Сердо. Книга ІІ. Куін-К'ю

Страта

Двері в’язниці, яку близько півсотні років тому іменували Хряжею, зачинились. Неллі, тепер не настільки веселий, а більше цілеспрямований, потяг мене вниз кам’яними сходами. Вони ішли вздовж стіни і були десь метрів десять в висоту. Не круті і не пологі.

Внизу уже була вишикувана колона зі смертників. Їх було близько двох десятків, але всі стояли в черзі на шибеницю. Біля багаття не було нікого.

Саме до багаття і повів мене кретин. Там уже чекали Рей Діп, канцлер та двоє охоронців, менших, та явно не розумніших за Неллі. Коли ми підійшли, Рей широко всміхнувся.

— Бажаєте їй життя, пане Німбо? — запитав він, поблискуючи очима на той бік майдану, де був мій будинок. Я знову не відповів нічого. Не хотів. Анітрошечки не хотів.

— Вважатимемо це за згоду? — він глянув на канцлера, розводячи руками. Той кивнув. Я не знав імені цього виродка, але в нього було обличчя змія. Вузькі очі, тонкі губи, довга худа шия. Хоча через ріденькі вусики скоріше походило на пичку щура.

Хай буде свято.

Два вартових повели мене до вогнища. Пішов дощ. Я чув як його важкі краплі тарабанять по шолому. Цей звук. Він заспокоював. Вгамовував серце та те, що лишилось від мізків.

Вони звели мене по сходах та на кілька секунд зняли кайдани, щоб зачепити їх з того боку стовпа. Я вже вирішив, що це їх помилка. Але поки один перевішував окови, інший так щільно охопив мої руки своїми шкіряними рукавицями, що про втечу годі було й думати.

А дощ усе стукав, ніби ковтав мої думки, ніби запевняв, що все буде гаразд. Він ніс супокій, а його шум зрештою злився у щось схоже на спів, але дуже віддалено. Він поглинав мене. За цим співом не було чути нічого, навіть переліку таких фарбованих наклепів, голосно перелічуваних Реєм Діпом. Тепер були тільки я та дощ.

На мить в мене виникла думка, що через зливу, до якої все йшло, мене спалити не зможуть. Але тоді згадав, що ці дрова просякнуті сердовою палайводою. Така чорна, в’язка жижа, що текла під землями і горіла навіть у воді. І було її тут до біса.

Я стояв похиливши голову і дивився на дрібненькі калюжки, які виростали в мене під ногами. Споглядав, як краплі дощу вдаряються об металеву площадку, на які було споруджено вогнище.

Хвилину чи годину вони промовляли свої звинувачення — я не втямив. Довго чи швидко — теж. Але раптом у бої дощу я вчув той самий цокіт, який так лунко відбивався від стін будинків, які стояли навколо круглого майдану. Найгучніша луна ішла від собору та тюрми. Цокіт, як у Храмі, але не одного кроку. Це був цокіт тисячі кроків.

 

***

 

 

Від «Хроніки» його відволік не сторонній, але несподіваний звук. Тихі та дещо швидші кроки лунали з іншого боку центральної колони. Вони були, як його, і так само чітко відбивались луною від шаф та стелі, на мить змовкали та відновлялись знову. Але вони були тихіші, отже щоб не порушувати канон, їх власник мав іти дещо швидше.

Кроки з-за колони можна було прийняти за кроки молодої жіночки, яка поспішала. Але він завчасно знав, що лиш одна людина може бути у Храмі. Підвівши голову так, що деякі локони зблиснули ще яскравіше, він затримав погляд на колоні, бажаючи якнайшвидше побачити, з якого боку вийде другий.

Тихі кроки на хвилю стихли. Після цього цікавість першого іще більше зросла.

Зліва від центральної колони з’явився хлопчик років дванадцяти. Його волосся просто сяяло на фоні темних полиць. Він був одягнений у льняну сорочку на випуск та короткі тоненькі штанці трохи нижче коліна. На ногах мав такі самі камінням підбиті чобітки. В руках хлопчик тримав маленьку книжку, сторінок на п’ятдесят в товщину.

— Ти заснув? — з якоюсь легкістю у голосі спитав старший.

— Так, виррішив тррошки подррімати, — малий всміхнувся, почувши таку легкість в голосі старшого. Почекавши, він обережно спитав: — Я заважатиму, якщо сяду порряд?

— Звісно ні, Лью, — чоловік всміхнувся. Звичка його брата старанно вимовляти «р» в кожному слові, притискаючи язик до верхніх зубів, здавалась його дещо кумедною. Старший хотів ще щось сказати, але Лью його випередив.

— Не зви мене так! — хлопчик трохи звів брови. — Лью схоже на П’ю, а я не п’ю! Я ж не зву тебе… — на цьому слові він запнувся, підбираючи образу до слова Меллор, — Я ж не зву тебе кррейда!?

Меллор розсміявся.

— Чому крейда, Льюісе? — він сам це розумів, але хотів послухати пояснення малого.

— Дуррко! Бо скоррочено Мел, а мел — це кррейда по-маслянськи, — хлопчик підійшов і сів біля брата на підлогу, підібравши коліна до грудей та вклавши на них книжку.

— Ти взяв «Безтямні пророцтва»? — такий вибір здивував Мела.

— Так, там є цікаве прро Дві Битви, — шукаючи сторінку відповів Лью, він продовжив думку з таким розумним та серйозним обличчям, що Мел мимоволі хихикнув, — Я знаходжу вельми цікавим викорристання деррев’яних паличок для керрування чаррами.

— А що ти думаєш щодо доґрових духів? — спитав старший.

По паузі Льюіс відповів.

— Якась дурня! Доґррові духи, що виверргають з себе інших доґррових духів-убивць? Хоча, як на казку, не так і погано, — цю оцінку він мовив тоном престижного критика, і цим ще більше розвеселив Мела.

— Єдина цікава річ, як на мене, це те, що обидві битви закінчились одночасно, але через бар’єри між чаклунами та «звичайними людьми», як їх назвали, ніяк не торкаються одна одної, — він говорив досить серйозно, але побачивши повернуте до нього обличчя братика, знову всміхнувся.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше