Розділ 8. Що ж мені з тобою робити?

Зима 2008 року, Кіровоград

Я й незчулася як на місто опустилась холодна зима. У Кіровограді зими бувають дуже різні, але ця як за помахом чарівної палички 1го грудня подарувала нам танець маленьких сніжинок. Я не дуже люблю холод, але коли у тиху погоду можна просто насолодитися вільним падінням сніжинок… Хіба ж не магія?

Розмова з Меланією ніби пробудила в мені якусь дивну хвилю емпатії до всього живого, до всіх знайомих. Виявляється, якщо не дивитись на усіх людей лише зі свого боку, а хоча б трохи приміряти їх буття на себе, можна зрозуміти майже всіх. Не завжди розділити їхню думку, але зрозуміти – так. Звичайно.

З друзями та Бобриком я майже не бачилася останніми тижнями. Це й добре, бо навчання нікуди не поділося, а домашніх завдань на історичному факультеті виявляється чимало. Знову бібліотека, знову конспекти, але мені це до душі. Не знаю, як допомогти усім, хто це потребує, але вирішила почати з власної родини.

Прокинулась вранці на годину раніше, вийшла трохи подихати та винести сміття, приготувала сніданок для тата з мамою. І о диво! То був перший ранок, коли в нашій квартирі ніхто не сварився, не квапив одне одного, не створював хаосу. Тато боявся, що то все разова акція, але наступного дня я зробила так само і весь день в мене був неймовірно прекрасний настрій.

Вирішила зробити це за правило, і за тиждень такої практики мама мовчки обійняла мене та поцілувала у чоло перед виходом на роботу. То була вдячність та любов. Як рідко ми справді говоримо близьким та рідним, що любимо їх? Чому ми не говоримо це кожен день, а? Точно філософське питання.

Далі треба було змінити ще одну сувору буденність.

Кожна ранкова поїздка у тролейбусі до інституту в холодну погоду була схожа на сформовану групу полонених, направлену до трудового табору. Мовчазні люди із сумними обличчями, кожен їхав у справах, хтось буркотів, хтось сварився з водієм через те, що забув посвідчення для безкоштовного проїзду, а водій мав би пам’ятати його, бо ж він тут щодня їздить.

Цього разу я просто сплатила за проїзд буркотуна та розказала їм з водієм якийсь дивний анекдот. Зараз уже навіть не згадаю, про що саме. Всю дорогу до моєї зупинки мовчазна трагедія в тролейбусі змінилася на жартівливий гомін. Одна людина нічого не може змінити? Егеж. Але ж завжди можна спробувати.

Кожна людина кожен день робить вибір, як себе поводити, з яким настроєм йти на роботу чи на навчання. Якщо це так, то чому іноді ми обираємо якусь дурню?

***

Я сумувала за Бобриком, за його дурними жартами та докорами, навіть за гнівними зверненнями. Здається не лише цей хлопець небайдужий до мене… Знала, що в нього зараз екзамени. Адже в Льотній Академії сесія починається раніше, ніж у мене, на кілька місяців. А Марк казав, що їм з батьком нарешті вдалося вмовити матір на операцію.

Я серцем знала, що все пройде чудово. Хотілось поділитись із ним цією новиною, але ж якось боязно дзвонити людині, турбувати його. Сама не зрозуміла, як набрала його номер телефону:

– Привіт, я в лікарні. Маму оперують. Радий чути, але не дуже зручно розмовляти.

– Сашко, лише одне.

– А?

– Все пройде добре, з твоєю мамою все буде добре.

– Звідки ти знаєш?

– Просто повір.

– Добре.

***

Наступного ранку мені чомусь дуже сильно захотілось бути гарною. Я зазвичай мало уваги приділяла макіяжу та зачісці, але не сьогодні. Гарненько вклала неслухняне пухнасте волосся, підвела губи та очі. Наче й нічого такого, але зовсім інший погляд, почуваюся інакше.

Поспішала на пари та вийшовши з тролейбусу помітила його – Бобрика. Він був у синій курсантській формі та форменому верхньому одязі, високий, гарний, недосяжний і рідний водночас. Коли це сталося? Коли я перестала бачити в ньому проблему моєму спокою і закохалася?

Побачив мене і попрямував назустріч, я навіть трохи зашарілася. Мабуть треба попросити в Меланії навчити мене контролювати свої емоції.

– Привіт, - підхопив мене на руки та закружив.

– Привіт, як мама? – сподіваюсь він не чує, як калатає моє серце, вистрибуючи не просто з грудей, а десь за межі цього всесвіту.

– Краще, однозначно краще. Лікар сказав, що треба було зробити це вже давно, але ми встигли вчасно. Завдяки тобі, - і посміхнувся щиро-щиро.

– Добре, я рада.

– Світлано, ти підеш зі мною ввечері в кіно? – сказав і ніби подих затамував.

– Ем, а як же Марго? – хлопець скривився, ніби випив щось дуже кисле.

– А що Марго? Ми з нею розійшлися ще до нашої мандрівки на те чортове озеро. Вони з Ілоною нам тоді просто на хвоста впали.

– О, співчуваю.

– Не треба. Так підеш?

– Піду.

– Добре, тоді я зайду за тобою о четвертій?

Схвально киваю головою. А хіба могла я відмовитись. Подивилась на нього наче вперше.

Вмить перед очима тільки його очі, торкаюся його шевелюри, запускаю в неї долоню, а Сашко наче кіт мружиться та тягнеться за поцілунком…