Глава 14

Після відпустки Джой прийшов до супермаркету лише заради того, щоб отримати розрахунок. А ще за два дні вилетів на Зелену землю.
- Це везіння, що попався такий зручний рейс, - сказав він Зої, перед відльотом, - я встигаю до виходу обозу, що везе до монастиря припаси. Обоз хоч і рухається повільно, проте точно добереться без пригод.
Пригод Зоя також не хотіла. Вона вирішила у своєму житті поки що нічого не міняти, залишилася в тій же квартирі, на тому самому робочому місці. 
Усі зароблені гроші Джой залишив дружині, з собою взяв рівно стільки, скільки потрібно на дорогу.
- Не хочу мати при собі зайвих грошей, щоб не було спокуси кинути все і мчати до тебе, - сказав він у відповідь на Зоїне занепокоєння. - Монастир забезпечить мене всім необхідним, а назад я повернуся вже драконовим шляхом.
Ще він сказав, що попросив Іріаса придивитися за нею, на що Зоя відповіла, що все життя чудово обходилася без нагляду.  
Джой відлетів, а Зоя пішла працювати.

***

А після повернення додому на неї чекав сюрприз в особі фера Мелларда, який сидів на ганку прямо на сходах. Напевно, спеціально чекав, поки Джой поїде, а тепер заявився, щоб усе з'ясувати. Що ж, Зоя була не проти поговорити з ним, аби тільки руками не махав. У дім вона його кликати не стала, присіла поруч на ганку. 
- Весь час забуваю, наскільки ви, люди, тендітні, - промовив він. 
Це що, треба сприймати як вибачення? 
У відповідь Зоя промовчала. 
Сандер важко зітхнув:
- Точно не знаєш де Асі?
- Не маю звички брехати, - що дракони чудово відчувають брехню, Зоя пам'ятала, то чому він зневірився в її словах?
- А про Ейна чому не сказала? Невже, думала, я настільки чудовисько? 
Саме так і вважала, та що вже тепер про це говорити. 
- Думаєш, я сам цього хотів? - У голосі дракона раптово виявився такий біль, що Зоя мимоволі поспівчувала йому. - Владика наказав вирішити це питання, щоб ніхто не здогадався, що з його дочкою щось було не так. А я не зміг.
Співчуття випарувалося в мить: 
- Поклали вбивство на дружину, а самі в кущі?
Дивні почуття викликав у ходжатки фер Меллард. Суперечливі.
Дракон довго мовчав, потім сказав:
-  Він гинув, а продовжувати муки не милосердно.
Ой, цю казочку Зоя вже чула.
- А приклад Ардоні вас не надихнув? - вона вирішила не давати драконові спуску.
- Та не знав я тоді про Іріаса, - з гіркотою відповів Сандер. - Не стикалися ми з ним доки Асі шукати не знадобилося. Він же з іншого клану, а вони про нього розповідати не поспішали.
- А Джой, виходить, знав? Звичайно знав, вони ж були друзями! - вигукнула Зоя. - Він знав про можливість вижити, ото і дотяг до ритуалу!
- Не до ритуалу, а до твоєї появи, – поправив її Меллард. - Ти заповнила дірку в його душі, тож почалося переродження. Ритуал лише прискорив процес. Істинна для дракона – це все його життя. Без неї аура нестабільна. У мене-он  вся полізла на шматки, відколи Асі пішла. Та й у неї, мабуть, також...
Дракон трохи помовчав, Зоя його не підганяла. Якщо вже почав говорити, нехай каже, вміння слухати вважалося однією з головних переваг сестер-ходжаток. 
- Я навіть не розумію, чому вона втекла. Я їй другий медовий місяць влаштував. На Острови відвіз, кольє діамантове подарував, щоночі догоджав, як нареченій. А вона - раз! і зникла, доки я за квітами бігав. Грошей не взяла і картки всі полишила. Потім дізнався, заклала за якийсь дріб'язок прикраси своєї матері, а завжди ж тремтіла над ними так, ніби вони й справді чогось вартували. Спочатку я думав це все через Ейна. Вибачити не змогла. Але ж він живий, отже, не в ньому причина. І де її тепер шукати, ума не прикладу. 
- Так, раті обов'язково треба знайти, – погодилася з ним Зоя. - Вона абсолютно не пристосована до життя, тим паче без грошей. 
- Допоможеш? - з надією спитав дракон. - До тебе вона швидше за все прийде, хоч би для того, щоб дізнатися про Ейна. Тоді просто повідом мені, а я вже розберуся. 
- Ага, - реготнула Зоя. - Вже один раз розібралися! Можу тільки пообіцяти, що повідомлю раті про ваші страждання. А вона, якщо захоче, сама зателефонує вам.
На тому й зійшлися. Дракон був на диво поступливим сьогодні.

***

Хлопчик, той самий, якого на святі Джой "навчав жити", з'явився в магазині серед дня. Він бігав по торговому залу, доки не натрапив на Зою.
- Пташка! Це ти! Нарешті! А де Дракон?
- Джой? Він полетів у драконячий монастир, на Зелену землю.
- Ну от, - засмутився хлопчик. - Я так і знав! Як завжди, мені не щастить!
Хлопця звали Кай і було йому одинадцять років. Жив він із бабусею. Ні, сиротою він не був, у нього були батьки, але мешкали вони в іншому місті. У них було ще четверо дітей молодших за Кая, так що його вихованням мама-тато не переймалися. Бабуся ж за прудким молодиком бігати була уже не в змозі, їй перевалило за вісімдесят. Отже  Кай цілковито і повністю був наданий сам собі.
Він відповідав на питання, а сам нишпорив голодними очима по магазинних полицях.
- Їсти хочеш? - здогадалася Зоя.
- Угу, - кивнув хлопчик.
- Ходімо в кафетерій, у мене зараз обід. Компанію складеш?

***
Кафетерій був влаштований на кшталт драконячого столу - кожен брав собі чого хотів із запропонованих страв. Гаряче заздалегідь фасували в спеціальний термопосуд, страву просто треба було зняти з полиці, а от холодні закуски кожен міг накладати собі сам. Зоя взяла хлопчику суп і м'ясне рагу, а потім показала одну фішку, якою частенько користувалися працівники супермаркету. 
Тарілка надзвичайно смачного м'ясного салату коштувала півтора скудо. Не дешево, але обдурити систему було легко. Плата у кафетерії стягувалася автоматично. Око сканера фіксувало вибрану страву, але не її кількість. Ось і накладали відвідувачі салат у тарілку купкою такої висоти, щоби тільки не розсипалася по дорозі до сканера, а платили, як за одну порцію. Сама Зоя цим методом не користувалася, велику кількість салату їй було просто не здолати, але якщо хлопчина добре попоїсть,  супермаркет не збідніє, чи не так?
Обід свій Кай проковтнув миттєво. Їв би ще, очі залишалися голодними, та, мабуть, більше не лізло - салат залишився недоторканим. Зоя принесла пластиковий контейнер. Хлопчик акуратно переклав у нього салат:
- Бабуся такого ніколи, мабуть, не їла, - сказав він, ніби виправдовуючись. І зібрався йти. Подякувати за обід йому на думку не спало.
Але ще до того, як він вийшов з-за столу, Зоя встигла запитати:
- А чому ти вважав, що драконів не існує?
- Так бабуся каже, – відповів він. - Вона завжди дуже злиться, коли я питаю про драконів.