Шалена Вишня та Лісяка-Кусяка

Глава 5

— Що вам від мене все-таки потрібно? – я нашкребла по закапелках душі жменю хоробрості і стисла її в кулаці.

— Ти зможеш підійти до мене ближче? – з надією запитала незнайомка.

— Не збираюся. Якщо відверто, то я вас побоююся, – зіграла на чесність.

— О, Ніколь, Ніколь. Ти завжди була такою недовірливою, – похитала головою шатенка.

— Звідки ви мене можете знати? – слова плутались, а думки змішувались у голові в незрозуміле місиво. Мене незабаром доведуть до сказу подібні містичні галюцинації.

— Дівчинко, це реалії життя, а не галюцинації. Та скільки ж можна тремтіти, як осиновий листок? Я вважала, що ти – гідна заміна, – здавалось, незнайомка втрачає над собою контроль.

Лише зараз, трішки розбуркана від лінивого споглядання, з подивом звернула увагу на вдяганку шатенки. Як кажуть: «Цирк поїхав, а клоуни залишились». Отже, вбрана вона була в фіолетово-синіх кольорах, але настільки безглуздо, наскільки можна уявити: багато прикрашена стразами і блискітками блузка з об’ємними рукавами, коротенька широка спідничка з вишивкою, лосини до колін та плащ за спиною.

— Ніколь, це не гра, а сувора реальність. Ти повинна зрозуміти – тобі загрожує небезпека. Твоя задача – вижити і врятувати своє місто, інакше … Інакше зло зітре на попіл увесь світ. Я жалкую про те, що на плечі такої дівчинки покладена настільки серйозна місія. Я займаюся пошуками людини, яка зможе продовжити мою справу. Двадцять п’ять протягом ста, – гірка посмішка ковзнула по губах, – Як прикро, – незрозумілі слова ще більше ускладнювали ситуацію.

— Що ви таке говорите? – я вголос обурилася словам незнайомки, – Як вас хоча б звати? – підняла писок моя цікавість. Якось непомітно страх розвіявся, залишилося тільки співчуття до мудрої не по роках жінки в дивному костюмі.

— Ніколь, тобі ще зарано все знати. Звісно, ти можеш відмовитись, але після того, як твої здібності підтвердяться. Я обирала тебе довго і прискіпливо, вивчала твій характер довше, ніж інших. По всіх показниках ти зможеш подолати всесвітнє зло, але час покаже. Я думаю, що шоста спроба нарешті закінчиться тріумфом добра і справедливості. Незабаром доля вкаже тобі шлях і розставить все по поличках, – шатенка помітила на моєму обличчі суміш недовіри і нерозуміння.

— Якось усе так несподівано. Я ще навіть не думала про власне майбутнє.

— От і правильно, тобі ще зарано переживати про прийдешнє. Спершу душа приймає або відмовляється пройти тяжкий шлях. Багато чого визначає нескладний іспит.

— Зовсім нічого не розумію. Чому на моєму місці не Владик або Мар’яша? Могли б он повідомити про місію когось із пожежників або лікарів. Я звичайна дев’ятикласниця, яка обожнює повалятися на диванчику зі смачною ковбаскою.

— Ніколь, ти – особлива. Детальніше пояснить тобі Хранитель, якщо буде у доброму гуморі. Попереджаю, обережніше з її характером, це та іще вреднюча штучка.

— Гаразд. Але навіщо вам стіл із книгами? – це питання ніяк не давало мені спокою.

— Тепер я теж вважаю, що вийшла незрозуміла ситуація. Часи стрімко змінюються і люди також. Я колись так зустрілася зі своєю попередницею, а та зі своєю. Двадцять перше століття внесло власні корективи. Людство знаходиться на межі падіння в зло чи злету в добро. На цьому моя місія може закінчитися. Я сподіваюся, що ти станеш гідною наступницею і мені не доведеться знову повертатися. А зараз мій час стрімко спливає, – на обличчі незнайомки розквітнув вираз неймовірного щастя, – Якщо тебе бентежить столик, то я його приберу.

Жінка повернула розкриту долоню до прилавку, який стало огортати фіолетово-синє мариво. Враз – і столик затягнуло в руку шатенки. Моя щелепа ледве не відвисла до колін.

— Що це за маячня? – у мене забракло слів, щоб висловити думки.

— Це моя сила. Прощавай, Ніколь, – не встигла зникнути незнайомка, як я вирішила її зупинити:

— Ви – міністр якогось містичного угрупування? Я не підписувалась на жертвопринесення. Куди ж ви зібралися тікати? Це життя, а не безглуздий фільм, у якому хтось нашвидкуруч, приголомшивши головного героя, поспішає влиндити подалі.

Від моєї зворушливої промови, шатенка заклякла на місці від шоку.

— Але це не так! Ми – не фанатична компанія ідолопоклонників. Кожен із нас у свій час боровся зі злом! – гордо відповіла співрозмовниця.

— Зрозуміла, – я покивала головою, – А є хоч-якась назва у вашої секти? – наполягала на своєму.

 — Ну, скільки ти не віритимеш у магію? Ніколь, чому ти така вперта до проявів чарів? – це емоційне прохання ніяк не подіяло на мене. Я відчувала себе дивно, говорячи з незнайомкою про божевільні речі.

— Достаньо так думати! – обурилася шатенка.

— Йой! – нарешті я зрозуміла, що вона читає мої думки.

— Тепер також не віриш? – у її руках розцвіла дивна квітка.

— Не бачу логічного пояснення цим примітивним фокусам, але впевнена, що все це – майстерність рук, – зухвало відповіла я.

— Ніколь, Ніколь! – сумно промовила незнайомка, – Коли ти обереш наш шлях, тобі все стане зрозумілим. Якщо не відкриєш свій талант протягом року або провалиш тест, то я прийду до тебе ще раз. Тримай, – вона зняла з пояска кулончик і розтиснула пальці. Прикраса замість того, щоб упасти на бруківку, застигла в повітрі, а потім – полетіла до мене. По ідеї, кулон повинно було б зупинити віконне скло, але він здолав матеріальну перепону і обвився навколо моєї шиї.

— Сподіваюся, більше питань немає, – констатувала безсумнівний факт жінка. Хотілося заперечити, та мій язик занімів і відмовлявся рухатись.

— Прощавай, – вона провела долонею по своєму обличчю, на якому миттєво з’явилася фіолетово-синя маска, – Поки що вражень для тебе достатньо, – останні слова незнайомки, як і вона сама, розтанули в повітрі.

Відображення за вікном набуло знайомих обрисів, і я знову побачила нудний пейзаж. Остаточно отямилась від повернення звуків міста, які різко увірвалися у свідомість.



Софі Найтінґейл

Відредаговано: 16.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись