Глава 36.

— А не краще секундомір використовувати? – моя цікавість не мала меж.
— Так зрозуміліше, – відповіла руда, – почекаємо ще хвилинку – і пісок з білого стане блідо-жовтим. Хочеш?
— А що станеться, якщо я не встигну? – не вгадала я. Стимуляції мені явно бракувало.
— Попрощаєшся із власним холодильником навіки, точніше із його вмістом.
Мене ніби струмом вдарило. Потрібно пересуватися швидше.
— Тільки нічого не розбий випадково, – додала до попередніх слів Кусяка. Я запанікувала, адже пісок почав змінювати колір. Хвилина пройшла.
— Впади до мене, – виставила руку в напрямку черпачка. Моя магія не спрацювала. Значить, потрібно змінити заклинання.
— Желейні ведмедики! – тільки це закляття спрацьовувало в мене на всі сто. Після нетривалого обстрілу черпачок упав до моїх ніг.

Вкотре за сьогодні, звернувшись за допомогою до ненависної фізкультури, я почала бігати туди-сюди, як шалена білка в колесі. Коли я нарешті наповнила казан – остання червона піщинка з ледь чутним шелестом упала вниз. Я вважала, що моя праця на сьогодні закінчилась, та як же я помилялась! Лісяка примусила мене переносити дрова і розпалювати вогонь. Йой, як же ж я втомилася! І словом не передати. А далі довелось ще стільки пунктів рецепту виконати...

«Подрібніть луску золотої змії мідним ножиком (3.467 г.). Потім перемішайте із порошком коріандру, розтовченого п'ять хвилин тому. Перекип’ятить суміш у срібному кубку у 220 мл. води. Через дві хвилини додайте подрібнені квіти наперстянки (3 шт.). Ще через хвилину вилийте це у казан.

Перемішайте голкою дикобраза, добутою місячною ніччю біля озера (6 разів по формі трикутника). Додайте подрібнений зуб вурдалака. Через декілька хвилин, коли зілля стане жовтого кольору, додавайте дев'ять крапель крові крокодила...» — рецепт був довжелезний, як найжахливіші книжки із шкільної програми (правда, кожна могла зайняти своє заслужене перше місце серед найгірших творів в історії). Коли я з огидою закидала в казан хвіст сколопендри, книжка висвітлила мені слово «перемога» в оточенні зірок. Я зітхнула з полегшенням.
— Відійдіть у сторону. Я повинна прочитати закляття. Не хочу запороти на останній стадії, – попередила нас серйозна, як ніколи, Кусяка, – Кожна секунда важлива. Посидьте в куточку і не заважайте, – наказала Хранитель, нервово сіпнувши хвостом. Ми від гріха подалі розмістилися у дальньому кутку кімнати.

— Серйозний сітуейшен промальовується, – одними губами прошепотіла я зауваження.
«Я англійську знаю», – похвалилася книжка, – «Хочеш, наступна загадка буде на цій мові?»
— Помилуй мене. Не знущайся, – попрохала я.
«Добре. Не буду. Але ми зараз усе обговоримо», – заспокоїла мене паперова.
— І буде все в шоколаді, – вставила я, коли із хвоста рудої зірвалась міні кульова блискавка і спікірувала в нашому напрямку.
— Ми все – мовчимо, – прошепотіла я, ухилившись від розряду. Після п’ятнадцятихвилинних лисячих танців навколо казана з читанням репу з магічним сенсом, лисиця нас покликала.

Зілля на вигляд не здавалось гарячим (пара відразу зникла, забравши із собою веселі пурпурові бульбашки), ніби то й не воно мить тому булькало на вогні. Саме зілля тепер набуло малахітового відтінку із жовтуватими вкрапленнями.
— Напартачила ти в чомусь, Миколко. Зілля вийшло із дефектом, проте робоче. Слід чекати побічного ефекту... — пробурмотіла розсерджена руда, – Ти вже рецепт вивчила? – суворо, ніби бувалий педагог ( із стажем так у добрих кільканадцять століть), поглянула на мене хвостата наставниця.
— Еу, – відповіла нерішуче я.
— Книжка потім надрукує рецепт – тобі залишиться тільки переписати. Тепер ходімо, – Лісяка вийшла, а за нею у повітрі поплив казан.

Цього разу попрацювати вантажником мені не пропонували. Нам із книжкою нічого не залишалось, як піти слідом. Направлялись ми в камеру до Зубастика. Як виявилось, на цьому поверсі були ще одні двері, які вели ще далі вглиб. Якщо, звісно, кам'яну стіну, яка від'їжджала в сторону при успішному наборі двадцяти цифр на потаємній панелі, можна назвати дверима. Добре ж підземелля тут захищені. Упевнена, що по будинку ще багато пасток розміщено (для незваних гостей).

Коли ми опинились у знайомому коридорчику, в мене аж видих полегшення вирвався від радості – нарешті довгий шлях підійшов до логічного завершення. На підлозі лежав наш Хворокричумп. За відчуттями було вже не менше семи годин ранку. Лісяка притупнула лапкою – і наш полонений прийшов до тями. Він застогнав, а потім – піднявся. Зубастик саме перебував у людській подобі.

— Що... Що сталося? – здивовано запитав екс-бандит, – Де мій Володар? – його погляд затуманився, а рухи нагадували втілення сомнамбули.
— Він заходив. Ми класно з ним поговорили і про все домовилися. Тепер також йому служимо. Він пообіцяв і нас зарахувати до своєї армії. Попрохав тебе викупатись у цьому казані. Сили прибавиться, – я й сама не очікувала від себе такого вмовляння. Лісяка з книжкою отетеріло на мене подивились, а полонений зиркнув трохи з недовірою.

— І нехай буде з нами во віки віків милість Володаря, – додала я, щоб закріпити ефект. Кусяка з паперовою продовжували заціпеніло мовчати.
— Так! О, так! Давайте ваш казан, – Хворокричумп палав бажанням вскочити в наше вариво хоч зараз.
— Володар звелів тобі поки що посидіти у камері. Ми всього-на-всього найманці, яким заплатили за допомогу тобі. Наш вигляд – суцільний морок, магічна ілюзія – не більше. І то тепер ми служимо Володарю! – закінчила з благоговійним піднесенням монолог Хранитель, яка вчасно зорієнтувалась і підлаштувалась під мій експромт.

— Я з радістю прийму покарання від Володаря, яким би воно не було! – скрикнув Зубастик, – Давайте мені вже ваш казан! – почав знову вимагати полонений.
«Хі-хі-хі», – спромоглась на такий коментар книжка.

— Зараз, – відповіла Лісяка. Ґрати тихо скрипнули відчиняючись, і в камеру залетів казан із зіллям. Не роздумуючи, Зубастик підхопив посудину і вилив на себе її вміст. Фігуру полоненого огорнуло зеленкувате із золотими прожилками сяйво.