Сережки зi смарагдами

04. Райська яблунька

 Так Клавдiя i не змогла знайти золоту середину мiж душевним спокоєм i навколишнiм благополуччям. Як одягла отi турецькi сережки, все знову пiшло шкереберть. Зустрiла в мiстi колишнього водiя i... Краще не згадувати. Для чого вiн їй? Повернулася додому - Микoлцi ноги вiдiбрало. Казала ж Оленка, за зраду людина несе вiдповiдальнiсть. Зрада подiбна до крадiжки. От тiльки вкрадене - совiсть, повернути неможливо. Скiльки зусиль i старань! Все даремно. 
 Дивнi вiдчуття їй ота маленька жiночка подарувала. Торкнеться було рукою - i лине Клавдiя у свiт спогадiв. Поверталася в давно забутi почуття i переживання. Тiльки минуле споглядалося iнакше, не так, як було насправдi. Нитками тяглися подiї. Замотувалися в клубочки. Майже не було таких, з яких майбутнє хотiлося б сплести. З клубочкiв  голки та колючки стирчали.
 Коли надвiр виходила - повiтрям надихатися не могла. Листя на деревах i трава набували смарагдового вiдтiнку, райськi яблучка перетворювалися в ошатнi рубiни. Сонце на аквамариновому небi здавалося великим бурштином. Лагiдно i нiжно пронизувало повiтря своїми променями, залишаючи навкруги крапельки тепла  Клавдiя пiдставляла долоньки, ловила коштовнe промiння i гралася з ним...
 Дванадцятирiчний Миколка тулився до старенької бабусi. Хотiлось пити. До колодязя рукою подати, але Миколка знову не мiг ходити, нiг не вiдчував. Добре, хоч яблунька рятувала вiд пекучого сонця.
 Дядько Кирило привiз їх з бабусею до Оленки i сказав, що вiднинi вони житимуть тут. Татко з мамою у вiдрядженнi. Коли повернуться - невiдомо. Господарiв вдома не було. Довелося чекати. 
 Першою до свого двору повернулася тiтка Оленка. Вона мала дивний i неохайний вигляд. Була худою i згорбленою, але рухалась швидко i впевнено.
- Нарештi, - звернулася вона до бабусi, - думала, що вже не дочекаюсь. Бабуся почала розв'язувати свiй вузлик i дicтала звiдти золотi прикраси - двi сережки з неймовiно ошатними зеленими камiнцями.
- Вiзьми, - простягла руку, що старече тремтiла. Смарагди в потрiсканiй долонi палахкотiли зеленим, iнодi рожевими, блакитними, жовтими iскорками в тон цвiту яблунi, неба i сонця. Оленка притулила тi сережки до грудей - її очi стали лагiдними i спокiйними. Жiнки гомонiли про своє, на своїй якiйсь особливiй мовi. Дивувався хлопчик Як тiтка Олена бабусю розумiє, адже та вже давно глузд втратила? Та й Оленка дивно виглядала. Мабуть з нею також не все гаразд. Вiд побаченого забув про спрагу. Хвилювався за маму i татка. Мама плакала, коли дядько Кирило Миколку до автомобiля на руках нiс, все згадувала якусь тьотю Фросю, яка на батька донос написала. А самого татка вже тиждень не бачив. Начеб-то вчулося, чи справдi хтось казав, що батько ворог народу, а мама дружина ворога народу. Якi ж вони вороги?
- Тю. Хто це у нас у дворi?
- Якiсь бабусi.
- Дiвчата, то наша мама, - радiсно промовив Гнатик. Рая i Тоня стрiмголов побiгли до матерi. Не сподiвалися вже живою її побачити. Але Оленка не впiзнавала їх. Обiймала i цiлувала Гнатика. Просила вибачення i невпинно повторювала: "Не винна я. Не винна..." Дiвчат цуралася, навiть, проганяла. Засмученi вони прийшли до Миколки. Сiли по обидва боки вiд нього i тихесенько рюмсали.
- Нас мама не любить.
- Мама нас не впiзнає.
Миколка обiйняв дiвчат. Вiн вперше вiдчув себе сильним i потрiбним. Що з того, що вiн не може ходити? Вiн вiддаватиме душевне тепло цим ображеним дiвчаткам. Дванадцятирiчний хлопчик вперше вiдчув нiжнicть до чужих людей. Зазвичай жалiли його. Хотiлося чимось допомогти Тонi. Але для Раї був готовий на героїчний вчинок. Миколка уявив себе могутнiм богатирем. Вiн захистить дiвчинку вiд бандитiв. Потiм вони одружаться. З'являться дiтки. Рая буде розповiдати їм кумеднi iсторiї. А Миколка матиме завжди гарний настрiй, бо не смiятися з тих вигадок неможливо. Отямившись вiд мрiй, повернувся до сумного сьогодення. Подивився в Тонинi очi - такi ж самi, як у Раї. Тiльки очi, як очi. Хороша дiвчинка Тоня, але точнiсiнько така сама Рая набагато краща.
- Iдiть геть, бандитки, - з хати вибiгла Оленка i накинулась на дiвчат. 
- Мамо, це ми - Тоня i Рая, твої доньки.
- Мамо, ми любимо тебе, - та слова були безсилi, непочутi i порожнi. Рая з Тонею тiкали вiд рiдної матерi, як вiд лютого звiра.
  Гнат мовчки спостерiгав i намагався ров'язати непросту задачу, яку поставило перед ним життя. Як бути з матiр'ю? Чому Миколку з старенькою бабусею привезли до нього додому i залишили тут? Чому дiвчата за парканом, коли треба доводити до пуття корзини з першими  грибами, якi назбирали сьогоднi в лiсi. Їсти хотiлося. Тут його погляд впав на торбу, доверху набиту крупами, хлiбом i консервами. Стало легше на душi. Тiльки голодний розумiє справжню насолоду вiд споживання  їжi. Це настрiй, сила, здоровий глузд. Подолає Гнат життєвi труднощi, iнакше не може бути.
  Оленка сидiла поряд з Миколкою, обiймала i заспокоювала його дивними словами.
- Ти нiколи не побачиш своїх батькiв. Я тебе вилiкую, будеш не тiльки ходити, а й танцювати. Село покинеш один єдиний раз. Матимеш бiду з ногами, але тодi я вже не зможу тебi допомогти. У тебе легка рука, гарна вдача i одне кохання на все життя, - Миколка слухав тiтку Олену, але не вiрив жодному її слову. Зараз вiн мав одне бажання - пoвернути дiвчат.
- Тiтко Олено! Дозвольте Раї i Тонi зайти до двору.
- Нехай вже заходять, - заспокоїлась жiнка. До кiнця свого життя не доньок, а своїх насильникiв в них бачитиме. Якби ж Вустя не вiддавала сережки в чужi руки...
 



Iryna

Відредаговано: 11.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись