ми з Андрієм жили у власному раю. Звичайно, ми продовжували займатись своїми обов’язками: я будинком та садом, допомогою дітям та вихованням Жені, яка вже добре рахувала і починала потроху читати. Андрій продовжував свою соціально-політичну кар’єру, співпрацював з есерами, але він був непроголошеним лідером своїх людей – його поважали та боялися, навіть есери з усією їхньою зухвалістю навчилися рахуватися із моїм чоловіком.

Я настільки захопилася звичайним життям, що чергове видіння буквально вирвало мені душу.

 

Ось я стою посеред площі, де купа людей, охоплених бажанням нищити та змінювати владу. Відчуваю піднесення та силу, але це не мої власні відчуття – це сила натовпу вистукує серцями десятків тисяч протестувальників. Вони скинули царську владу, і я знаю, що на них чекає жахлива доля – символічна кара за безкарність та знущання та народом, над селянами та робітничим класом.

Вони наче смерч можуть знести все на своєму шляху, не розуміючи, що не залишиться нічого вцілілого разом із ними. Далі перед моїми очима постають якісь вихоплені міражі: діти та батьки, що стоять у шерензі, а потім падають замертво від куль, чоловіки у формі, що вриваються у звичайні будинки та грабують їх, витоптані городи та худющі літні люди, голод, морок, страх.

Потім знову площа, знову крики та сила юрби. Я обертаюсь назад і бачу там, де вже завершилась хода бунтівників, лише розруху, мертві тіла та ворон, які шукають, чим поживитися на згарищі.

Потім бачу, як юрба ділиться на кілька потоків: один із жовто-блакитним прапором впевнено крокує до прірви, поряд із ним угорці в іншій юрбі, військовим строєм крокувала біла армія, а поряд із ними окремим потоком були люди із вже добре знайомим мені червоним кривавим прапором. Вони ходили по колу, іноді стикаючись одне із одним, доки червоних не стало більше за інших.

Юрба кричала «Війна закінчилась!», лунали радісні оклики, поки червоний морок не заглушив усе навколо. Потім усі прапори стали червоними, на чолі крокував дивний на вигляд лисий вусатий чоловічок, на якого усі інші дивилися зі сльозами радості на очах. Він ніс найбільший прапор із серпом та молотом, кричав «Владу народу!», коли натовп розступався перед ним.

Знову чувся страшний гул у вухах, то були батоги, затвори стрілецької зброї, кайданки та ланцюги на руках та шиях народу. Ще один дивний образ постав перед очима: той самий лідер червоних із кількома невідомими та небаченими раніше чоловіками приніс селянам та робітникам  мішок кайданів, які вони добровільно вдягнули на себе і продовжили славити його. Тепер я відчувала не скільки радість юрби, скільки всеохоплюючий страх.

 

Я прокидаюсь і не можу стримати сліз, тільки чую голос матері, ніби подумки:

 

«Не пливти проти течії, а рухатись за нею, оминаючи найбурхливіші зони.»

 

Від мого схлипування Андрій відкрив очі та почав гладити моє обличчя своєю теплою долонею. Відчуття його тепла поряд повертало мене до нормального життя, я розслаблялася, але мені конче було необхідно обговорити це із ним. Він вже знав про мої передбачення і ставився до цього дуже серйозно.

Останні кілька разів навіть час збору врожаю та посівну він погоджував зі мною, хоча я й намагалася пояснити, що це так не працює. І Бог його знає чому, але в нас й справді було все чудово із садовими культурами та городиною. Кілька років поспіль.

- Ти знову бачила майбутнє? – Андрій намагався зберігати спокій, та я бачила як напружилися його брови, тож він явно переживав не менше мого.

- Так, але це було дуже страшно. Я бачила, що царська влада впаде, всіх пов’язаних із ними людей буде розстріляно, навіть дітей. Народ викорінить царя, але породить ще більше зло, - на цій фразі мій чоловік посміхнувся.

- Неллі, хіба може бути більше зло за цих самозакоханих паничів, що себе пупами землі вважають?

- Я бачила багато груп людей. Всі різні, всі битимуться за свої переконання, але все марно. Переможе кров та страх, а з ним якийсь лисий чоловік із червоним прапором. Він знову закує селян в кайдани, але вони самі дозволять йому це зробити… - я трохи затихла, бо Андрій різко піднявся зі свого місця та підійшовши до столу почав перебирати папери у пошуках чогось важливого. Ось в його руках з’явився великий папірець, а на ньому той самий чоловік у вигляді мальованого персонажу червоного кольору.

- Цей чоловік Неллі? – запитав уважно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше