Серцем знаю

09.08.1925

Знову сон, знову надто абсурдний і надто реальний водночас. І я знаю, що маю зробити вибір. Андрій став частиною радянської машини, а разом з ним і я, я обрала життя в межах, які постійно звужуються. Я обрала зашорене життя, замість волі та свободи робити те, що справді хочеться. Мій народ, з якого я походжу поступово асимілюється, знищується, а я нічого не роблю. Це гризе мене зсередини, але я нічого не роблю. Я просто хочу, щоб це гнітюче відчуття відступило замість того, щоб боротись за правду, за людей. Я надто слабка, чи може мені так зручно?

Я так довго проклинала свій дар, свої передбачення, свої відчуття, не цінуючи, що саме завдяки їм навіть у скрутні часи змогла зберегти здоровий глузд. А може й не зберегла? Мої діти, Женька та Вовчик, який от-от народиться, будуть співати пісні на славу Росії, нехтуючи своєю справді рідною землею – Україною. Ми вчимо українські пісні та говоримо з Євгенією українською, але я бачу як вона залишає це вдома, щоб не бути гіршою за друзів.

У школі почалися «ленінські читання», Женю записали до лав жовтенят чи піонерів і… їй там сподобалось. А що ми з Андрієм? Ми також не вирізняємось, розмовляємо усюди російською, лише вдома між собою – солов’їною. Я мала отримати кару за свою бездіяльність, то може це вона і є.

 

Я опинилась на невідомій мені території. В широкому степу, де посеред поля стоїть висока піраміда із кам’яних брилів. Вона настільки древня, що здалеку здається нерукотворною горою, але неможливо не відчувати ту дивну потужну енергетику, якою овіяне це місце, місце сили. Вітер посилюється, я досі не можу зрозуміти, чому бачу саме цей пейзаж, але моїй душі тепло та хороше, як ніколи.

«Неллі!»

Чую як тихо шелестить вітер серед кам’яних брил, нашіптуючи моє ім’я. Перед очима постають образи: Андрій із нашим дорослим сином плещуться у кривавій річці, поряд із ними Женька та я. Наші руки у крові, але ми веселі та радісні, що лякає та виглядає доволі абсурдно.

-–Ти теж їх бачиш? – з-за спини до мене підійшла стара, але дуже гарна та статна жінка в традиційному українському одязі. Біла полотняна сорочка розшита коштовним камінням та червоними нитками, дивні руни намальовані на руках, об’ємні коралі на шиї. Точно, це коралі моєї бабусі.

– Бабуся Меланія, це Ви? – я ніколи не бачила її, бо вона померла іще молодою, а мама ніколи не розказувала про це. Чомусь я не сумнівалася, що це саме вона.

– Так, Неллі, мила моя онучко. Бачиш це місце вперше? Відьомське урочище. Люди кажуть, воно магічне, сюди на кам’яний стіл приходять, щоб залікувати рани, тілесні та душевні. Хтось приходить зі злими помислами, накласти порчу чи навести прокльон. Та не камінь добро чи зло має, а людина. Камінь то лише джерело сили. Для чого прийшла сюди ти?

– Я не знаю, я навіть не знала про це місце.

– Тоді це воно привело тебе сюди, щоб ти отримала відповіді на свої питання. Полегшити душу, звільнитись від гніту власних думок. Що хвилює тебе, мила?

– Мене вбиває те, що я живу нормальним життя, поки українці зникають, поки країна моя полонена, анексована, асимільована. І я нічого не можу зробити, я безсила.

– Не правда, доцю. Ти боїшся свого дару, ти не хочеш його, ти цураєшся роду свого, зловживаєш ним та знецінюєш його. Ти маєш вибір, але не готова платити ціну, не готова віддавати усе для вищого блага. Ти обираєш сім’ю, замість того, щоб стати сильнішою та нищити гадину російську, піднімати народ, об’єднувати, воювати. Але так роблять майже всі люди. Ти обираєш шлях найменшого спротиву, та подивись до чого він приводить? Це лише відкладена битва на потім. На часи, коли тебе вже не буде в живих, але житимуть твої нащадки. Твій вибір бездіяльності має набагато більше наслідків, ніж ти думаєш.

– Для чого ти мені це говориш? Я дружина, я матір, я не можу воювати за Україну одна, я не можу нічого зробити. Ми з Андрієм, ми допомагали людям, ми багатьох врятували. Невже це нічого не варте?

– Варте, але зараз ви годуєте та ростите звіра, якому згодом вже не буде достатньо брати частину. Він захоче усе, він вже забирає більше. Обманом, силою, болем та страхом. Тільки жертва та рішучість може все змінити. Готовність віддати усе задля мети, навіть власну дитину.

– Тоді для чого це все? Вбивати своїх дітей власноруч, щоб це не робили інші? Це безглуздо.

– Ні, але не можна давати страху керувати собою. Коли ти боїшся, він володіє кожною твоєю думкою, кожним твоїм рішенням. Ти просто рабиня своїх думок, ти живеш рабським життям, що б ти не робила. Не треба боятися.

– Як? Це неможливо, в мене діти.

– Твій страх лише знищує тебе, хіба допомагає він тобі хоча б у чомусь?

– Ні, я слабка. Я просто хочу нормально жити, хай і рабським життям. Хочу дожити до глибокої старості, щоб мої діти були живі і здорові. Хочу щоб ці видіння зникли та не отруювали моє життя, назавжди!

Меланія лише посміхнулась, але в очах у неї був лід:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше