Сердо. Книга ІІ. Куін-К'ю

Воз'єднання

Дук-дік-кі-дук! Дік-кі-дук!Дік-кі-дук!

(дудух-дудух, дудух-дудух)

 

Дук-дік-кі-дук! Дік-кі-дук!Дік-кі-дук!

(дудух-дудух, дудух-дуд…)

 

Так, дійсно, була мить, коли мною оволодів страх. Я злякався того, що Мелове серце спинилось. Я злякався, що тепер нікому буде рятувати матусю. Ці баньдюки зроблять із неї служницю. Вони боялись Мела, але, його мовою: «Коли не стане Мела, то і матінка наша свята гніздом стане!». І казав він це з такою жалобою та люттю, що бажання знати, хто такі «гнізда» відпадало одразу. Хоча й не надовго.

Я побачив, як братове волосся швидко посіріло та майже вмить вигоріло геть.

Я тоді відчув, як мимовільна сльоза збігла щокою. Сльоза, про яку ніхто не знав, вона просто збігла – от і все. Збігла, але не впала, бо десь близ підборіддя застигла солоним кришталиком. Застигла тепер уже надовго.

 

Дук-дік-кі-дук! Дік-кі-дук!Дік-кі-дук!

Дук-дік-кі-дук! Дік-кі-дукі! Дік-кі-дук!

Дук-кі-дік-ку-дік-кі-дукі!

Дік-кі-дук-кі-дік-кі-дук!

(ДУХ!)

 

Я почував, що у краплях дощу ще досі щось є. Щось, потужністю до глузду рівне.

 

Дук-кі-дік-кі-рі!

 

Якби я бачив у житті щось красивіше, я б ще тоді вмер од серцехвату.

Краплини дощу повільно летіли додолу, блимаючи у мої очах блакиттю. Як кліпну, то вони знову швидко, а візьмешся придивлятись – і вповільнюються, і мало не спиняються прямо в повітрі. Такий собі зорепад на замовлення.

Тепер я розгледів дощові хвилі. Вони були наче Шляхи на небі – де більше вогнів, там і хвилі. Хвилі із холодної блакиті дощових крапель, їх крижаного блиску. Вони косо спадали навколо багаття, і навіть саме його полум’я осяяне було блакитними плямами дощу.

Це марево нагадало мені дерево на скелі. Раз на рік ми ходили туди з Мелом у день, коли звідти летіли світлячки. Ані я, ані Мел не знали, куди і навіщо.

— Куди це вони? — питав я.

— Гадки не маю, малий.

— А навіщо?

— Теж не знаю.

— Ну а чому?

Тоді він всміхався.

— Бо раді нас бачити! — і тріпав мене за волосся, не відводячи погляду від сяючого видива земних зорь.

Те ж було і зараз. Але за волосся тріпав мене не Мел, а прохолодний вітерець.

Вогники дощу линули вниз та, торкаючись калюж, розпливались у них блискучими барвами. Я бачив таке у сферах чаклунів, які проходили містом, але тоді вони були завислі у півпрозорій товщі кришталю чи скла, а тут вони розбризкувались вільними промінцями по всій калюжі.

Я знав, що зараз південь, але за хвилину, а може і менше, набігли такі хмари, що навколо стала чорнюща мла, яку освітлювали лиш зачаровані краплі.

 

Дук-кі-рі! Дік-кі-ру!

Дік-кі-ру-ку-цік-кі-рі!

(дух!)

 

***

Проминуло близько півгодини.

Хлопчик закрив «Безтямні пророцтва» та піднявся. Мел глянув на нього з-під шафи. 

— Куди ти? Вже ідеш?

— Так.

— І що мені тут без тебе робити?

Хлопчик хмуро звів брови, примружився та з серйозним видом оглянув Храм. Після чого констатував:

— Читай, — і повільно рушив до колони.

Мел знов хихикнув.

— Тобі там хоч не сумно? — поцікавився він.

— Ні, — подумавши відповів малий. — Той веселий хлопчик каже, що сум це надлишок думок.

Мел питально глянув на брата.

— Він просто не дає мені думати, — куточки його губ ледь піднялись. «Таке мале, а таке майстерне» — подумав Меллор. А після мовив:

— Ну тоді не сумуй, — широко всміхнувся.

— Не буду, крейдо, — знов серйозно, ледь обернувши голову, щоб видно було лиш куточок вій.

Цокіт Льюіса за хвилину затих. Глибокий протяжний вдих сколихнув крихти пилу, що зблискували на білому віконному світлі. За хвильку Мел знову полинув у «Хроніки Хряжі», які відтепер і до самого кінця були писані широким, невмілим почерком, в якому літери та слова, які з них складались, жили нібито окремими життями.

 

*****

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше