Серцем знаю

Розділ 10. Життя завжди б’є найсильніше

2013 рік, Кіровоград

 

Подружнє життя трохи інакше, не так як про нього пишуть у книгах. Це постійний баланс між власними інтересами та бажаннями близької людини. Ти можеш весь час присвятити себе улюбленій роботі, але тоді твоя кохана дружина чи чоловік рано чи пізно віддалятиметься.

Шлюб це постійна робота над собою та над стосунками, але водночас це те, що дозволяє бути собою справжнім і при цьому отримувати любов та ніжність. Стати дружиною Бобрика справді було моїм вірним рішенням, але я не думала, що нам постійно доведеться сваритися один з одним через банальні речі, або моменти, які я вважала інтуїтивно зрозумілими.

Звісно, як і будь-яка закохана дівчина, з першого ж дня нашого життя разом я взяла на себе весь побут. Моя робота вчителькою у школі дозволяла це робити без особливих перепон. Так, іноді доводилось перевіряти контрольні роботи до пізньої ночі замість того, щоб обіймати любого чоловіка. Але ж я постійно старалася для того, щоб Сашко приходив після важкого робочого дня у світлу прибрану оселю, де на столі завжди чекала смачна свіжа вечеря. Це було важко, але потім я звикла.

В його очах я бачила радість та вдячність, коли ми отак просто вечеряли разом та ділились своїми останніми новинами. Я розповідала йому про бешкетників на уроках, які доводили мене до сказу, а Бобрик – про своїх товаришів по службі, про їхні мало не дитячі приколи на базі між викликами та іноді жорстокі знущання над новачками. Хлопці є хлопці.

Зовсім недавно він став повноцінним членом команди, хоча до цього дуже довго був стажером, якому здебільшого діставалася нецікава рутинна робота замість виїздів: чистив форму та чоботи після виїздів, перевіряв обладнання та комплектацію спорядження, доглядав за транспортними засобами. Пам’ятаю, як йому було важко, адже він хотів бути героїчним рятувальником, а не чистильником чобіт від сажі.

Деякі хлопці вважали Бобрика недостатньо вправним через те, що говорили, ніби він потрапив на роботу через зв’язки. Батько Сашка справді домігся того, щоб хлопця взяли на навчання посеред курсу, але ніяких зв’язків тут не було. Просто він знав, як сильно про це мріяв його син і буквально переслідував декана, щоб той просто дав Бобрику шанс. Мій, тоді ще майбутній чоловік, настільки сильно горів ідеєю працювати в ДСНС, що весь свій час присвячував навчанню та тренуванням.

Навіть після одруження, коли вже почалися робочі будні, він продовжив постійно вивчати щось нове у своїй професійній сфері, перечитував матеріали про те, як працюють подібні служби в інших країнах. Бобрик справді хотів рятувати людей, хотів зробити Україну безпечнішою та сучаснішою у цьому питанні. Він завжди казав:

– Ми живемо у час сучасних технологій, коли літаючі дрони піднімають у небо важелезні вантажі, а пожежні машини досі не укомплектовані по міжнародним стандартам. Все можна змінити, все можна покращити. Треба тільки захотіти.

І він був просто нестерпним для своїх співробітників. Постійно нагадував про важливість дотримування нормативів безпеки, робив особисті зауваження. Доходило навіть до особистих звернень до керівництва від імені Сашка, щоб покращили забезпечення підрозділу. Він хотів змінити світ, почавши зі своєї роботи, але не розумів одного – всіх влаштовувало все як було.

Бобрик подобався лише кільком хлопцям з команди, бо вони справді багато спілкувалися та зрозуміли, що саме він хотів до них донести. Інші ж вважали Сашка вискочкою, що мітив на підвищення через свої надто амбітні погляди та переконання. У керівництві взагалі не вітали таку ініціативність, бо мало не усі пропозиції Бобрика потребували додаткового фінансування та прозорого розподілення коштів.

Чиновники ж, які з радянських часів звикли ділити гроші між собою замість закупки якісного оснащення, почали тонко натякати моєму чоловікові, що треба жити як усі і не заважати людям прокручувати власні звичні махінації. Бобрик почав отримувати догану за доганою, звідси втрачав частину заробітнох платні, але це не змінювало його переконань.

Він боровся, він намагався. Деякі пропозиції навіть проходили. Намагався залучати депутатів та місцевих активістів, щоб підняти фінансування на новий рівень, відправляти працівників служби на додаткові навчальні курси. Кожна маленька перемога коштувала неабияких зусиль та часу, який Бобрик проводив не вдома.

Мені було важко, я сумувала за тими часами, коли ми могли просто гуляти разом, не думати ні про що.

Мені потрібно було не чекати, що чоловік кине весь світ до моїх ніг, а також щось робити. Тоді я організувала волонтерський табір для дітей, головною метою якого була допомога людям нашого міста. Разом з малечею ми ходили на екскурсії по музеям, вивчаючи цікаві факти про Кіровоград, особливо малечі подобається музей Пожежників та художній музей.

«Зробимо світ кращим» - мій власний маленький проект, який познайомив мене із багатьма прекрасними людьми в місті. Виявляється, що в нас є і «Дім Милосердя», де кожен може отримати безкоштовний нічліг та смачний обід, якщо потрапив у скруту, і організація «БІМ» та «Щасливий пес», котрі піклуються про безпритульних тварин. Ми з малюками постійно влаштовували якісь цікаві можливості заробити додаткові кошти для благодійних організацій: пекли печиво на продаж, робили танцювальні конкурси та збори коштів, доводили до ладу паркові зони.

Під час такої роботи відчувалось якесь особливе піднесення у душі, а результат – щасливі дітки, важливі придбання для тварин та людей, що потребують допомоги, не тільки це. Важко було розуміти, чому інші люди так легко плювали на нашу працю та ніби знущалися з усіх старань. Хтось кричав, що ми експлуатуємо дітей і це має каратися законом, інші просто нещадно ламали та знову засипали сміттям дбайливо придбані паркові та лісові стежки в межах міста.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше