Шалений

Глава 5

З самого ранку у моїй кімнаті вирував безлад. Поспіхом збирала речі, поки мама ще не прокинулася і не почала свій допит.  До першої маршрутки залишилося менше години, тож ще маю кілька вільних хвилин. Дуже шкода мами, бо коли вона прокинеться на неї чекатиме незрозуміла ситуація. Тож, вирішила її не травмувати і написати невеличку записку, в якій напишу, що потрібно терміново їхати для подачі документів до університету. По телефону пояснювати нічого не буду, бо відчуваю, що плакатиму. А засмучувати її так не хочеться! Написавши кілька речень, тихенько прокралася на кухню і залишила записку на столі.

  • Вибач, матусю! – прошепотіла і зачинила за собою двері.

Перша маршрутка була о 6.00 ранку. У таких маленьких містечках ніякий транспорт, окрім таксі по місту не ходить, тож довелося діставатися до автовокзалу пішки. Сумка була не дуже важкою, бо взяла тільки найнеобхідніші речі. Тому не було дуже тяжко її нести. Підійшовши до автовокзалу помітила, що на цей ранішній рейс чекало тільки декілька людей. Це й на краще, що мало хто мене бачить. Маршрутка під’їхала через кілька хвилин. Вмостившись на останнє сидіння, чекала, щоб нарешті вона рушила і мій сором залишився в цьому місті, тільки тепер він не переслідуватиме мене. Ми рушили, я ввімкнула музику і одягнула навушники. Тепер на мене чекає нове життя у великому місті. Думаю, воно буде не таким нещасним, як у рідному.

Через дві години, ми дісталися столиці. Я одразу ж зателефонувала сестрі, щоб вона мене зустріла. Вона заспокоїла, бо вже чекала на автовокзалі. Серце тремтіло від новизни і хвилювання не покидало мене, допоки я не помітила рідну людину на зупинці.

  • Привіт! – кинулася до мене сестра і ми обійнялися.

Сльози одразу ж потекли з очей, мені було так боляче і соромно за все.

  • Ти що? – витирала їх Олька. – Так скучила за мною чи що?
  • Вибач! – поглянула на неї. – Не так я собі уявляла нашу зустріч у цьому місті.
  • Заспокойся! – взяла мене за руку сестра. – Поговоримо пізніше. Давай сумку і поїхали додому. У мене сьогодні вихідний, тож ще встигнемо наговоритися.

Я прихилила голову до її плеча і так ми попрямували до квартири Олі. Щоб дістатися її помешкання, потрібно було їхати на метро. Для мене це був невідомий до цього часу транспорт (бо на ньому ніколи ще не доводилося їздити) і нові відчуття, які змінювалися від побаченого з невимовною силою поглинали мене. Я такого ще ніколи не бачила, тож немов маленька дитина раділа всьому новому.

  • Мені страшно! – прошепотіла до сестри, коли ми заходили до вагона.
  • Не бійся, дурненька! – заспокоїла мене. – Це як їхати поїздом, тільки під землею.

І справді, ми повільно рушили і вже за декілька хвилин вагон зупинився і сестра потягнула мене до виходу.

  • Нам час виходити! – посміхнулася.

Ми вийшли і знову піднялися на землю. Це місто, виглядало для мене немов мурашник. Безліч людей, котрі кудись поспішають. Чи звикну я до такого руху? Побачимо. Далі ми їхали на маршрутці і лише через пів години опинилися на місці. Оліна багатоповерхівка була розташована неподалік розважального центру. Будівля була із новобудов, тож дуже гарно вписувалася у пейзаж житлового комплексу. Ввійшовши до під’їзду, помітила як було чисто.

  • Не так, як у нашому будинку! – промовила до сестри. – Все таке гарне і дуже чистенько!
  • Так. Бо ми всі слідкуємо за чистотою в ньому. У нас є графік за яким ми прибираємо по черзі. Тому тут так гарно і чисто.
  • Ви – молодці! – підтримала сестру.
  • Тепер у мене буде заміна! – підморгнула мені. – Будеш допомагати?
  • Звичайно! – посміхнулася. – Тільки скажи.

Ми вийшли на третій поверх і зупинилися біля дверей її квартири. Вона відімкнула їх і ми зайшли в середину.

Невеличка двокімнатна квартира зустріла мене смачним запахом борщу.

  • Ти вже їсти приготувала? – подивилася на сестру, яка знімала кросівки і витягувала капці.
  • Так. Я ж чекала на тебе! Встала раненько, щоб нагодувати тебе своїм фірмовим борщем з червоного буряка.
  • Мій улюблений! – посміхнулася і пройшла за сестрою.

Спочатку вона показала мені кухню, ванну, а потім і мою кімнату.

  • Це буде твоя кімната! Хоча і невеличка, але думаю на перший час згодиться.
  • Ти, що? – подивилася навколо. – Тут дуже гарно і мило! Дякую тобі!
  • Господарі хотіли взяти когось до цієї кімнати, а я заперечила, ніби відчувала, що ти приїдеш.
  • Але ж потрібно буде платити більшу плату? – присіла на ліжко. – Як ми заплатимо?
  • За це можеш не хвилюватися. – заспокоїла сестра. – Вступиш до університету, а там буде видно.
  • Я знайду собі роботу! – гордо підняла ніс. – Думаю в якесь кафе потрібна буде офіціантка?
  • Молодець! – обійняла мене сестра. – Такі працьовиті дівчата, як ти скрізь потрібні.

Сестра, коли навчалася також підпрацьовувала у кафе. Тож, після закінчення коледжу одразу ж працевлаштувалася, тільки тепер стала адміністратором цього закладу.

  • Думаю, я тобі зможу допомогти! – посміхнулася до мене. – Одна наша офіціантка Іринка, через місяць йде в декрет, тож її місце залишається вільним. Я порозмовляю з Ігорем Антоновичем і думаю, він погодиться взяти тебе до нас.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше