Глава 51

У мою сторону з тріском полетіла розгалужена блискавиця. Я ледве-ледве встигла відхилитися в сторону, щоб не згоріти заживо у її вбивчому вогні. Проте все рівно на щоці відчула подих жару. Моє серце наповнив гнів і обурення на таку несправедливість. Чому я повинна страждати, ризикуючи власним життям?! До моїх рук почав підповзати жар прямісінько із душі. Раптом я гостро зрозуміла, що для справжньої магії не потрібні ні незрозумілі жести, ні абсурдні слова – тільки велике щире всеохоплююче бажання. Я хотіла стерти навіть його ім'я з пам'яті планети!

Помста за десятки вбитих супергероїнь роздирала мене із середини, не давала думати ні про що інше. Я співчувала всім дівчатам, долі яких понівечив фейковий. Бажання помсти горіло невизначеним закляттям на руках. З пальців у простір ночі злетів, розсипаючи вогняні іскри, палаючий смерч. Він захопив у себе весь простір, де в повітрі завис фейковий. Все! Кінець! З ним покінчено! З губ зірвався полегшений видих. Смерч розсипався у повітрі безліччю вогняних частинок, які повільно розчинялись у темряві раптової ночі. Але що це таке? У кількох метрах від мене завис темно-ліловий кокон світла. Мить – і він, як і моє попереднє закляття, розсипався міріадами частинок.
— Ти сумнівалась у тому, що я залишусь живим? – нахабно посміхнувся мій особистий ворог.
— Ти ще будеш мертвим, – хмикнула я.
— Супергероїням не можна говорити таких слів.
— Часи змінюються і супергероїні теж не пасуть задніх. Суператака, – з долоні смертоносним вихором полетіли голки із льодяників.
— Ти здатна тільки на такі дрібні витівки? – фейковий матеріалізував у руці меч, яким збив льодяники.
— Це тільки початок, – зневажливо відповіла я.
— Хм, подивимось, що буде далі, – він зависнув у позі очікування. Чому кожного разу в мене виходить шандарахнути або чимось слабким, або чимось сильним, але все рівно слабким проти нього. З моїх рук зірвалась льодяна і вогняна кулі, які злились в одну. Проте суперник уникнув моєї атаки. Куля хаотично закружляла в повітрі.
— Мені набридли ці ігри! – з цими словами нападник ринувся на мене, направляючи меч прямісінько в серце.

З переляку мені вдалось створити у руках таку самісіньку зброю і прийняти на неї удар. Коли клинки розійшлись у сторони, я невміло, ніби сокирою, замахнулась мечем із-за плеча. Чесно, дуже боялась позбутись любого носика від невмілих фінтів у своєму виконанні. Дзвін металу супроводжувався азартом і викидом адреналіну, втомою і моральною напругою. Раптом сяйнув спалах червоного і білого. Тріск чогось масивного прорізав повітря. Ми з фейковим синхронно повернули голови, щоб задовольнити взаємну цікавість, залишивши мечі схрещеними.

— Хто дезертир?! Аааа!!! Рятуйте! Хто підпалив мою вишку?! – біла видра металась на верхівці палаючої конструкції. Помітивши нас, вона закричала, – Володарю, рятуйте! – раптом тваринка зірвала з верхівки прапор і стрибнула, розмахуючи ним, щоб точно долетіти. Приземлилась вона акурат на схрещені мечі.

— Аааа! Зараз мене нашинкууують! – заверещала видра, стрибаючи на руку фейковому. В цей час у повітрі над нами завмер вертоліт. На землю краплями дощу полилось зілля. Вираз тріумфу на обличчі фейкового змінився розчаруванням.  Важкі краплі, потрапляючи на його плащ, шипіли і пропалювали дірки. Невдовзі плащ перетворився на тліючий факел — дим упереміш із полум’ям розлітався навсібіч. Він намагався загасити полум’я, але вертоліт поливав його новою порцією зілля. І знову фейковий програв у моєму місті, програв нашій супергеройській команді. І героями були не тільки ми з Лісякою і книжкою, а й відважні учні, баба Зіна, пожежники, поліціянти та газівники.

Тим часом фейковий закрутився в повітрі і заверещав, хапаючи видру в обійми:

— Ми ще зустрінемось. Новачкам щастить. А мені тепер необхідно поговорити з тобою, видро.
— А назвати на ім’я? – обурилась тваринка.
— Не заслужила.

Вони зникли в ліловому спалаху порталу, залишивши мене в стані глибокого здивування. Мимо просвистіло тіло Горюші в нокауті, обвитого сітками. Внизу уже чатувала компанія рятувальників, які за короткий час трудотерапії встигли стати нерозлучними друзяками, і самотній поліціянт із розпилювачем наперевіс. До мене стрімко підлетів Алекс. На його обличчі через радість від перемоги проглядала печатка занепокоєння.

— Все гаразд? Пані Вишне, ви добре себе почуваєте? – поцікавився він, – Я не встиг примчати на допомогу, – дихання брюнета, швидке, поривчасте, ніби задавало такт моєму серцю, змушуючи його перейти на стрімкий галоп.

— Що зі мною станеться, – посміхнулась я призахідному сонцю, яке почало проглядати через розриви у хмарах, котрі з кожною секундою все більше полонили промені денного світила. Місяць зник, ніби його взагалі не існувало.
— Спасибі тобі Алексе, що захистив від того лускатого громили, – я не припиняла милуватись вродою хлопця, який перебував так чаруюче близько.

Внизу до очманілого від різноманіття вражень Горюші мчала Мар’яша. Її волосся тріпотіло за спиною вогняним полум’ям. Але події навколишнього світу нас уже не стосувались. Тільки я і він серед просторів неба. Біля нас спалахнув вогняний портал.

— Мені вже пора, – прошепотіла я, розуміючи, що нікуди не хочу зараз йти від зеленоокого брюнета.
— Ви ще колись повернетесь? – Алекс заправив мені за вухо пасмо волосся, котре якимось дивом вибилось із зачіски.
— Я завжди поруч... — стиха відповіла я.
— З тими людьми, які потрапили в біду, – по-своєму закінчив мою фразу Алекс.
— Можеш думати і так, – гірко-солодка посмішка розквітла на моїх вустах.
— Тоді я повинен дуже часто потрапляти в негаразди, – його губи обпалили мою щічку жарким поцілунком.
— Що ви тут робите? – з порталу висунулась занадто цікава морда рудої нахаби, – Вишенько моя. Твій ліміт часу уже добігає кінця.
— Я буду вас чекати, – дихання Алекса продовжувало лоскотати щоку. Я зазирнула в його неймовірно прекрасні зелені очі, в яких плескалось щастя впереміш із сумом.
— До зустрічі. Прощань навіки не буде, – я долонею накрила його губи, з яких хотіло зірватись заперечення.