Глава 34.

Рекомендую не зв'язуватись з такими милими (на перший погляд) лисичками. Вмить перехитрить. Зіграє на потаємних струнах душі і все – пиши пропало. Лісяка все-таки змусила мене побігати за собою по її розкішному житлу. Зупинитись я не могла, адже помститись за особисті образи – найнеобхідніша річ! Зізнаюсь чесно, бігла своїми ніжками, задихаючись від різкої болі в боці тільки одна із нас. І це була точно не Хранитель. Ця хитра Хвостоковбаса летіла в повітрі, навіть лапками не перебирала!

Ну що ж, коли вона – крута магічка. Через це ж не ігнорувати закони фізики?! Коли Кусяка зрозуміла, що я зараз впаду від утоми, то стишила свій політ. Я почала розуміти, що після набуття супергеройських здібностей додалося витривалості моєму звичайному тілу. Раптом лисиця почала все більше і більше сповільнюватись, а я, навпаки, стала швидше за нею бігти. Образа ще кип’ятила мою молоду і гарячу кров.

Ми завернули на кам’яні сходи, які змією поринали в темряву. Я обережно ступила на першу сходинку. Страх падіння надійними кайданами стримував жагу помсти. Правда, її інструмент і провідник, тобто подушку, я давно вже встигла загубити. Мої голі литки залоскотало пухнасте хутро – Лісяка зовсім поруч. Я бачила в напівтемряві її химерний силует. Хранитель спустилась трохи нижче. Темінь розрізав яскравий спалах факела. По шкірі від раптовості цього дійства пробігся морозець. Таких пережитків Середньовіччя у винятково сучасному будинку Хвостоковбаси я не очікувала. Чи це тільки для готичного антуражу? Щоб справити враження на рідкісних гостей? Це ж шлях у підвал? Чи доцільніше це називати підземеллям?

Я нерішуче крокувала за Хранителем. Вона з нетерпінням пропонувала мені спуститися вниз, час від часу зупинялась, гамселячи лапкою повітря, на якому із зручністю каталась. Я вирішила, що двічі не вмирати, і пришвидшила кроки, а тоді й побігла. Сходинки були зручними, тому по них легко було нестись вниз – назустріч новим пригодам. Адреналін робив цю гонку на виживання навіть кумедною, тому на губах заграла шалена посмішка. Двері на поверхи проносились повз, а ми продовжували екстремальну забавку. Ноги вже гуділи від утоми, а сходи все не закінчувались. Та скільки ж можна?! На цій думці жахіття скінчилось. Далі простягнувся невеличкий коридор, котрий скінчився великими масивними різними дверима із позолотою і дорогоцінними камінцями. Нічого собі, яка Лісяка, виявляється, багатюща... Стулки відчинились, впускаючи рудохвосту всередину. Я прошмигнула слідом. А наставниця полетіла до дверей, оббитих металом, у кінці коридору.

— Кусяко, ти – не лисиця, а гадюка, – кинула я їй з порогу кімнати і знеможено впала на... Хм, я вже морально підготувалась до зустрічі із підлогою, але прогадала. Я повністю лежала на повітрі. Я присіла і повітря також змінилось. Тепер піді мною було ніби справжнісіньке крісло. Здивовано глянула на Лісяку. Тепер хотілось її одночасно посмикати за вуха (як покарання) чи почухати за цими ж самими вухами (як подяку).

— Де спасибі? – хитрющі очі дивились на мене.
— Спасибі, – відповіла я, – За те, що не дозволила впасти, – конкретизувала. А то ще подумає, що поклони словесні б'ю за позаплановий забіг.

— А де вдячність за пробіжку? – вимагала нездійсненного Кусяка.
— Хм, а за що? Нема, – сама собі й відповіла.
— Не кажи, Миколко. Якщо потрапиш у полон до фейкового, то як на своїх двох звідти тікати будеш? – прискіпливо поглянула на мене лисиця.
— Перетворюсь на супергероїню, охорону розкидаю навсібіч – ти ж мене навчиш. Ось так і втечу, – не задумуючись відповіла я.
— Процитувати нашу спільну знайому? «Хі-хі», – запропонувала Хранитель.
— В сенсі? – не зрозуміла я.
— А що ти поробиш із наручниками із ментеліну? – в її очах запалився вогник іронічної цікавості.
— Що? Що це таке? – здивувалась я, – Ні про який ментелін зроду-віку не чула. Навіть на уроках хімії ми такого не проходили, – похитала головою.
— Сплав такий, – коротко відмахнулась Лісяка, проте потім пояснила, – Мідь, цинк, срібло, алюміній і ще безліч металів в невеликій кількості з’єднуються в магічному вогні, настояному на чародійських травах. Цей метал блокує здатність змінювати вигляд. Тому у ворожому таборі тобі не дозволять перетворитися на супергероїню. Із цього виходить, що твоє реальне тіло повинно вміти повторювати викрутаси іншої личини. А з твоїми справжніми даними нашого Зубастика не перемогти!

«Вирішили замість практикуму із зіллєваріння влаштувати дуель із нашим Хворокричумпом?» – з повітря з'явилась книженція.
— Звісно, що ні, – хмикнула лисиця, – Для цього ще ранувато. Згадала рецепт зілля? – поцікавилась руда в подруги.
«Мабуть, що так. Не терпиться почати. Хі-хі. Давненько вже такої забави не було», – з ентузіазмом друкувала книжка.

І лише тепер мені прийшло в голову роззирнутись навколо. Саме зараз я ніби перебувала в садибі середньовічної відьми. Із стелі звисали різноманітні сушені трави, на столах було викладено безліч всіляких предметів, починаючи від ступок і закінчуючи добіркою ножів. В центрі кімнати величаво височів казан.

— Йой! – мимоволі зірвалось із вуст, – Ми приворот на Алекса робити будемо?! Вау! Які ви класні! – зістрибнула я із повітряного крісла. Де й сили з’явились. Мої супутниці поглянули на мене, як на безглузде створіння. Не можу судити про книжку, а от погляд Лісяки відчувався всією шкірою.

— Ні? – посмішка повільно зав'яла.
— Ні! – прогарчала Ліссі, – Думати про такі дрібниці, коли... — затнулась Хранитель. Так, саме зараз це владне і сильне слово їй пасувало найбільше. І куди поділась грайлива лисичка, яка сьогодні вночі ум’яла дві плитки шоколаду?

«Облишимо цю тему», – попередила книжка.

— А що ми будемо варити? – запитала тихенько і дуже обережно, щоб не наступити знову з розмаху на граблі. Відчувалось, що не все було гладенько. І ці двоє чомусь приховували таємниці. Навіщо?
— Зілля розриву прив'язки, – відповіла Хранитель.