Глава 25

Коли Грибок паразитичний побачив мене, його підсліпуваті очі наповнилися сльозами полегшення. Мій сусід по парті мене впізнав. Вірніше не мене, а супергероїню Шалену Вишню, котра вже одного разу врятувала його від зазіхань бандитів. Хлопчина тепер був стовідсотково впевнений, що я його зможу захистити.

Дивно, грабіжник ніяк не звертав уваги на натхненне розпатякування Лісяки. Отака симпатична «балакуча білочка» його аж ніяк не хвилювала. Можливо, бандит подумав, що насправді говорю я, але аж ніяк не лисиця. От і зараз, він вирішив провести зі мною перемовини:

— Дівчинко в червоному костюмчику, відійди краще в сторону. Я намагаюся не чіпати втікачів із психлікарень. Давай жити дружно. Ти ж розумієш, один твій необережний рух, і я випадково травмую цього хлопчика.

— Сама Шалена Вишня прийшла мене врятувати! – раптом верескнув Гриб паразитичний, напевно, забувши, що не слід вириватися з міцних обіймів озброєного злочинця.

— Мене не цікавлять ваші рольові ігри. Хто з вас вишня, а хто – виноград. Ги-ги-ги! Разом ви фруктовий сад, – розвеселився чоловік у масці, – Хлопче, припини сіпатися, я ж можу необережно натиснути на курок.

Лісяка-Кусяка  крутилася поряд, намагаючись привернути до себе увагу. Вона літала у повітрі і трусила хвостом перед обличчям бандита, однак у нього виявилися залізні нерви, на відміну від його друзів.

— Я чогось не зрозуміла, злодюго. Зі мною, значить, ми не говоримо і не звертаємо уваги? – заверещала Її Рудість, котра просто ненавиділа ігнорування своєї зіркової особи.

Грабіжник сковзнув по лисиці поглядом, знизав плечима і відповів:

— Гарно зроблено, нічого не скажеш.

Я чомусь ніяк не могла второпати, що він мав на увазі. Тому не стрималась від запитання:

— Що саме зроблено?

— А то ти не знаєш, дівчинко? Напевно, на уроці фізики прикрутила до рудої шавки мікрофон, щоб здавалось, що це вона говорить. Чому вона літає і метляється в мене перед очима? Теж просто. Достатньо прив’язати шавку до літачка на дистанційному керуванні, щоб вона відчувала свист вітру у вухах. Дітки, може досить з тварини знущатися? Що це я з вами розговорився? Мені ще потрібно втекти звідси до приїзду поліції.

— Стій, кому говорю! Я не даю спуску і милостивого пробачення кривдникам моєї гордої лисячої натури! – завелася від образи Кусяка, – Ату його, супергероїне!

Раптом пухнастий хвіст м’яко підштовхнув мене до бандита. Моєму здивуванню не було меж:

— Ліссі, невже ти хочеш, щоб я накинулася на озброєного злочинця?

Всі навколо стежили за розвитком подій. Чим завершиться цей фарс було цікаво, як людям на підлозі, так і бандиту з Грибком паразитичним. Як же збоку виглядають мої сварки з лисицею і книжкою, котра мовчки друкує мені свої настанови? Грабіжник, можливо, й має рацію — пора мені трохи підлікуватися в палаті з білими стінами. Але про що це я? Адже Лісяку чують і бачуть всі оточуючі, а не тільки я.

— Ти ж сама з пістолетом, невже забула? – продовжувала дискусію Кусяка, – Ну, якщо боїшся вогнепальної зброї, можу в тебе її конфіскувати, – запропонувала руда.

— От зовсім я нічого не боюся, тільки переживаю, – сміливо відповіла, хоча у самої колінця підгиналися від страху.

— Фр-р-р. От про що ти можеш переживати? – вирішила внести конкретику Хранитель.

До нас підлетіла книжка і затріпотіла сторінками, друкуючи відповідь замість мене:

«Ніколь переживає, що бандит може поцілити в мирних жителів. Ліссі, ти можеш хоч сто разів захистити супергероїню від куль, але чи твого хисту вистачить на всіх людей?»

— Ясно, - відмахнулася хвостом від нас лисиця. Рудість хотіла продовжити випихати мене в протистояння зі злочинцем, однак паперова не припиняла писати, цього разу вона видала віршовані рядки:

«Безцільне сперечання довге ваше

Так згодом знищить славне діло наше.

Агов! Огляньтесь ви мерщій повсюди —

На вашу поміч вже чекають люди».

Лісяка-Кусяка знову взялася командувати, щоб швидше закінчити цю небезпечну справу:

— Гаразд. Починаємо діяти. Шалена Вишне, якщо я знищу його пістолет, далі дій сама за обставинами. Я вже втомилася, а тобі прийшов час показати супергеройські вміння.

Бандит нарешті здивувався:

— І як ця шавка на дитячому літачку з прикріпленим мікрофоном збирається мене обеззброїти?

Несподівано я почула тупіт кроків на сходах. Я здригнулася від здивування, а от Хранитель перебувала в якомусь напівсонному стані.

— Хто сюди може спускатися? Це точно не наряд поліції, вони б стовідсотково ще не встигли доїхати, – у мене назріло багато питань до Ліссі. Пухнаста, ніби то й не вона, ліниво ворухнула вухом.

— Відбулося деяке замовчування інформації з мого боку, – протягнула вона, та мене такі відповіді зараз аж ніяк не влаштовували.

— Наставнице, – я бажала дізнатися все і негайно.

— Коли я повідомила, що бандитів всередині приміщення магазину всього п’ять, ти заледве не втратила свідомість з переляку. Що було б, якби я сповістила, що їх сім? – поки вона це проговорювала, над нами утворився червонуватий купол із мерехтливих іскор.

— Що це за чудасія?

— Магічний аналог звукоізолятора, – скептично фиркнула Лісяка, – Такі елементарні речі відомі кожному супергерою.

— Ти створила купол, щоб ніхто не бачив мій переляк від звістки про семеро злочинців? Мені слід подякувати?

Невже Рудість переймалася моїм душевним спокоєм? Хоча навряд чи їй є діло до моєї репутації.

— Миколко, ти розумна дівчинка, – почала розтягувати слова Хвостоковбаса. Таке продовження розмови точно не обіцяло нічого хорошого, – От яка в тебе оцінка з математики?

— Дванадцять, – відповіла не вагаючись, все ще не розуміючи натяків.

— А за вивчення віршів напам’ять скільки маєш? – не вгавала лисиця.

— Дванадцять, – я ще раз озвучила цифру.

— Так чому ти не можеш спокійно підрахувати бандитів у нокауті і не пам’ятаєш їхню кількість? – Лісяка не могла стримувати свій гарячий норов, – Насправді бандитів було вісім, ми вже знешкодили п’ятьох. Невже тобі важко затримати тих трьох, котрі залишились при свідомості і ясному розумі? Ми вже скільки пройшли разом, щоб саме зараз накивати п’ятами. До речі, грабіжники, які крокують сходами, доберуться до нас не скоро, – втішала мене Кусяка.