21.05.1921

Кажуть війна скінчилася ще в 1918 році. Все брехні. Може вона закінчилася десь там, але на українських землях вона ніби отримала нову хвилю жорстокості. Тільки тепер вже нікому не було до того діла. Хтось намагався боротися проти більшовицької кривавої влади, але все було марно. Андрій теж довго ходив по лезу, бо співпрацював із більшовиками, але постійно намагався нівелювати шкоду, завдану цими вандалами.

Його дивувала людська жорстокість та підлість, яка проявлялася навіть серед «своїх» хлопців. Деякі намагались наслідувати Андрія та слухались у всьому, а інші упивалися своєю дрібною тимчасовою владою, знущаючись над людьми. Як представники села, вони їздили по хатах та збирали податі для армії та для потреб держави. Однак в умовах війни та після неї працювати на полях могли лише старі люди та жінки, що не дозволяло вийти навіть на обов’язкові мінімуми врожаю. Натомість радянські нормативи по кількості культур, які потрібно було передати державі, тільки зростали.

Спочатку керівництво почало отримувати негативні новини від своїх військових, що зерна в селян просто немає у потрібній кількості. Потім замість зниження податку почалися обшуки по будинках. Цілі підрозділи бравих чоловіків, прикриваючись потребами держави, вривалися в обшарпані хати, перевертали усе догори ногами, відбирали все, що знаходили, а через місяць приходили знов.

Селяни у Юзефполі ставали дедалі біднішими, сил працювати на городах та полях не вистачало. Ще ж треба було годувати малих, доглядати за старими, але державі не було справи до проблем «заможних та розбалуваних» сільських жителів. У містах ситуація також була складною через економічні проблеми, тому всі вважали, що з власними городами людям жилося ще краще, ненавиділи селян. Вони не знали, наскільки сильно помилялися.

Андрій намагався пояснити, що забирати все зерно в селян як мінімум не логічно, якщо держава хоче, щоб поля були засіяні наступного року. На це йому зазвичай відповідали, що все це брехня, бо в селян завжди десь припасено добро, що вони хитрі та багаті, тільки ниють та обкрадають державу. Від подібних заяв хотілося взятися за голову.

Я відчувала, що на цьому все не закінчиться, бо це й був той кошмар, до якого мене готували видіння. А потім мені знову наснився сон.

Я сиділа в хаті і дивилася на піч, де саме допікався хліб. Клавдія Семенівна щойно приготувала картоплю в кожушках, а свіжа городина вже мита лежала у корзинці та приваблювала неповторним ароматом томатів. З надвору почувся тупіт, після чого до будинку увірвалися чоловіки у формі та почали вимагати передати їм тонну зерна, яку ми приховали від влади та безкарно використовували у власних інтересах.

- Пане, в нас немає зерна, бо усе з полів ми вже віддали ще восени. Зараз тільки починається городина. Овочі ще зелені, приїжджайте за місяць, тоді вже буде врожай.

Та слова Клавдії Семенівни не запевнили офіцера, він відштовхнув її убік та пройшовся по кімнаті. Наказав своїм колегам перевірити усі пакунки та мішки в хаті. Вони знайшли кілька мішків борошна, які швиденько погрузили на свою підводу, вивели із сараю нашу козу, а потім знову зайшли в хату.

- Та ж нам не буде чим годувати дитину, - мій голос зривався, але я намагалася триматися, не могла зрозуміти, де в цей час був Андрій. Дивний, надто реальний сон.

Тоді кремезний військовий підійшов до моєї Жені, вибив із рук картоплю та демонстративно розчавив її чоботом, криво посміхнувся та не забувся прихопити із собою корзинку, наповнену овочами.

- Будете знати, як обманювати, що вам немає чим прогодуватись, - розвернувся та пішов.

***

За цим образом я ніби перейшла до іншого видіння, коли побачила мою донечку на березі Синюхи у мокрому одязі. Вона сиділа на самому березі із великим відром, в якому була каламутна вода та щось іще. «Мамо, я така голодна!» Доня дивилася на річку, поки на горизонті не вигулькнула чиясь голова.

Матінко рідна, та це ж я! Я бачила себе, я пливла до берега. На дворі стояла пізня осінь, бо відчувався морозець та листя на деревах вже були зовсім сухими та жовтими.

Ми не помремо, ми житимемо.

Господи, де подівся Андрій?

Прокинувшись я зрозуміла, що на нас чекає голод. Було дивно думати про це, коли ще з осені у нас в коморі було чимало зерна, дров та меду. У бочках засолені томати та огірки, сушені грибочки у полотняних мішечках, трав’яні чаї та збори пані Клавдії. Молока та сиру нам теж не бракувало, бо було своє хазяйство. Та я більше не почувалася в безпеці. Андрій постійно їздив з патрулями більшовиків. Фактично, він був один із них. Тепер додому він приїздив не часто, бо військові їздили по всій губернії та оббирали жителів навколишніх сіл.

Треба підготуватись. Але як?

Я знала точно, що це станеться найближчим часом. Городина тільки почне дозрівати. Отже липень. Женя була якраз такого віку, як зараз. Боже…

Потрібно заховати продукти, але не всі. Потрібно зробити запаси їжі, але як багато? Прийдеться ховати мало не все, що є. Так, щоб не знайшли. Бо якщо знайдуть….

Порадившись із Клавдією, ми вирішили вирити яму на подвір’ї та вистелити її соломою, щоб борошно та насіння збереглося. Коли ми почали копати, саме приїхав Андрій. Він навіть не питав, навіщо ми це робимо, а просто копав, поки не втомився, а потім облаштував сховок та мовчки переніс усі мішки туди.