Глава 7

Після розмови з сестрою, вирішила зателефонувати до мами, бо знала, що вона дуже непокоїться за мене.

• Привіт, мам! – винувато промовила у слухавку.
• Донечко, ну нарешті! – почулися нотки жалю і полегшення у голосі матері. – У тебе щось трапилося, що ти так раптово зникла, нічого  не пояснивши?
• Ні, мам! Все добре! – вирішила її не травмувати, бо знала мамину реакцію на це. – Просто, дуже скучала за Олею, так і вступати потрібно, тому так сталося. Вибач!
• Нічого страшного! Головне, що з тобою все гаразд!

Я дуже зраділа, що мама на мене не сердилася, а відпустила з великою надією, що я чогось досягну у житті. Якби тільки вона знала, через що я опинилася тут, але це і на краще, що вона не здогадувалася, бо це для неї був би справжній удар.

Ще кілька хвилин, ми поговорили і я вимкнула телефон, так і година вже була пізня. Тож, прилігши на ліжко, намагалася більше не впускати до себе дурних і сумних думок, а повністю зануритися в нове життя, яке я розпочну в столиці.

І завирувало життя! Оля намагалася зробити все так, щоб я ні на хвилину не змогла задуматися про ту ситуацію. Спочатку, ми об’їздили всі ВУЗи, щоб дізнатися умови для вступу і прохідні бали, потім відкидали ті навчальні заклади, котрі нам не підійшли і нарешті обрали два університети, куди найбільше лежала моя душа. Сестра підтримувала мене у всьому, навіть допомагала і вчила, як краще розібратися у моїй життєвій ситуації. Я була сповнена надій і переживань, бо вірила, що моє життя в столиці докорінно зміниться. Але…

На жаль не завжди збувається так, як плануємо. Подавши документи, до першого університету,  я не пройшла по балах на державну форму навчання, а платити у нас не було змоги, хоча сестра заспокоювала, що допоможе з грошима, але навіщо такі жертви заради мене, тих грошей все одно не вистачило б. В інший університет також пройшла на платне, хоча і була однією із лідерів в таблиці з балами, але думаю, хтось заплатив за місце і я опинилася на платному. Хоча, не думаю, що ті абітурієнти, які отримують місця у ВУЗах за гроші, так наполегливо вчилися б, як я. Сльози котилися з очей, було дуже образливо, що я не вступила на державну форму навчання. Я ж стільки багато часу вчилася, так і це було моєю мрією стати студенткою одного із цих  університетів.

• Не треба плакати! – заспокоювала мене сестра, коли ми забирали документи з останнього навчального закладу. – Якщо це твоя мрія, ти обов’язково її здійсниш і отримаєш це  місце, от побачиш.

Ми виходили з кабінету і присіли на стілець. Одразу ж за нами вийшов чоловік, який віддавав нам документи.

• Вибачте, пані Вікторіє! – став навпроти нас. – Можливо, Ви передумаєте і підете на платну форму?
• Ви знущаєтесь! – в сльозах прокричала. – А чим мені платити? Ця сума для нас не підйомна. Тому, вибачте і не ятріть мені душу.

Він вже повернувся, щоб піти, але на мить обернувся і промовив до нас.

• Тоді, чекаємо на Вас у наступному році. Думаю, Ваша наполегливість не зникне і Ви доведете сама собі, що знання – це велика сила і вони на багато важливіші і цінніші, ніж гроші!

Натяк я зрозуміла, тож промінець надії зажеврів десь глибоко в серці. Я заспокоїлась і вирішила, що обов’язково здійсню свою мрію і все ж таки вступлю на факультет журналістики, як цього хотіла.

Тож, ми з сестрою пішли до кав’ярні, щоб розвіяти мій сум і скласти плани на майбутній рік.

• Що ж, - поглянула на мене сестра. – Завтра підемо зі мною влаштовуватися на роботу. Я все обговорила з керівником, тому якось прорвемось.
• Так, саме прорвемось, бо повертатися додому я не збираюся. Буду влаштовувати життя в столиці.
• Я тебе і не відпущу, після всіх тих тижнів депресії. І так заледве привела тебе в порядок, більше не хочу.

Олі і справді було дуже важко. Я думала, що зміню місце проживання і все забудеться, немов страшний сон, але все було зовсім не так. Депресія з кожним днем повільно просочувалася до моєї підсвідомості. А ще, коли у фб, в якому була зареєстрована мені приходили різноманітні пропозиції, від тих чоловіків, які бачили відео стало дуже гидко і моторошно. Вони зробили з мене справжню дівчину легкої поведінки. Сестра помітивши це, одразу ж видалила мою сторінку. Кожного дня я плакала, бо не могла змиритися з цим соромом і сестра, зайняла місце мами і намагалася хоч якось мене заспокоїти. Але, з часом все повільно починало налагоджуватись. Депресія минала і зараз, коли не вступила до універу, вона знову боялася, що все може повернутися.

• Не хвилюйся, Оль! – заспокоїла її. – Депресії більше не буде, обіцяю. Я переключуся на роботу і погане швидко відступить.
• Надіюсь, сестричко, що так буде.

Морозиво зробило свою справу і настрій швидко покращився. Тож, ми повільно вийшли з кав’ярні і попрямували додому, по дорозі ще заскочивши на ринок, щоб купити продукти для вечері.

***

Як ж важко прокидатися зранку! Сестра, зайшла до моєї кімнати і відчинила штори, сонячні промені одразу ж боляче вдарили в очі.

• Ей! – крикнула від несподіваного підйому. – Навіщо так жорстоко!
• Не жорстоко, а справедливо. Прокидайся, сонько! – посміхнулася до мене і впала на ліжко, прилігши поруч. – Нам час на роботу. Ти ж не хочеш запізнитися у свій перший день?
• Звичайно, що ні! – протерла очі і присіла на краєчок ліжка. – Як би важко не було прокидатися, але робота є робота. Тоді, вперед!
• Молодець! – задоволено промугикала сестра. – Така бойова сестра мені дуже подобається.