Серцем знаю

Розділ 18. Це завжди було перед носом

Минув місяць

 

Я кохаю Бобрика.

Я ненавиджу Бобрика.

Я досі не знаю, що саме відчуваю, до нього після тієї ночі. А він і не пробував перепросити в мене. Ні, він приходив до моїх батьків, звичайно, просився поговорити зі мною, та мабуть я ще не була готова. Мама казала, він не сильно і наполягав.

Я боялась, я боялась власного чоловіка, я боялась свою кохану людину і від цього почувалась такою роздушеною, розчавленою цими жалюгідними почуттями. Намагалася зрозуміти, що тоді він зробив мені боляче не через те, що хотів образити саме мене, але від цього не легше. Він був небезпечним для мене і для дитини в тому коматозному стані, але, здається, сам цього не розумів.

Можливо він не робив мені боляче свідомо, але напивався до безпам’ятства він, знаючи про наслідки. То чим це краще?

Раніше мені здавалось, моя любов така сильна, така потужна і важлива, що за нас двох я зможу вистояти та витерпіти будь-що. Реальність же боляче вдарила мене об скелю болю та непорозуміння.

Бобрик проживав біль війни знову і знову. Хоча тіло його було вже вдома, подумки він досі бачив те, чого жодна людина не мусила б бачити. Кров, вбивства, трупи та людей, яким уже все одно. Він також часто казав, що йому все одно.

Брехня.

Йому боляче, йому постійно погано та нестерпно від хвилі нерозуміння. Так сталося, що з усіх наших друзів Сашко був єдиним мобілізованим. Інші знайомі військові вже давно служили та й досі залишались там, тож тут вдома не було жодної людини, яка б справді розуміла його почуття. Він віддав свій борг державі, але система пережувала його та виплюнула, не даючи навіть мінімального розуміння того, що робити далі.

Жити.

Жити далі.

Скільки ще таких військових, кого кинули у вир війни, а потім не відправили на реабілітацію? Це повинно бути обов’язковим пунктом плану дій після демобілізації. І буде, я сподіваюсь, я вірю в це. Бо Бобрик не єдиний, кого ламає з середини. Таких десятки, сотні, тисячі.

А суспільство сміється з них, говорить про невдалий вибір у житті. Так, їм не пощастило. Чому ж учасники АТО стали не славетними захисниками України, а справжньою соціальною проблемою з пиятикою та боями на вулиці? Бо це нормальна реакція на ті умови, в яких вони перебували на війні. Це травма, це біль, це жах, але це не кінець життя.

Я так втомилась кричати про це Бобрику на його чергове сумне похитування головою:

«Ти не розумієш!»

То розкажи, поговори зі мною, не тримай у собі всю ту чорну отруту, яка стискає твої ребра прутами із середини, ламає їх так, щоб впивалися у легені, але не вбиває.

Розкажи, поділись, зніми тягар із себе.

Говори до тих пір, доки серце не почуватиметься вільно, доки сльози не тектимуть вологими стрічками по твоїм мужнім щокам, дозволь собі показати емоції. Ти людина, ти не робот, ти живий!

Скільки разів я намагалась стати рятівним колом, дістати усю темряву та вимести її з душі Сашка, поселити там любов та сімейне тепло, та кожного разу, коли мені здавалось, що все вдалося, знову ставався зрив.  Ми перестали навіть говорити про війну, про службу, про хлопців. Коли я чула по ТВ випуск новин, я стрімголов летіла до пульту, щоб вимкнути ту кляту статистику по загиблим. Але все одно, це завжди було перед носом, це всюди супроводжувало нашу родину.

Не втечеш, не сховаєшся. Біль знаходив Бобрика без проблем, бо він і був його джерелом. Може й несвідомо, але з власного бажання.

Він не давав собі жити щасливо, бо почував провину перед загиблими – вони померли, їх було вбито агресором, а він жив і мав родину. Він зміг повернутись додому, а скільки хлопців та дівчат не змогли?

Та хіба є сенс почувати провину за те, що живеш?

Чим ти можеш допомогти тим, хто вже не існує у цьому світі?

В одному дитячому фільмі мені запам’яталась чудова фраза:

«Не жалій мертвих, жалій живих!»

Це так просто і зрозуміло, так логічно і так важко водночас.

Скільки б я не робила кроків уперед на шляху до Бобрика, все почне налагоджуватись тільки тоді, коли він сам захоче цього, захоче перемогти демонів, захоче жити далі, захоче бути щасливим, захоче залишити темряву позаду.

Вона є, цього не зміниш, та чи варто все життя через це страждати?

Що ще можна зробити заради тих, хто вже пішов у останню дорогу та ніколи не повернеться додому?

Точно не пиячити та сіяти ще більше небезпеки.

Жити, працювати, знищувати ворога, не пускати безвідповідальних хабарників до влади, відповідати за власні дії, обирати життя свідоме та повноцінне. Боротися за світле майбутнє України, іноді навіть із самим собою, бо тут жити твоїм дітям, і не варто залишати їм війну у спадок.

***

Цієї ночі я спала дуже погано, бо мені весь час снився Темний віщун.

З усіма цими сімейними перипетіями я майже не вчилася із Меланією. Замість стабільного енергетичного потоку світла з моїх долонь знову вилітати метелики, від чого хотілось плакати та бити кулаками землю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше