Сережки зi смарагдами

05. Цапиха

  1924 рiк

 Трiйка дiток прикрашали охайне подвiр'я Цапихи: один хлопчик i двi дiвчинки.  Дiти були майже одного зросту. Ось вони грушi збирають, щоб у пiч покласти сушити для смачного узвару, а ось уже гармидер зчинили: тими ж грушами кидаються. 
- Припинiть негайно! - це бабуся суворим  окликом зупиняє безлад. Цапиха вже стара, вже треба збиратися йти до сестер, чоловiка, батькiв, але ж i Оленку з дiточками вона не покине. Слабка донечка. Якби не отi сережки, давно б її серед живих не було. 
  Йшла одного разу Оленка з ярмарку. Щаслива i задоволена. Вишиванки вдало спродала. На отриманi грошi Гнатиковi новий одяг придбала, смаколики рiзнi. Щоб скоротити шлях, пiшла через лiс. Не вовка чи ведмедя скаженого там зустрiла. Людей звичайних. Тiльки звичайних наполовину. Бандити ховалися в лiсi. Посмiялися вони зi слабкої жiнки. Згвалтували, побили i винесли безпритомну на шлях. Вранцi наступного дня побачив її сердешну чоловiк мiсцевий. На конях до мiста прямував. Ледве впiзнав Оленку. Привiз до Цапихиного двору, висадив пiд парканом та й поїхав далi у своїх справах. Виходила донечку. Тiло врятувала, а розум - нi. Знову замовкла нещасна. Майже нiхто не пiдтримав Вустю у бiдi. Цуралися їхнього двору. Смiялися з нiмої Оленки. Вустя себе картала через те, що сталося. Це ж вона тiльки подумала, що треба сережки продати, i отака бiда прийшла. Через скруту забула, що турецькi сережки вже одного разу врятували Оленку.
  Не було б щастя, якби не нещастя. Завагiтнiла донечка. Народила дiвчаток - Антонiну i Раїсу, схожих одна на одну, як двi краплi води. Пiсля пологiв почала розмовляти, ще й користь людям приносити. Спочатку один чоловiк сказав, що пicля випадкової зустрiчi з Оленкою домашнi справи пiшли на лад. Потiм сусiд кульгавий дивувався з того, що болiти перестало пiсля Оленки. Привiталася сусiдка, розпитала про сiм'ю, дiтей, а потiм сказала, що не болiтиме бiльше нога. Так i сталось. 
  Повернулась повага до цапiвського роду. Слава про знахарку рознеслась швидко. Допомагала бiльше порадою, бо зараннi знала, хто з якою бiдою до неї iде. Настої з цiлющих трав готувала. Iнодi розповiдала, як самим заварювати трави. Тiльки треба було, щоб тiєї рослини її рука торкнулася. Iнакше не дiяло. Снопики любистку, череди, ромашки, василькiв сушилися усюди - у хатi i надворi, наповнюючи цiлющим запахом все навкруги. Багатьом Oленка вiдмовляла. Радила йти до церкви. А де та церква? Зруйнували храми. Спалили в громадянську вiйну i їхнiй будинок. Жили у Василининiй хатi. Та нi в яке порiвняння не йде втрата майна з втратою вiри. Бiдкалася Оленка з цього приводу, бо знала, всi напастi через те що в серцях людей все менше й менше мiсця для совiстi лишалось.
  Де бiднiсть, там i хвороби. Вiдчувала Оленка наближення мору. Бiгала вздовж рiчки, бубнiла щось собi пiд нic. Iншим разом сказали б, що сказилася, та тепер навiть думки не виникало щось погане про знахарку говорити. Знали, вiд чогось лихого вона крайок оберiгає i бiду не впустить. Так i ставалося. Чума, вiспа, тиф приходили в село саме тодi, коли Вужиха розливалася. А от холера в 1924 роцi накоїла бiди. Не минула жодної хати.
   Розтопила пiч Оленка. Напекла паляниць. Обмила матiр i дiтей, а потiм сама скупалася. Наносила в хату з десяток вiдер води. Замкнула дверi зовнi i наказала матерi з хати нiде не виходити. Курей випустила. Нехай буде, що буде. Питимуть воду з рiчки. Та навряд живими залишаться. Про дiтей треба дбати. Взяла козу i подалася з дiтьми до лiсу. Далеко зайшла. Збудувала халабуду. А як закiнчилася домашня їжа, перейшли на гриби та ягоди. 
  Поверталися, коли замерзла Вужиха. Серце болiло за матiр. Та на диво знайшла її живою i здоровою.
- Простiть мене, мамо, що я так з вами вчинила. Нiчого лiпшого на думку не прийшло.
- Все добре, донечко, рiднi мої внучатка! Ми залишилися живi. А це найголовнiше.
- Повз нашого двору небiжчикiв несли. Багато померло?
- Якби не молитви, то i я б не витримала. Не вiд хольери, а вiд смутку i хвилювань пiшла б за ними. Треба, доню, жити. Ходiмо поратися. Зберемо i спалимо сухе листя. Кажуть, що та напасть диму i сажi боїться.
- I зими.
- I нашої кози, - своє  слово вставив Гнатик. Замурзанi сестрички вже гасали по xатi, дражнили брата, i тiльки мамина добра посмiшка заспокоювала дiток.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше