Розділ 12. Починається

Листопад 2013 рік, Україна

Моя рідна країна така різна, багата та прекрасна, та чомусь наші люди досі не живуть як у Катарі чи ОАЄ. Те, що дають наші надра, наші родючі землі, осідає десь у чужих гаманцях, у руках запроданців, чиї імена не коштують нічого, окрім гніву нашого народу.

А ми, люди, мов налякані пташеняти чекаємо, поки прийде ХТОСЬ кращий, розумніший, хто знає, як вести Україну до світлого майбутнього. Обираємо серед тих, хто навіть не має бути у списку, та що нам лишається?

Я завжди була далека від політики, я не думала, що це важливо, бо мої батьки завжди казали, що в політику йдуть самі бандити і нормальних людей там нема. Але якщо подумати, хіба нормально ставитись так дивно до того, що напряму впливає на якість твого життя? Приймаються якість закони, обмеження, зобов’язання…. А ти лише по факту дізнаєшся, що сталось, або й не дізнаєшся зовсім, а потім жалієшся на всесвітню несправедливість. Це ж чудово, просто новий привід жалітися на несправедливість буття.

Як це ціни виросли? Як це податки більші? І це не можна і то? Як це?

Просто ти все проспав, просто ти не подумав, тобі було начхати.

І я така сама.

Все одно нічого не зміниться, тоді навіщо намагатись, правда ж? Набагато краще зі значущим виглядом сидіти на кухні за келихом з друзями та із піною у рота доказувати, що всюди змова, зрада і взагалі не ті люди сидять при владі. А на ранок знову прокинутись і не лізти в політичну багнюку, бо в тебе свої справи, а нехай хтось інший з тим усім розбирається.

Тобі ніколи, в тебе робота, дім, діти, кури, гуси…

Чесно кажучи, сама особистість Віктора Януковича у владі, в ролі президента, викликала в мене дивний смішок. Було весело споглядати за інтерв’ю, в яких він плутав назви країн, як на нього падав вінок, як він взагалі розмовляв. Але зараз, коли почула новину, що європейська інтеграція України відміняється, бо українська сторона щось там не доробила, стало не смішно.

Щось хтось пропустив.

Ми все це допустили, поки кожен займався своїми справами, «моя хата з краю»…

А потім щось сталось.

В усіх мережах почалися заклики вийти на Майдан Незалежності, щоб донести до чинної влади, що «Україна – це Європа». Що ми так довго йшли до інтеграції, що просто не можна все перекреслити та творити речі, потрібні комусь одному десь там за бугром, а не всьому народові, нашому українському народові, який має право панувати на своїй землі.

В серці було якесь піднесення, поєднане зі страхом, відчуття невідворотності. Щось прокидається.

24 листопада 2013 року на Майдані у Києві зібралось більше 150 тисяч людей.

Але…

Асоціація так і не була підписана.

Ми з Бобриком також були тоді в Києві, атмосфера єдності та чогось потужного була тоді в повітрі. Молоді люди співали українських пісень, тримали в руках українські прапори та таблички із написами «Обираю ЄС». Незнайомці в натовпі були зовсім не чужими, навпаки найближчими, без слів, без пояснень. Всі нарешті відчували можливості змін, силу народу не на словах.

Сашко завжди мріяв змінити світ на краще, він просто не міг не поїхати на мітинг, а я не могла не поїхати із ним. Мабуть чи не вперше в нашій країні панувала така єдність. Звичайно, були якісь дивні люди, що ходили та кричали щось на підтримку президента, але…

Я чудово пам’ятала, ще студентські часи, коли уряд Януковича платив за походи в кіно на перегляд пропагандистських фільмів. Це була лайтова можливість отримати кошти задарма, ми ходили, але ніколи не сприймали дурнуваті відео-матеріали серйозно. Ну серйозно! Ви бачили ті фільми?

Мене смішило, як люди купувались на гречку та продуктові набори від політичних сил, а потім справді віддавали свої голоси за +10 грн до пенсії.

Смішило, поки моя бабуся не зробила так само.

Вона все життя прожила в селі, не розбиралась у політиці, займалась господарством і жила на пенсію.

Коли я спитала її, чому вона раз за разом віддавала свій голос комуністам чи регіоналам, відповідь була простою та зрозумілою: «Ці люди мені знайомі, а інших я не знаю. Одні тільки говорять, а ці підняли мені пенсію на 10 грн. Хоч щось роблять на краще»

А на вибори пенсіонери ходять, як на базар – відповідально та без пропусків.

Що під час виборів я робила у 20 років? Та я навіть не знала, що вони відбувались. Мені було ніколи.

Молоді люди мають робити свідомий вибір, бо нам жити в цій країні ще довго. Тоді чому ж ми віддаємо своє життя тим, хто ладен голосувати за 10 грн?

Але 29 листопада студенти створили «живий ланцюг».

Від Києва до Перемишля.

Молодь нарешті прокинулась, а мені стало так соромно, що під час свого студентства я була зайнята чимось іншим. Всього-то треба взяти на себе відповідальність за власне життя. І ти зможеш набагато більше, ти зможеш усе. Хай би хто що не казав. Навіть ти не знаєш, на що спроможний.

Нам з Бобриком довелось поїхати додому 29 числа, бо мені стало погано.