Розділ 7. Лекція з філософії

Наступного дня я прокинулась у піднесеному настрої. Чи то сама думка про Бобрика мене так веселила та про його потенційні розслідування моїх магічних здібностей. Чи то справа була у лекції з філософії від Шевченко Віктора Івановича.

Я обожнювала цей предмет і той стиль викладання, який обирав Віктор Іванович. Він не залишав нам можливості схитрувати, бо усі лекції та семінари відбувались під його особистим керівництвом, але готувалися до них самі студенти. Коли ми мали розглянути якусь конкретну тему, він розподіляв діячів та теоретиків між нами, і кожен мав підготувати доповідь про певного філософа. На лекції ж основну розповідь вів пан Шевченко, але в будь-яку хвилину він міг змусити когось із нас продовжити за нього.

До того ж, він був єдиним із викладачів, який справді вимагав від нас розуміння матеріалу, а не просто вивчення сухої та неживої теорії. Я обожнювала його предмет, з диким захватом шукала цікаві факти про Сократа, Ніцше та інших, мені хотілось здивувати самого професора, але то, думаю, було не можливо. Я відчувала якийсь зв’язок між філософією та моїм даром, це гріло душу. Мої одногрупники ж навпаки не бачили сенсу у дурнуватому предметі, від якого не було ніякої користі.

Коли Павло Новіцький черговий раз щось пробекав на вимогу викладача та отримав незадовільну оцінку своєї роботи, йому не вдалося втриматися від гнівної тиради:

– Знову мені перездавати вашу грьобану філософію? Та кому вона потрібна взагалі!

– Так, пане Новіцький, перездавати, але винні в тому тільки Ви. Невже складно було виконати завдання, яке забрало б у Вас всього кілька годин дорогоцінного часу? Тепер вам доведеться витратити набагато більше, адже завдання подвоюється. Замість одного філософа підготуєте мені доповідь про двох одразу, на Ваш вибір. Подякуєте потім!

Павло тільки глибоко зітхнув та щось буркотів вже своєму товаришу, який сидів поруч. А лектор продовжив:

– Шановне панство, я хочу, щоб ви всі зрозуміли, для чого ви всі тут зараз знаходитесь. Це вам не школа і ніхто не бігатиме за вами, щоб покращити оцінки тільки через те, що ви «хороший хлопчик чи дівчинка». Закарбуйте собі на майбутнє, що тільки від вас залежить ваше життя, ваше майбутнє, а також майбутнє нашої держави. Мине 5-10 років, і ви будете керувати країною, приймати важливі рішення. Тож, будь-ласка, вчіться мислити, аналізувати та приймати рішення. Ваше бачення має бути не надуманим, не отриманим через чужу призму…

– Та яке це має значення? Ми люди маленькі, займемо свою нішу в системі, та й усе. Ми ж не якісь там політики чи бізнесмени, - знову відізвався Павло, на що лектор лише похитав головою.

– Коли молода людина говорить мені подібні речі, я сподіваюсь, що насправді вона чи він так не думає. Хто вам сказав, що ви не керуєте своїм життям? Хто вам сказав, що ви не можете бути політиком, президентом, власником корпорації? Ви самостійно відрізаєте собі шляхи до чогось більшого, ніж алкогольні розваги по п’ятницям та квартира в іпотеку. Ви можете більше, кожен з вас, але все залежить від того, які цілі ви собі ставитимете. Ніхто, я повторюю ніхто не може знати, на що спроможні саме ви, бо це залежить тільки від вас. Просто встановіть собі мету та шукайте шляхи її досягнення, перестаньте перекладати на інших людей відповідальність за ваше життя. Важко? Так і має бути, адже складнощі формуватимуть вас як особистість.

Продзвенів дзвінок, сповіщаючи нас про завершення пари. Я подивилася на Новіцького, він перестав гнівитися та буркотіти, а трохи замовк, що вже було дивиною. А я дивувалася тому, як майстерно всього лиш за одну невеличку лекцію Віктору Івановичу вдалося змусити цього гульвісу замислитись над своїм життям. Ну як можна не любити філософію?

– На цьому, дорогі мої друзі, наша лекція завершена. До наступного разу підготуйте нові матеріали, список філософів скину старості в месенджер. Всім дякую, і будь-ласка вчіться думати!

***

Коли я вийшла з кабінету, на мене напала якась дивна тривога. Почало щеміти серце, з’явилася задишка, весь світ ніби тиснув на мене. То сталося так раптово, що я на автоматі продовжувала йти коридором. Аж раптом переді мною з-за рогу вигулькнула чоловіча постать з криком «ААААА!».

Від несподіванки та сум’яття я відсахнулася і боляче впала на п’яту точку.

– Трясця! – дивне неприємне відчуття мене досі не відпускало, до того ж від болю в сідницях сльози самі забриніли з моїх очей.

Бобрик (а саме цей нехороший чоловік якогось лиха вирішив мене налякати!) стояв наді мною та не знав, що йому робити – сміятись чи допомагати мені підвестися, бо виглядала я доволі комічно, але ж мені було боляче. Зрештою, мої зарьовані очі трохи пробудити в ньому ввічливість, тому хлопець допоміг мені встати. Як тільки він мене торкнувся, я чітко побачила перед очима нове видіння:

Жінка стояла на кухні та щось готувала, коли світ перед нею почав зменшуватись, в очах темніло, а груди ніби перетягнуло сталевими прутами. Вона схопилася за серце та повільно сіла на підлогу, намагаючись вирівняти дихання. Оглядалася по кімнаті, щоб знайти щось важливе, коли її очі натрапили на фото в рамці… Господи, та це ж Бобрик!

– Ну годі вже, актрисо! Вставай, дупа болітиме, але ж не так, щоб ти не могла сама підвестися, - Сашко стримував регіт, а його очі пускали бісики.

– Стій, Бобрику! Нам треба до твоєї мами, здається їй погано. В неї хворе серце?