Серед Всіх Тіней... (Продовження)

На станції Івана зустріли як героя. Він врятував товаришів від загибелі. Але, директор станції — Ральф Вайнер оголосив всім догану. Як з'ясувалося, через збій навігаційних приладів вони потрапили до іншого кратеру, більш того — у заборонену зону. Раніше тут уже загинули два екіпажі. Іноді цей район нічим не відрізнявся від інших — і дрони, і розвідувальні команди спокійно проходили тут без всіляких інцидентів. Але, бувало таке, що прилади реєстрували різкий сплеск магнітного поля, і навігаційні прилади просто виходили з ладу. Люди впадали у незрозумілий стан запаморочення, ейфорії, безтями. Одні починали несамовито плясати, інші розгойдуватися на місці та співати, а хтось просто застигав у трансі на три-чотири години. І не всі після цього могли прийти до тями. Деякі залишилися божевільними на решту свого життя, не перестаючи танцювати або співати, а хтось взагалі був "відсутній" у реальному світі, тихо сидячі на одному місці та дивлячись в одну точку. Цього разу всіх вдалося повернути до тями…

Три дні всі троє відсиділи у карцері, відбуваючи покарання за "самоволку", хоча в тому, що ровер збився з курсу, була не їхня провина, а андроїда-пілота та комп'ютерного навігатора, які йшли за хибними координатами.

Івана направили на бесіду зі станційним лікарем-психіатром.

— Вероніка Перес-Рівера, станційний лікар-психолог, — з цими словами красива, охайна жінка протягнула Івану свою вузьку руку із довгими пальцями. Іван із захопленням дивився на її розкішне чорне волосся, смагляву шкіру, правильний овал обличчя з тонким орлиним носом, темно-карі очі з мигладелевидним розрізом.

— Я би хотіла почути від вас, що ви бачили та відчували, поки перебували у стані безтями, — сказала Вероніка. — І попрошу на мене не витріщатися так, ніби я шматок шоколадного тортика, який вам дуже кортить зараз з'їсти!

Іван засміявся, та поспішно вибачився перед жінкою.

— Вибачте, просто не зміг встояти перед такою красою та чарівністю… — винувато промовив він.

— Вибачте, я на роботі, — жорстко відповіла Вероніка, її посмішка миттєво згасла,  і вона сердито подивилася на Івана. — Залицятися до мене будете після закінчення робочого часу. І те лише в тому випадку, якщо я вам це дозволю, — додала вона і знову посміхнулася.

Іван зітхнув, відвівши очі та розповів усе, як було, усе що він чув та бачив. Вероніка слухала уважно, не перериваючи, час від часу вона робила якісь помітки у себе на планшеті.

— Це все, що я можу розповісти, або пам'ятаю, — сказав Іван та втомлено впав на спинку свого крісла.

Вероніка дивилася на Івана зі стривоженим виразом обличчя. Як на божевільного, може й не буйного, але такого, що викликає побоювання.

— В це важко повірити. Але ті, хто був тоді з вами. розповідали про схожі галюцинації. Я в розгубленості. Троє людей не можуть марити та бачити одне й те саме одночасно! Це суперечить усім науковим даним. Хіба що це було навіювання за допомогою гіпнозу. Проте, я підозрюю, що ви не маєте гіпнотичних здібностей…

— Навпаки, я не піддаюся гіпнотичному впливу, — сказав Іван. — Багато разів у моєму дитинстві ворожки на вокзалі намагалися мене загіпнозувати, і їм це не вдалося! Мене намагалися лікувати від заїкання у дитинстві за допомогою гіпнозу — і лікар не зміг мене ввести у стан трансу!

— Це все пояснює, — сказала Вероніка. —  Але я не можу зрозуміти одного. Ви всі — з Європи. Східної, західної або південної — жоден з вас не знає про цей обряд. Іш-Чель — це лунарна богиня майя. Моя мати належала до цього народу. Мій батько був лікарем, і вона закохалася у нього та поїхала із ним зі свого селища. Мій дід був шаманом і знав багато легенд нашого народу. Ви не могли знати того, що ви побачили. Цей обряд відбувається високо у горах раз у десять років на честь Матері — Веселки. Дівчата ретельно готуються до нього протягом року і потім здійснюють довгу подорож до храму богині. Моя мати теж здійснила таку подорож. Це було найяскравішою подією у її житті. Сьогодні рівно сорок років від її подорожі. Ви якимось чином побачили священний обряд на горі Веселки у штаті Юкатан, про яку знають лише кілька сотень людей. Як таке може бути?

— В мене немає відповіді, — Іван розвів руками. — Але, я гадаю нам треба об'єднати наші зусилля, щоб знайти відповідь на це питання. Я пропоную зібрати експедицію та  дослідити цей об'єкт разом…

***

Коли Iван повернувся до своєї кімнати, у вітальні сидів непроханий візитер. Вдягнений у сірий комбінезон, схожий за кроєм на діловий костюм, який носили у офісах півстоліття тому, лише краватки бракувало.  Зовнішність чоловіка нічим не примітна — коротка стрижка чорно-сивого волосся, звичайне обличчя без виразних рис, з яким можна просто сховатися в будь-якому натовпі. У руках він стискав портфель — мабуть, антикварний, чи зроблений на замовлення. Напевно, і папірці в нього там лежать. Разом із зброєю.

— Вибачте за вторгнення до вашого помешкання, та непроханий візит, — сказав чоловік. — Але, нам треба поговорити без свідків, та у в спокійній обставині. Присаджуйтесь!

Іван сів на диван, прийнявши розслаблену позу, щоб подратувати непрошеного гостя.

— Окей, чого це ви до мене припхалися? З якою метою? Я втомився та хочу відпочити. Тому говоріть швидко, та вимітайтеся!

Обличчя гості витягнулося, бо такого нахабства він не чекав. Але обличчя не втратило "ділового" виразу.

— Я забув представитися, тому перепрошую! Я Мевлют Дерагазі, агент Корпорації. Мій обов'язок — просто спостерігати, щоб все відбувалося як слід. Щоб правила виконувалися, а люди працювали сумлінно та з задоволенням. Ваше керівництво трохи перегнуло палицю. Бо така політика: якщо хтось у групі накосячив, то покарання несе вся група. А якщо винуватець загинув, то питати будуть з тих, хто залишився живими.

— Це неправильно! Це було через те що схибили прилади! — заперечив Іван.

— Я знаю. Але нічого не можу вдіяти. Бо такі правила. Така політика корпорації! Власне, чому я тут? Я хотів вас востаннє попередити. Більше не суйтеся у той проклятий район, Зрозуміли?  Ні під яким виглядом. Ми більше не хочемо втрачати своє майно та марнувати людські життя. Для нас цінний кожен робітник. Першого разу ви порушили правила через незнання. Другий раз це буде вже свідоме порушення. А таке наше керівництво не пробачає. Ви будете звільнені, та з вас стягнуть компенсацію за збитки. Звісно, контракт  теж буде розірвано без можливості його поновити. З цим я відкланяюся, та піду. Не забувайте про наше попередження, пане!