Глава 6

Коли ми були ще в дорозі, зателефонував брат.

• Слухаю, тебе! – холодно промовив у телефон.
• Як у нас справи? Все зроблено?
• Поговоримо в офісі! – промовив до нього, бо не хотів, щоб Стас почув нашу розмову і вимкнув телефон.
• Хвилюється? – поглянув Стас в очікуванні відповіді.
• Як завжди! – не відвівши погляд від дороги відповів.

Дмитро Вікторович намагається завжди все тримати під контролем. Після кожної зустрічі, я повинен відзвонитись і повідомити подробиці. Для мене це стало звичною справою, але з часом цей постійний контроль почав набридати.

Натиснувши ще сильніше на газ, машина заревла з більшою швидкістю, а Стас сильніше втиснувся в крісло і його очі з новою силою округлилися від переляку.

До офісу ми дісталися за 20 хвилин. Я швидко припаркувався і попрямував до шефа в кабінет.

• У себе? – запитав у секретаря Ілони, яка готувала каву.
• Так! – посміхнулася до мене і хотіла про щось запитати, тільки я не мав на це часу.
• Ну, нарешті! – підійшов до мене Дмитро, коли ввійшов до кабінету.  – Що? Розібрались? Мені можна більше не хвилюватись? – непокоївся брат.

Я відійшов від нього і відкоркував пляшку з водою, що стояла на столі. Налив собі в стакан і залпом випив її.

• Чому мовчиш? – нервувався він. – Ти не впорався з ним? Його не було на місці? Тоді, чому ти тут?
• Заспокойся! – вгамував його, вхопивши за плечі. – Я дав йому ще один шанс.
• Шанс? – витріщив на мене очі. – Який шанс? Ти, здурів? Чи можливо миротворцем став?

Від злості його почало трусити. Холодний погляд змінився люттю.

• Ти не впорався з завданням, Нік! – закричав на цілу силу. – Я сказав – знищити цього мудака!
• Я вчинив так, як було потрібно! – спокійним голосом промовив до нього. – Тобі ж не потрібні конкуренти, а навпаки, друзі. Він погодився на наші умови, тож немає причин хвилюватися. Чи можливо проблема в чомусь іншому?

Дмитро відійшов від мене і поглянув у вікно. Хвилина мовчання і він повернувся  з посмішкою на обличчі.

• Немає ніякої проблеми, брате! – наголосив на останньому слові. – Добре! Побачимо, як підуть далі справи. Якщо він щось намутить і з бізнесом почнуться проблеми – винним будеш ти! – ткнув пальцем мені в груди.
• Як скажете, Дмитре Вікторовичу. – забрав його руку від себе. – Тоді винним буду – я.

Я розвернувся і попрямував до дверей, силою зачинивши їх за собою.

• Хочеш пограти в твою ж гру, пограємо! – прокрутилося в моїй голові.

За дверима мене знову зустріла з посмішкою Ілона.

• Можливо чаю, Нікіта Вікторович? – запропонувала вона, зрівнявшись зі мною.
• Дякую, Ілоночко! – поглянув на неї. – Тільки зараз не до чаю.
• А можливо….- притислася своїми принадами до мого торсу.
• Вибач, Ілон. Але, думаю не потрібно цього. Я поспішаю – і відсторонив її від себе попрямувавши до виходу.

Коли дівчина мене зовсім не цікавила, я не давав їй ніякої надії і не хотів її використовувати. Так з Ілоною. Я розумію, що вона хоче вдало вийти заміж і все – таке, тільки це не для мене. Досить з мене братової дружини, яка немов ярмо висить на його шиї і якби не Мишко, думаю її в цьому домі давно не було б.

• Поїхали! – промовив до Стаса, що чекав на мене на виході з будівлі і кадрив, якусь дівчину.
• Куди? – не зрозумів хлопець і прямував за мною.
• Ти ж хотів кави? – обернувся до нього.
• Дякую за каву, тільки зараз обідня пора, я хочу пообідати.
• Тоді, сідай до машини, їдьмо обідати.

Той посміхнувся і весело застрибнув до машини.

• Нікіта Вікторович! – почув за спиною голос Максима. – А мотоцикл?

Я й забув про нього.

• Нехай залишається на парковці, я за ним повернуся пізніше.

Хлопець повернувся на своє робоче місце, а ми зі Стасом помчали до мого улюбленого ресторану.

• Що там шеф? – запитав Стас, який знову міцно пристебнув свій пасок безпеки.
• Все норм. – заспокоїв його, бо відчував, що сильно хвилюється.
• Дуже добре, бо я думав, що нам кінець.

Я посміхнувся, вперше за цей день. Інколи мені здавалося, що цей хлопець боїться шефа, неначе вогню. Хоча, не того він боїться.

• Заспокойся, друже! – похлопав його по плечі. – Я ж говорив, що все під контролем, а ти не вірив мені?
• Я довіряю, але були сумніви. Вибач, Шал. Ти ж знаєш мене!
• Хто, як не я. Зараз пообідаємо і я поїду в одне місце. Тебе відвезу на роботу.
• Куди  саме? До Жанки?

Найменше за все, я хотів зараз опинитися з нею. Думаю, вчорашньої ночі вистачить. Є плани важливіші від Жанни.

• Ні! – холодно відповів. – Вибач, друже, але тобі не варто про це знати.
• Як скажеш. Більше не буду запитувати.