04. Цапиха

 Цапiвка - це мiсцина, що вiдокремлена вiд основної частини села вузенькою рiчечкою Вужихою. Свою назву крайок отримав вiд Цапа, бо вiн був мiсцевим багатiєм. Бiльшiсть земель, що простягалися вiд Цапiвки до лiсу, належали йому. Iнодi рiчка пересихала, тодi мешканцi Цапiвки швидко добиралися до центру села i вирiшували свої справи. А бувало, що Вужиха навеснi так розливалася, що вода приходила на подвiр'я селян i заливала їм городи. Можливо через те, що час вiд часу мешканцi цього куточка були iзольованi, вони трохи вiдрiзнялися вiд iнших селян. 
 Зазвичай рiчка має постiйну назву. Вужиха називалася по-рiзному. Коли рiчку заселяли вужi, вона так i залишалася Вужихою. А бувало так, що вужi зникали, i рiчка кишiла жабами. Тодi вона отримувала назву Жаб'яча. Коли висихала, ставала Сухою, коли заливала все навколо - Мокрою.
 Ще однiєю цiкавою особливiстю вирiзнялись мешканцi Цапiвки: слово балакати у них мало широкий змiст, воно означало говорити, розповiдати, казати. Звук Л завжди був м'яким. Розмовляли дуже швидко. Односельцi їх розумiли, а приїжджi лише дивувалися.
 Якби ви пройшлись ввечерi цим куточком, то мали почути приблизно таке.
- Яка ж ти льовка, моя лястiвочко!
- Що ти балякаєш? Не льоскочися. Треба додому, скоро злiва почнеться...
- Наталько! Завтра сiно склядати!
Та найголовнiшою особливiсю була влада Цапихи. Цапихи змiнювались. Однi народжувались, iншi помирали. Влада ж на крайку трималася лише одного роду. Цапиху слухалися не тiльки тому, що боялись, а й тому, що була найрозумнiшою.
 На Спаса вже не молода Цапиха народила хлопчика. У трiйки сестричок з'явився братик. Назвали Гнатом. Насправдi Гната народила Оленка. Але про це знали тiльки Василь, Вустя, Василина i сама Оленка. 

  1918 рiк
 Навеснi Василина занедужала. Прохала Оленку перейти до неї. Гнатика погодилася доглядати Одарка - середня сестра. А кiзка Зорька вже давно стала для хлопчика годувальницею. Не подобалось йому Оленчине молоко. Змалку характер проявляв
 Напередоднi Трiйцi Василина померла. Свою силу i знання Оленцi передала. Лишила їй сережки смарагдовi. Заборонила їх дарувати чи продавати. Велiла передати сережки доньцi, в якої серце буде таким же добрим, як у Оленки.
- Тiткo Василино, не хочу я замiж. I байстрят не буду народжувати! Можливо, ви мали на увазi племiнниць, майбутнiх донечок Одарки i Меланки?  
- Не буду повторювати. Важко говорити. Сережки мають надзвичайну силу. Побалакай з ними тихесенько в скрутну годину, вони тобi пiдсказку знайдуть. Боронь Боже, попадуть в лихi руки! Горя не оберешся! - сказала сердито i заснула. Оленка була впевнена: не народжуватиме вона бiльше. Та й тiтка казала, що Оленка замiж не йтиме. Марить Василина.
- Повинна тобi дещо розповiсти. Наш дiд бабусиного брата ненавмисне вбив. Коли бабусю ясирку у туркiв вiдiбрали, дiдусь з товаришем трофеї дiлив. Ясирка одна, а козакiв двоє. От i вирiшили вони: одному дiвка, а другому коштовностi. Благала бабуся, щоб сережки їй повернули, та не розумiли козаки чужої мови. Був у дiда сон вiщий. Наступного дня, що наснилося, те й збулося. Зарубав хлопця малого, той сестру прийшов рятувати... Великий викуп вiддав потiм за цi сережки. Бережи їх... Дай менi свою руку... Прощай. За мною вже прийшли.
 Дивилася Оленка i дивувалася. Бабуся Дарина в темно зеленому платтi пiдiйшла до тiтки Василини, допомогла їй пiднятися. Тiтка була в довгiй вишитiй сорочцi. Живими здавалися вишитi маки на нiй. Одяг прабабусi виблискував золотими стьожечками, а Василинин майорiв червоним. Красиво йшли вони в останню путь. Десь в далинi чекали на них покiйнi родичi, знайомi й незнайомi. Бачила вона й Iвана. Що з того? То iнший свiт. Живим живе, а мертвим мертве.