Сердо. Книга ІІ. Куін-К'ю

Ранок

Вчора скінчився 15 тиждень мого ув’язнення. Клятих 117 діб я просидів у цій дірі. 118 днів тому на мене начепили цю бляшанку та закували в кайдани, вкриті гумою. Я іще здатний дещо бачити, але цей шолом-утримувач сповз на очі і тепер їх доводиться тримати в напівзакритому стані. Я відчуваю, як волосинки опадають з верхніх вій, але це буває рідко — лиш три-чотири рази на день. Вони так безпомічно зблискують на тусклому світлі смолоскипів, ніби от-от зітліють.

Вигляд тих кучерів, яких я іще мав змогу розгледіти, привів мене спочатку в ступор, а потім викликав таку ненависть до цих селюків, що й мене самого вона здивувала. Воно усе було у сажі, іржі та якійсь темно-коричневій змазці. Може, то було колісне масло. До смороду я вже звик, але таке замурзане волосся мене жахало.

Вчора зовні були якісь збудження, тож навіть це записати я не міг, голова не бажала навіть розрізняти кольори.

Я не знаю якими методами вони хочуть мене завтра «вгамувати». Цей канцлер говорив, що на 16 тиждень я вже проблем не приноситиму. Вгадайте, що він мав на увазі.

У цій камері мене тримав в свідомості цей стариган, який постійно щось розповідав. Навіть коли голова не розрізняла кольори, я досить чітко ловив його мову та навіть усвідомлював частину висловлюваних ним думок. Половину його життєпису я уже знав напам’ять. Знав також, до того ж досконало, всі сторони та нюанси його життєвої позиції, міг досить точно передбачати його висновки щодо одних чи інших подій. Хоча довжелезне життя цього сволоцюги було досить цікаве, наповнене проблемами, їх вирішенням та численними розвагами, але мені уже остогидло.

Причиною цьому була його гнила пам’ять, яка в день виповнення сьомого десятку — чотири тижні і два дні тому, з другими півнями — перетворилась зі структурованого складу на ріденьку калюжку випорожнень. Він міг кілька годин без упину говорити одне й те саме речення, час від часу змінюючи інтонацію. В такі години я волів, щоб ця металева штука врешті зварила мій мозок та припинила все це лайно. Але цей недогарбуз ні в біса не хотів мене прикінчити. Якби ще знати, котрого з чортів вони вирішили чекати 15 тижнів, аби покінчити зі мною. Мабуть, найстаршого, який на теплий час їздив до своїх пасій ближче до моря.

Цей стариган все частіше жалівся на те, що я з ним не розмовляю. Інколи навіть скиглив своїм хриплим, тютюновим скреготом, щоб я йому теж щось розповів. Нікчема. Дурний нікчема. Цікаво, йому взагалі сказали, кого всадовили поряд, чи розраховували, що я сам зможу йому розповісти з цією мізкоглушкою над вухами. Навіть рота я не міг відкрити, бо щойно розтуляв зуби, вони починали цокотіти з такою силою, що одного разу ледь не роздробили один одного. А пил від них був такий огидний, прослизав всюди, куди міг, і декуди, куди, здавалося б, не міг.

Навіть з напівзакритими шоломом очима я намагався шукати якісь зміни в оточенні. Було помітно, що тюремщики до чогось готуються. Вони стали частіше проходити нашим з Ґреґом — так звали старого, Ґреґ Рукомийник — коридором, про щось говорили, але я вчував лиш нерозбірливі крики та бурмотіння, навіть коли вони стояли під нашими ґратами.

Невисокий, та й не надто стрункий охоронець Рей Діп закарбував собі над ліктем портрет його красуні-дружини. Його плече і без того було не надто худе, а з нею і зовсім шматком сала зробилося. Іще при прибутті сюди я помітив в нього трикутник з Триоком на шиї. Побожний недоумок. Якби не було на мені цієї залізяки, я б глянув, до кого він благав про спасіння.

Цей Рей був тут не найважливішою, але все ж важливою курдулею. Хвостом повзав за начальником та канцлером, догоджав цим дядькам, так і вийшов в замки вишів. Він полюбляв проходити повз в'язнів, дивитись на них так, ніби насправді він вдвічі вищий за нас, а не навпаки, і розмовляти. Розповідав, які ми недолюди, нікчеми, як важко нам доведеться по той бік гельйотини і в яких червів та личинок нас по смерті перенесе Сердо. Він не знає, що таке Сердо, не міг знати з його до овоча подібними мізками та недолугим серцем. Нас у хробаків? Хе, цікаво, що приготувало Сердо дуполизaм. І це не метафора.

У Рея Діпа звісно був напарник. Який же він вояка без напарника, якого всі сташились. Типова парочка — коротун-дуполиз і кретин-верзило. Такий громадний, ніби і зовсім не людина, а велетень-недоросток. Дурний, як колода. Його особисті репліки можна перелічити на пальцях однієї руки. «Я — Неллі Однаг», «Він — Рей Діп», «Ти — труп» і кілька примітивних лайок, як от «дідя», «яхть», «нахть» і наскладніша — «їндянта-дянта». Останню він сам придумав після того, як мовчки просидів перед сусідньою камерою кілька годин, а потім день чи два окрім неї з його уст нічого не злітало, попри навіть накази Діпа.

Цей верзило всюди ходив із величесною палицею, набитою кілками. Очевидно, він сам їх туди і вбив і я ніскільки не здивуюсь, якщо робив він це рукою чи лобом. Зовні він нагадував того страшка, створеного Франком Єнштейном у західних провінціях. Весь пошрамований, прямокутна голова, пряма коротка стрижка та ніс, який лиш ледь-ледь виступав вперед, бо виріс мало не вертикальним. Очі Неллі всадовились глибоко в темряві очниць, схованих під ріденькими горизонтальнми бровами. Вуха так притислись до голови, ніби їх туди кувалдою вбивали, і такий самий лоб.

Ніби нині, пам'ятаю, як ці два підміхурника вломились в матінкову хатинку. Двері розлетілись на друзки, одна з завіс надірвалась і ледь трималась на рамі. Матінка, яка тоді шила собі нову сукню, скочила з-за столу з пронизливим вереском, від якого аж надто важко було не прокинутись. Ці помилки природи витисли їй півдуха під горло. Поки стаховисько тримало матінку, коротун з надважливим видом вельможі підійшов до мене і мовив:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше