Глава 43

— Грибе, Грибочку, отямся, – я впала перед ним на коліна і спробувала на його зап'ястку знайти пульс.
— Ніколь, – пошерхлими губами відповів однокласник, – Тікай. Я більше не можу стримуватись. Тіка-ай, – його тіло скорчилось на підлозі, вигнувшись неприродною дугою, – Виживи!!! — тіло сусіда по парті огорнулось пеленою перетворення.

Я зрозуміла, що настав час забирати ноги з цього розсаднику нечисті. Перетворитись на супергероїню перед населеним монстрами 9-А мені зараз вкрай не рекомендувалось. А то ще видадуть моє справжнє ім'я своєму теперішньому володарю. Поки однокласники трощили меблі і прославляли на всі лади володаря світу, я вибігла із класу. Не встигла пробігти коридором декілька метрів, як щось слизьке торкнулась моєї литки. Навіть через брюки відчувала мерзенний холод щупальця. Я не втрималась від відчайдушного крику, однак рвучко вивільнилась від поки що слабкої хватки.

Розвернувшись, я з силою наступила на чиюсь кінцівку, яка забруднила мене доторком, і декілька разів провернула ногою. Із класу тим часом почувся зловісний рев, а потім звідти виповзла якась істота. Чудовисько нагадувало гігантського кальмара, втиканого шипами. Інтуїція тихенько шепотіла на вушко, що переді мною перебував сусід по парті власною персоною. Вірніше, те, у що він перетворився.

— Грибе паразитичний, – покликала я двохметрового монстра, – Ти ж мене не забув? – спробувала забалакати однокласника, потихеньку відступаючи крок за кроком назад. В очах потвори сяйнули вогники впізнавання, але через мить вони згасли, ніби й не було. Кальмар почав до мене стрімко наближатись. Мене аж пересмикнуло від жаху, коли він заговорив.

— Ти станеш слугою Володаря. З'їж цукерку, а то мені доведеться застосувати силу, – прогугнявила ця істота.

Я швидко дістала із кишені цукерку і жбурнула в чудовисько, а сама чкурнула геть. Воно швидко помчало за мною, лиш на мить зупинившись, щоб пережувати кинуту мною цукерку. Грибок паразитичний намагався підхопити мене щупальцем, як рибак гарненьку осетрину на гачок. Я ухопила з підлоги кошик і пожбурила в монстра. Тепер він нагадував пародію на сніговика, але цей факт ніяк не допоміг мені у боротьбі з потворою. Не знаю, скільки тривало моє шалене галопування по школі під лозунгом: «Бігти абикуди».

Проте виявилось, що сили нетренованої дев'ятикласниці занадто мізерні в порівнянні із ходячою каракатицею. Настав час, коли я повністю знесилилась, а тіло готове було розпластатись на підлозі у будь-яку мить. Я спіткнулась. Спасибі Грибкові за те, що не дав познайомитися ближче моєму симпатичному носику з лінолеумом. Хм, але ж висіти супергероїні вниз головою на щупальці палкого прихильника також не комільфо. Добре, що спідниці навіть не числяться в моєму повсякденному гардеробі. Дуже неприємні відчуття, коли щиколотку обвиває щупальце.

— Грибе! – я спробувала докричатись до його совісті, – Та скільки ж можна! Відпусти! Кому сказала?!

Проте усвідомити мої пафосні речі колись сусід по парті, а тепер дуже дивна істота не бажав.

— Стань під знамена майбутнього Володаря Світу, – завивав кальмар, підносячи мене ближче до зловонної пащеки, куди мені аж ніяк не хотілось потрапити на гостини до всіляких капосних бактерій.
— Що ти твориш?! – заверещала я і дала п'ятою чудовиську проміж очей. Воно похитнулось, завило і з оглушливим клацання закрило пащу.

— Обережно, тут якийсь монстр, – почувся занадто знайомий голос. Говорив Алекс. Що він тут робить?

— Можливо, краще сюди не потикатися? Може постраждати хтось із нас. Вірус також передається через укуси та подряпини. Ми вже бачили, як завучка від маленької ранки стала потворою. Я б не ризикував хлопцями, – зробив зауваження Ромка. Що ці двоє тут забули?

— У цій частині школи може хтось залишитись неінфікований, – відрізав зеленоокий капітан.
— Обережно! – закричала я, – Тут Грибок паразитичний.
У підтвердження чудовисько ще раз голосно заревіло. Я помітила, як шипи на його тілі стають багряними.
— В нього є кігті? – із-за рогу крикнув Ромка.
— Щупальця і шипи, – відповіла я, намагаючись виборсатися з обіймів кальмара.

У коридор вбігли близько двадцяти хлопців. І серед них виділявся гордою поставою і неземним блиском мій принц – командир рятувального загону Алекс. Моє серце затріпотіло від приливу почуттів. Щоб кудись їх виплеснути, я з усієї сили ще раз садонула монстра витонченою ніженькою. Удар виявився відчутним, адже щупальце розтиснулось. Я стрімголов полетіла на грішну землю. Проте болючого падіння, яке вибиває дух і змушує тіло покриватись синцями, не було. Мене підхопили його руки. Вау! Алекс мене тримає на руках. Він мене врятував!

— Ніколь, ти себе нормально почуваєш? – голос Алекса звучав мелодією для моїх зранених ревом Гриба вух. Поруч почулось важке падіння чийогось тіла.

— Так, – мій голос, на диво, звучав твердо, а посмішка ситою кішкою не закрадалась на вуста. Тому що так хотіла я. Я противилась душевним поривам, хоч щастя застилало очі і навколишній світ.
— Нічого собі! – віддалік присвиснув Ромка, – Яка в нас крута Колюха! – слова хлопця пролітали мимо моїх вух, адже мені в очі дивився він.
— Ти злякалась, Коль? – стиха запитав Алекс.
— Я злякалась Грибка паразитичного? Не сміши мене, – видала криву посмішку, – Ви ще не придумали методу, як побороти ефект від цих незвичайних цукерочок? – поцікавилась я, щоб вибити із себе романтичний настрій.
— На жаль, ні, – із сумом похитав головою брюнет.