Глава 41

Грибок паразитичний всіма фарбами розписував, яка класна супергероїня Шалена Вишня. Він, мабуть, мав на увазі не зовнішність, а моральні якості. Проте я особливо не вдивлялась. У газеті двічі розповідалось, як Вишня (тобто я) врятувала життя Гриба. Дочитати оду про себе не вдалось – пролунав дзвінок, змусивши почимчикувати до класу. Там мене чекав жах – вчителька географії Інна Федорівна. Вона дала нам самостійну за восьмий клас із такими питаннями, яких і в підручнику не було.

З горем пополам дописала опус і відкинулась на спинку стільця. Відразу після закінчення уроку Грибок кудись втік, а повернувся із очима на мокрому місці. Він щось стискав у кулаках. Хлопчина підбіг до мене, впав поруч на стілець.

— Ніколь! – скрикнув ботан. Я здивовано оглянула однокласника.
— Що сталось? – співчутливо поплескала його по тремтячому плечику.
— Газета... — на віях нещасного забриніли сльози.
— Що з газетою? – вимогливим голосом запитала я.

Замість відповіді Грибок розтиснув кулачата – і на парту посипались обривки. Точніше, це були огризки. Ніби хтось брав і шматував газету, як Тузик грілку.

— Йой! – цей штучний снігопад вельми мене здивував. Невже це чорне діло тієї білої видри?
— Це такий злий жарт? – Грибок намагався сховати від мене сльози, але...
— Граєш роль бодігарда? А, Ніколь? Мухоморика хтось образив? – на сусідню парту обіперлась у награно фальшивому жесті руда фіфочка Мар’яша.

— Його ображає твій поганий смак у виборі парфумів. А то, думаю, чому мух у класі немає? Видохли, мабуть, від твого запаху. Пішли, Грибе, залишимо її саму труїтись, – піднялась, підхопила під руку горе-однокласника і махнула на прощання модниці, яку заціпило від такої зухвалої відповіді.
— Я таке бачив … Це зробила видра, – прошепотів у коридорі ботан, – Де в школі взялась ця тваринка? Вона вміє писати... — продовжував гарячково говорити хлопчина.

Мені вже дійсно почало здаватись, що Гриб нанюхався специфічних нудотно-солодких парфумів Мар’яшки.

— Грибе паразитичний! – гукнула я, щоб вивести сусіда по парті із заціпеніння, – Ти себе нормально почуваєш? Почались видіння? – хвилювання все-таки відчувалось у моєму голосі.
— Не треба наді мною кепкувати. Це правда. Ходімо, – хлопець все ще тремтів, але вже став набагато активнішим. Ми спустились у хол, де встигло зібратися багато народу.
— Розступіться, будь ласка, – скромно, але голосно попрохав Грибок.

Впізнавши автора газети, учні почали розступатись. Ми підійшли по живому коридору до стіни, де раніше висіла газета, а тепер... Нічого не висіло – красувався напис червоною фарбою: «Привіт новій ері! Слава Володарю Всесвіту!» Слова були виведені трохи нерівно. Їх не малювали щіткою. Здавалось, напис був виведений хвостом. На користь цієї гіпотези свідчили й білі волосинки, що поприлипали до фарби. Під текстом, ніби тавро, стояв відбиток лапи.

— Це видра, – знову прошепотів Гриб, провівши кінчиками пальців по сухій фарбі, – Але як вона могла це написати? Волосинки білі, але видри – коричневі. Проте тут була точно видра, – сам собі заперечував ботан у ледь чутному монолозі.
— Ти її бачив? – із цікавістю запитала я.
— Відбиток. Я хочу МАН написати по дослідженню слідів тварин. В Інтернеті показані саме такі відбитки лап видри, – однокласник обвів всі п'ять пальців створіння, – На передніх лапах нема перетинок, це точно видра, біла... Мою газету з’їла біла видра, – він істерично розсміявся.
— Грибе, Грибе, заспокойся. Якщо є супергероїня, то чому не бути білим видрам? – однокласник відразу притих. Я відвела його назад у клас. Хлопчина поводив себе занадто тихо.
— Ніколь, я також хочу стати супергероєм, – перед самісіньким кабінетом промовив ботан.
— Це ж неможливо, – відповіла я, поки ми складали свої речі, – Який в нас далі урок? – спробувала перевести тему, щоб не спалитись випадковим натяком на розповідь про мої буйні вихідні.
— Алгебра, – майже миттєва відповідь. Поки йшли коридором, Грибок вирішив знову відновити розмову.
— Ніколь, твій татусь нічого не говорив про Шалену Вишню? Ти навіть не уявляєш, яка вона класна... — замріяно прошепотів ботан.
— Ні, не говорив. Знайшов новий об'єкт для захоплення? – скепсис прямо просочував мої слова. Чомусь мене вразила його поведінка, вірніше обожнювання супергероїні. А не можна сказати, що я краща? Невже я ревную якогось Грибка паразитичного до самої себе?

— Ніколь, а ти покохаєш мене, якщо я стану супергероєм? Я запишусь на курси до Шаленої Вишні! – ніби не помічав скептицизму у моєму голосі хлопець.
— Достатньо безглуздих розмов, – обірвала фантазії однокласника різкими словами.

Я прискорила кроки і вже згодом була в класі. Урок промайнув, як мить, а я не заговорила із сусідом. Грибок в цей час сидів задумавшись. Коли пролунав дзвінок про кінець свавілля під назвою «урок математики», увесь 9-А висипав горохом у коридор. Попереду почулись зойки і перешіптування. Утворилася штовханина. Я спокійно стояла біля стіни, поки однокласники завзято штурхали один одного. І це продовжувалось набагато довше, ніж було раніше.
— Що там сталось? – з цікавістю запитала я.
— Я сама б хотіла знати, – процідила крізь міцно стиснуті зуби підлабузниця і нерозлучна подружка Мар’яшки Маринка – дівчина, швидше схожа на мопса, ніж на нормальну людину.
— Горюшику, пробивай нам шлях до зірок! – пролунав голос тієї, яку не рекомендується згадувати на сон прийдешній, – Мій солодесенький, вперед!
— Ну, не при людях же ж! – пробасив Горюшик.
— Кого соромитись?! – дзвінко розсміялась Мар’яшка.
— Я це бачу! – щасливо закричав блондин і йому вторив «Вау!» від подружки.

Мені вже самій не терпілося побачили диво шкільних коридорів, яке так здивувало моїх однокласників, тому почала власне феєричне просування через натовп вперед.