Сережки зi смарагдами

03. Райська яблунька

 Травень 1933 року

 Начебто й не треба було боятися Вустi голодної cмертi, та вона клята наближалася до неї. Стане в кутку проти лiжка i стоїть. Висока така - пiд два метри. Головою стелю пiдпирає. Просила Оленку, щоб хоч щось дома залишала з того, чим люди вiддячують за порятунок, за нелегку її роботу,  так нi - прокинеться вдосвiта i по дворах. Кому iз родин найгiрше - там найбiльшу частку заробленого i залишає. 
 Особливо тяжко було навеснi. Люди до Оленки не приходили. Весна тридцять третього була схожа на осiнь. Не вiдчувалося радостi i надiї, не було пташиного щебету. Тiльки з лiсу iнодi чулося "ку-ку". Неначе зозуля нагадувала про вiк короткий людський. 
 Рая i Тоня щоранку копали рогiз коло рiчки - солодкий та смачний. Гнатик рибу i жаб ловив. Навiть павукiв. До нитки прив'язував шматочок вишневої  смоли i опускав в нiрку, де ховався маленький хижак. Павук нападав на приманку i приклеювався до смоли так само, як комахи прилипали до павутини. Смакували смаженими нiжками i животиками. Самi дiти були схожi на тих павукiв: животи великi, а нiжки i ручки тоненькi, недолугi. Вустя їх так i називала - павучата.

 Клавдiя Георгiївна не приїздила. Не було потреби. Синочок одужав i  ходити почав. Микиту Терентiйовича у посадi понизили. Першим секретарем райкома партiї з початку цього року працював. Мешкали в колишньому будинку зовицi, сестри покiйного Василя. Знала в тому дворi Вустя всi ходи i виходи. От i вирiшила просити помочi у Клавдiї Георгiївни. Встала вдосвiта i пiшла до райцентру. Шлях не близький, та думки про голодних павучат та Оленку, яка ось-ось упаде вiд безсилля, пiдтримували в подорожi i надавали сил. Дорогою зайшла до Одарки. Онучата, як мухи, облiпили бабусю - скучили. Охайнi i доглянутi дiтки. Гарна мати Одарка. I зять непоганий, дарма, що сирота. 
- Коли мама вдома буде?
- Аж увечерi, - вiдповiла найменшенькa. 
- А татко? 
- Ще пiзнiше. Наш татко тракторист, - з гордiстю сказала найменшенька i мiцно притулилася до бабусi.
- Меланка також на фермi?
- Так, з мамою разом. 
- Вусте, - звернулась до найстаршої онучки, - ну що, не збирається вас Меланка покидати? Немає залицяльникa?
- Нема, бабусю. Нехай з нами живе. Ми любимо тiтоньку.
 Засмутилася старенька. Давно пора Меланцi замiж. Вже двадцять другий рiк пiшов...
 Таки дiйшла вона до знайомого будинку. Був полудень. Сонце стояло високо. Радiсть охопила Вустю, бо живу людину побачила по той бiк паркану. Отже, великий шлях пройшла не даремно. 
  На подвiр'ї поралась Клавдiя Георгiївна. Худа, одягнена в простий одяг. Вустя не одразу й впiзнала її.
- Хазяйко! Можна вас на хвильку? - погукала слабким голосом, та Клавдiя почула. 
- Iдiть, куди йшли, - вiдповiла i зайшла до хати.
- Отакої - видихнула повiтря знесилена стара i втратила свiдомicть. Скiльки вона лежала пiд хвiрткою - невiдомо. Таких, що помирали в кожному кутку України, було багато. Вiд голодної смертi не сховатися i не втекти. 
- Що це таке? - Микита Терентiйович розгнiвано звернувся до дружини. Вона вийшла йому назустрiч, почувши гарчання автомобiля. Вустя вже трохи отямилася, але пiднятися не могла.
- Вiзьми, - вона простягла Клавдiї двi золотi сережки з яскраво зеленими камiнцями, що своїм блиском заворожували,  дивували i затьмарювали розум.
- Яка краса! Дивовижно! Купую. Цiна? - Клавдiя знову наповнилася колишньою вродою. Одягла сережки i розсмiялася. Чоловiку було приємно бачити дружину веселою i щасливою. 
- Вам потрiбнi харчi? - тверезо оцiнив ситуацiю Микита Терентiйович. Вiн допомiг старенькiй пiдвестися. Завiв до хати. Господиня насипала мисочку гарячого супу. Старенька попросила води. Випила склянку рятувальної прохолоди i заснула, занурюючись худим тiлом в м'який стiлець. Отака старiсть. Нiчого з собою подiяти не могла. Сон був сильнiшим вiд неї. Десь хвилин за п'ять прокинулася. З апетитом посьорбала суп. Соромилась просити нiж, щоб порiзати шматок вареного м'яса, бо зуби давно закiнчились. Ковтала великими шматками. Подякувала i зiбралась додому.
- Бабусю, я вам торбинку склала. Тут консерви: м'яснi та рибнi. Двi хлiбини поклала. Сережки вашi дорогi. Ще кiлька разiв прийдете за продуктами. Ми вдячнi Оленцi за порятунок нашого Миколи. Вибачте, що не впiзнала. Тут скiльки жебракiв ходить - не знаєш, що у них на думцi, - виправдовувалась Клавдiя. Вже почала забувати, що син недавно iнвалiдом був. Отака вона пам'ять людська. Не подобається їй погане довго тримати. Вiдпускає i забуває.
  Щасливою поверталась додому Вустя. Дорога назад здавалася коротшою. От тiльки знову смерть була поряд. Йшла за нею, наступала на п'яти. Крок у крок. Як її кляту прогнати? Терпiти треба. Можливо передумає або загубиться в дорозi. Не вiдчувала Вустя слабкостi. Навпаки, сила вiд супу з'явилася. Ще здалеку побачила райську яблуню, що рожевим квiтом у променях вечiрнього сонця зустрiчала її. 
- Яка краса, - подумала Вустя i впала за кiлька крокiв вiд свого подвiр'я.
- Бабусенько, що з вами? - пiдбiгли онучки. Намагалися пiдняти стареньку, та сил було замало. Гнатик занiс бабусю до кiмнати. Поклав на лiжко. Забрав торбу у дiвчат, бо сестрички вже понадгризали паляницi. Не можна з голоду багато хлiба їсти. ...Кудись мати зникла. Може б бабусi допомогла. Де вона? Хоча б з нею все було гаразд. Думки бентежили пiдлiтка, та треба зосередитися на головному.
- Раю! Назбирай м'яти. Тоню, кип'яток готуй. Бабусю треба рятувати.
- Ой, братику, щось з мамою трапилося, - почув за мить. Переляканi cестрички ховалися за нього вiд рiдної матерi.
- Мамо, дивiться, кого я привела, - до хати ввiйшла Оленка. Здавалося, що вона когось тримає за руку. Та Iвана нiхто з дiтей не бачив. А Вустя бачила, хоча її очi були закритi.
- Iване, прости мене, - останнє, що намагалася вимовити Вустя. Голос був настiльки слабкий, що нiхто нiчого не почув. Бiльше бабуся не поверталась до свiдомостi. А поки була на межi -  мiж цим свiтом i iншим, намагалась зрозумiти, чому за нею прийшов Iван, а не чоловiк, мати, батько чи сестри. Куди вона мусить йти за Iваном?
- Що ж ви, мамо, накоїли? Чому Iвана замордували? Я й досi його кохаю. А вiн вибрав вас, - несамовито кричала Оленка. Вустя вже її не чула. А Оленка кричала, потiм вила, i з цим нелюдським виттям побiгла до лiсу. Дiвчата кинулись за нею, вона їх вiдштовхувала, шкiрилась i гарчала, як скажений собака. 
  Гнатик ледве заспокоїв переляканих сестричок. В неповнi шiстнадцять рокiв вiн став дорослим. Голод. Втрата двох найдорожчих людей. Вiдповiдальнiсть за сестричок. Все трималось на його плечах. Ще й зростом не вдався. Сестри давно наздогнали його. Тiльки вiн, хоч i куций, та  сильний i кремезний. А дiвчата тоненькi, вiд вiтру хиталися. 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше