Серцем знаю

Розділ 23. Гра в імітацію

Весна 2022 року, Україна

 

Буча.

Одне слово, а скільки болю та емоцій воно викликає навіть у тих українців, у яких нема родичів чи знайомих у тому будинку. Рашисти відступили, втекли з київської області як побиті собаки, але часу для маленької радості нам не лишили.

Залишили по собі тільки шок, нерозуміння, небажання вірити у те, що все це відбувається насправді. Страх і ненависть, які переповнюють душі, біль і одне просто питання, на яке, на жаль, немає відповіді «За що?».

Потім стане зрозуміло, що всюди, де ступала нога паразитів, не тільки у Бучі, Бородянці, Ірпені… всюди, де була чи є окупація, немає нічого окрім болю та страждань.

Якщо ти не з нами, то ти проти нас?

Війна все зітре зі сторінок історії?

Переможців не судять?

Та не буде вам перемоги, перемога за Україною буде, за українцями, які більше не ховаються, не бояться, своє боронять і стоять незламно.

За кілька тижнів шок пройде, ми всі усвідомимо, що це не розіграш, усі ті жахіття сталися насправді. Скільки жертв! Заради чого? Яка суть такого «асвабаждєнія», і чому ми маємо радіти таким спасителям? І від чого власне вони спасають… від життя, від волі, від права мислити інакше, від права не любити росію.

Потім буде більше, гірше, але вже не так страшно, бо вже знаєш, чого очікувати після Бучі.

Маріуполь, Вінниця, Кременчуг… це точно не весь список, на жаль.

Але найгірше і найбільш цинічне сталося пізніше, коли звістка про жахливі злочини проти українців, проти людяності… розлетілася світом, вони просто зробили вигляд, що це все постановка, що все це розіграш і підстава, яку взагалі придумали британські спецслужбовці.

І хтось почав вірити, хтось почав сумніватися, бо не може такого бути у 21 сторіччі. Ні-ні, не може.

Я теж хотіла б не вірити, що це все правда. Воліла б не дізнаватися про усі ті злочини, вбивства, знущання та жахіття, які може придумати лише скалічена морально, фізично і психологічно людина. Та й хіба то люди? Навіть нелюдам було б страшно бачити все те дійство наяву. Ніколи не пробачимо, ніколи не забудемо, неможна, неможна забувати. Інакше це все повториться!

Війна ще не скінчилась.

Це знов і знов повторюється зараз там, де вони, де ті химери, що звуться «асвабадітєлямі» та носіями руського міра.

Бобрик боявся моєї реакції на всі ці жахливі новини.

Чесно, я і сама боялась, мені було страшно думати про те, що десь на свободі серед адекватних людей ходять такі химерні створіння, що продовжують сіяти хаос та біль. Так, це звичайно можна пов’язати із діями Темного Віщуна, з його злими енергетичними потоками, що дурманили розум своїм посіпакам та змушували їх вірити у власну безкарність.

Та ж ні.

Темні демони більше не допомагають військовим злочинцям, тепер вони самі по собі. Тепер вони ще небезпечніші, бо розуміють, що накоїли, розуміють, що тепер доля в них неприглядна. І все, що їм залишається робити – імітувати силу, велич, якусь світлу ідею того, чому вони всі тут зібрались.

Якось я запитала в Бобрика:

– Не розумію, як вони живуть спокійно після всіх цих діянь? Як повертаються до своїх дітей та дружин? Як можуть спокійно жити?

– Не можуть, в тому то й справа. Вбивць та катів лише смерть чекає – або тут в Україні, або на рідній землі, якщо їм якимось чином вдасться уникнути загибелі під праведним вогнем наших захисників. Вони принесуть всі ці жахіття з собою на росію, бо інакше бути не може.

– То це і буде їхня кара за все?

– Ні, вони вже запустили маховик часу, що рахує години до їхньої смерті. Всіх знайдемо, кожного поіменно вже знаємо. Де б не ховалися, відплата застане зненацька. Це займе трохи часу, але жоден не уникне справедливого покарання. Але війна ще триває, ще стільки нових злочинів буде скоєно… Вони зупиняться тільки тоді, коли ми їх зупинимо.

 

Літо-осінь 2022 року, Україна

Так ми і жили, на фоні жахливих новин, обстрілів, які діставалися мало не кожного українського міста. Я продовжувала працювати у школі та йти за покликом свого серця, щоб допомогти тому, хто цього найбільше потребував. Бобрик був задіяний у розборі завалів, він тижнями працював майже без вихідних, але я знаю, наскільки зараз важлива його робота і дякую Богу, що він не на фронті. Молюсь щоночі за наших захисників та захисниць.

Україна живе далі.

Травмована, досі вражена хворобою, досі отруєна та втомлена, досі з дикими псами на частині земель, що намагаються вкусити сильніше, але замість страху витискають з нас самі лише прокльони та зневагу. Ми більше не боїмося, ми більше не плачемо у відчаї, а спокійно йдемо до сховища під час тривоги.

У нас планують будівництво нових житлових будинків, уже з урахуванням можливих потреб у міцному бомбосховищі. Життя навчило, життя найкращий вчитель та порадник, тільки життя може закарбувати на серці рубці, що допоможуть назавжди втямити важливі речі.

Ця війна вже змінила нас, показала, що ми набагато сильніші, ніж хтось міг навіть уявити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше