Сережки зi смарагдами

03. Цапиха

  Вдома Вустя довго шукала ту кляту сережку. Вже й першi пiвнi проспiвали, вже й свiтати почало, Василь почав на лiжку вовтузитись, а сережка не знаходилась.
- Доброго ранку, жiнко! В хатi смердить. Чому всю нiч з каганцем бiгала? Не могла свiтанку дочекатися?
- Рiч одну шукаю. Оленка у Василини залишилась. Може вона допоможе нам, - Вустя притулилась до чоловiка. Її плечi здригалися. Сльози намочили йому сорочку.
- То пiшов я до роботи, - нiчого не розпитував про доньку, не цiкавився, що то за рiч, яку загубила Вустя - бо не можна. Тiльки тодi знахарка допоможе, коли якнайменше людей про це знатиме.
 Знайшла сережку в тайнику у Меланки, найменшої доньки. Лежала в картоннiй скриньцi разом з уламками скла i мiдною монетою, яку кум подарував.
 Летiла до Василини, мов на крилах. З'явилася надiя. Дасть Бог, все буде добре. Але, як було, так добре вже нiколи не буде.
 Василина з Оленкою всю нiч просидiли на лавi пiд хатою. Сестра щось собi пiд нiс бурмотiла, а Оленка, як i ранiше, дивилася в нiкуди.
 - Доброго ранку, любi мої! - Вустя поцiлувала Василину, обняла доньку. Сама собi дивувалась. Нiколи до рiдних нiжностi не виявляла. Вiддала сережку. Василина довго роздивлялась прикрасу, щось тихенько їй нашiптувала. Вустя взяла донечку за руку. Почало коїтися незвичайне. Вона стала споглядати свiт очима Оленки. Вустя з донькою дивилися в одному напрямку. Там вони бачили Iвана. Вiн на Вустю не ображався. Зникли синцi. Iвану було добре. От тiльки вони з Оленкою не могли говорити. Дихали, ворушили руками i ногами, а слова з рота не виходили. Щось їх не пускало. Десь заспiвав пiвень. Вустя, наче прокинулася пiсля сну.
- Як тобi, сестро? 
- Iвана бачила доньчиними очима.
- Чому мовчала i нiчого не казала?
- Так... зацiпило.
- Чекайте на мене. Зараз прийду, - Василина пiшла до хати. Винесла нову бiлу хустку. Склала її вчетверо. Посерединi поклала сережки. При вранiшньому сонцi прикраси блищали неймовiрним казковим сяйвом. Смарагди нагадували молоду зелень, тiльки травичка збирала сонячне прoмiння, а камiнцi розсипали його у просторi.
 Василина знову почала щось шепотiти. Вустя кудись провалилася i знову побачила Iвана.
- То я пiду. Пора. На мене чекають, - Iван повернувся спиною i розчинився в повiтрi. Вустi здалося, що вона заблукала, не могла знайти шлях, потiм ненадовго заснула i прокинулась в туманi. 
- Так швидко розсiявся туман. Вперше подiбне бачу. Сонце неймовiрно яскраве. Нiколи такого не було.  
- То добре, що яскраве. Що там Iван?
- Пiшов Iван.
- Пiшов Iван, - тихесенько повторила Оленка.
 Василина продовжувала щось шепотiти над прикрасою. Вустя тримала Оленку за руку. Вони летiли вдвох над селом, над лiсом, рiчкою. Вустя вiдчувала, що Оленка повертається до свiту живих. Вона знову буде такою, якою була ранiше. Прокинулася пiд бубнiння Василини. Сонце свiтило неймовiрно яскраво, повiтря дивувало прозорiстю i чистотою. На душi легко, наче нiчого страшного i не вiдбулося. А було ж...
- Мамо, як ви? Не боязно лiтати? 
- Нi, донечко. А тобi?
- Менi було легко i приємно...
- Ну ось. На одну бiду поменшало, - сказала Василина.
- Дякую тобi, сестричко! Дякую тобi, рiдненька! - заторохтiла Вустя.
- Почекай дякувати. Треба бути пильною, щоб не повернулося. Не нагадуйте їй про Iвана. Обидвi про нього забудьте. Повертайтеся, дiвчата, додому. Важко менi. Погано менi...
- Може тобi Одарку прислати, щоб допомогала? Нехай якийсь тиждень поживе тут?
- Так. Нехай приходить.
 Плакав як дитина Василь, почувши мову Оленчину. Зрадiв, бо думав, що бiди позаду. Дiзнавшись про вагiтнiсть, замислився. Щось треба було робити, люди не простять доньцi байстрюка.
- Коли, Вусте, народжуватиме Оленка?
- На Спаса.
- Вiд кого дитина? Щось я не помiчав коло двору женихiв... За малою Оленка дивилася. Господарства не цуралася. Хто цей мерзотник?
- Не каже. Може забула.
- Слухай мене, Вусте. Ти ще молода i гарна.
- Тю. До чого це?
- Влiтку з подушкою ходитимеш. Кожного дня! Не забувай! А як Оленка дитинку народить, скажемо, що наша. Донечка нехай на люди носа не показує. Рушники вишиватиме. То найкраще у неї виходить. Людям скажемо, що занедужала. 
- Дякую, Господи, що дав менi путнього чоловiка! - пiшла Вустя до iкони, встала на колiна i почала бити поклони та прощення просити. Дивувався Василь. Змiнилася Вустя. Куди й подiвся крутий норов. Може воно на й краще.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше