Серцем знаю

Розділ 17. Біль

 

Весна 2017 року, Кропивницький

 

Життя триває. На дворі сонце починає припікати так, що мимоволі розстібаєш пальто та дихаєш вільніше. Вікуся підростає так швидко, що я іноді навіть забуваю, якою маленькою вона була після народження.

От-от Бобрик має нарешті повернутись додому з фронту. Хоча він мав пробути в зоні бойових дій лише півтора місяці, його місце перебування не змінюється вже більше 6 місяців поспіль. Кажуть, немає ким замінити, та постійно переносять видачу потрібних документів. Сашко вже іноді каже, ніби його там залишать навічно, каже – звик, але по його голосу розумію, що мій коханий ледь тримається.

Мені болить серце. За нього, за нашу сім’ю, за те, скільки часу ми вже не бачились. Ні, була можливість приїхати одне до одного на вихідні, але Бобрик відмовився. Ми тоді сильно посварилися, ми довго кричали одне на одного, але він був непохитним.

– Невже ти не скучив за нами? Невже тобі байдуже, а? Невже тобі зовсім не хочеться побачити свою дитину? Мене…

– Ти не розумієш! Я не можу. Я ледве звик до цього лайна, я ледве адаптувався, А що тепер? Повернутись додому на 1 день, роздразнити себе, щоб що? Щоб знову повернутись у це довбане пекло? Хай краще так, я вже відбуду потрібний термін і тоді повернусь. Якщо повернусь…

Останню фразу він казав тихо, майже пошепки, але я завжди чула її. Він майже зламався, знову. Як тоді після травми. Господи, тільки не знову!

***

Все йшло шкереберть через те, що мої думки постійно були зайняті Бобриком, відволікала тільки дитина. Вночі до мене приходила Меланія, вона намагалась мене вчити керувати своєю енергією, черпати силу з природи, створювати захисні бар’єри, але в мене майже нічого не виходило.

Метелики, тендітні жовто-блакитні метелики вилітали з моїх долонь коли я намагалась створити стабільний потік енергії між собою та місцем сили, та нічого не виходило. Меланія була терплячою, але вона розуміла, що мої думки, моє серце зайняті власними проблемами й не тиснула на мене.

– Значить ще не час, мила. Ти маєш бути сильною та в гармонії сама з собою. Як ти можеш захищати баланс, якщо сама нестабільна? Віднайди спокій у своїй душі.

Це було правдою, я вся була не нервах, я вся була як цілковитий ком нервових з’єднань. Усі мої спроби сформувати ментальний бар’єр навколо себе були марними, все не виходило.

Мені потрібен був мій чоловік поруч, мені боліло, я була сама не своя, я не жила, лише існувала. Я розуміла, що з цим треба щось робити, бо мої проблеми не такі великі, як велика війна на порозі. Чи ж була я однією дружиною, що чекала коханого з фронту? Чи ж була я єдиною такою розгубленою?

Ні, на жаль, ні.

Нас таких було багато, а зважаючи на попередження предків, буде тільки більше.

В душі ясно перепліталися дивні відчуття: впевненість у тому, що все буде добре, разом з тривожністю, болем та безсиллям. Я йшла по колу, і в мене нічого не виходило із цим зробити.

 

Травень 2017, Кропивницький

 

Сьогодні зранку я була якоюсь занадто розгубленою. З рук усе летіло, Віка капризувала всю ніч, а я ледве розплющила очі від дзвінку у двері нашої квартири. Хто б це мій бути так рано? Моє обличчя розтягнулося в посмішці, коли зрозуміла, що не все бачить мій дар, бо ж я навіть не здогадувалась, хто міг бути за дверима.

Хтось дуже впертий, бо продовжує дзвонити інтенсивніше, від чого я починаю дратуватись. Не вистачало ще щоб дитину мені розбудили! Ледве вклала.

Відчиняю двері та не вірю своїм очам – Бобрик.

Стоїть змучений, втомлений, схуд…. Мій.

Так ми й стоїмо мов дурні, роздивляючись одне одного довгі хвилини. Здається в нього в голові зараз ті самі думки, що й у мене. Ми не віримо, що нарешті бачимось, радіємо та ніяковіємо, бо просто не знаємо з чого почати.

Першою відмираю я.

Налітаю на нього з обіймами та поцілунками, ми мало не падаємо та байдуже.

– Не попередив!

– Не попередив, - тулиться до мене чолом. – Як же я скучив… Де Вікуся?

– Спить, ходімо до неї, - чекаю поки чоловік знімає взуття та кидає дорожню сумку.

Він навшпиньках заходить до спальні, милується нашою квіточкою, а потім бере мене за руку й ми разом прямуємо до ванної.

Неможливо не торкатися та відпустити одне одного після такої довгої розлуки, неможливо надихатись поцілунками та обіймами. Не знаю, скільки ми ще б стояли разом під теплою водою, не випускаючи одне одного з рук. Ми шукали одне одного знову після стількох місяців - губами, долонями, гарячим диханням на шкірі. Мені це було потрібно наче кисень, наче життєдайна волога.

Як і йому.

Ми справді втратили лік часу, але Вікуся прокинулась, про що заявила своїм голосним криком.

Бобрик вдома, він повернувся, він знову зі мною.

Це наче прилив сили, наче тепла хвиля спокою, що накриває мене з головою ніби кажучи «я ж казала, що все буде добре».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше